Скільки коштує економіці екологічна трансформація
Електроенергетиці докоряють за створення половини глобальних викидів CO2. На тлі загального тренду цифровізації й електрифікації, яку характеризує міжгалузеве «перетікання» вуглецю з традиційних секторів до нових, проблема вуглецевого навантаження електроенергетики стає однією з ключових у контексті ініційованого переходу країн на моделі «зеленого» зростання. Наприклад, під час експлуатації електромобілів справді зменшуються викиди CO2, порівняно з викидами двигунів внутрішнього згорання, але водночас ці авто потребують електрозарядки. Отже, порівнювати викиди потрібно не з нулем, як некваліфіковано заявляють активісти, а з викидами у процесі отримання додаткової електроенергії для електрозарядки, а також брати до уваги викиди при виготовленні й утилізації акумуляторних батарей і добуванні додаткової кількості міді, алюмінію й інших матеріалів, потрібних для створення інфраструктури електротранспорту.
Як це порахувати
Ризики для макроекономічних показників від переходу до економіки з низьким і врешті нульовим вуглецевим слідом можна описати простою формулою, яка пояснює чинники, що спричиняють викиди парникових газів (див. «Формула ризиків»).
«Обсяг спожитої енергії/ВВП» — це показник енергомісткості ВВП економіки, «ВВП / кількість населення» — відомий усім показник «ВВП на душу населення», «викиди CO2 / обсяг спожитої енергії» — коефіцієнт викидів для різних видів виробленої енергії. Прибічників ідеї кліматичної нейтральності ця формула може вразити безапеляційністю висновків: зменшення викидів вуглецю начебто передбачає необхідність скорочення населення та зменшення ВВП. Альтернативою є зниження енергомісткості економіки шляхом ефективнішого енергоспоживання, а також зменшення вуглецевого вмісту в електроенергії шляхом отримання її з чистіших джерел. Але водночас зменшення енергоспоживання на 10% таки знижує обсяг виробництва на 1%.
У ситуації, коли економіка поки що дуже залежить від невідновлюваних енергетичних ресурсів, неминуче зниження їх доступності вплине на загальний обсяг виробництва, споживання, а також накопичення капіталу. Водночас зниження обсягів виробництва на деякий час можна було б уникнути завдяки зростанню обсягів інвестицій в основний капітал. Але малоймовірно, що власники капіталу інвестуватимуть у видобувні сектори, якщо віддача від них стрімко падатиме на тлі зниження доступності необхідних невідновлюваних джерел енергії. Це непорушний закон капіталізму — ринкова економіка. Наявні моделі зростання засвідчують, що без нарощування віддачі від капіталовкладень і технічних змін споживачі й інвестори зрештою побачать скорочення споживання й виробництва до нуля. Загалом такий сценарій — це проста математика, однак якщо не з’ясувати, як замінити невідновлювані енергетичні ресурси на відновлювані, а також як забезпечити сталість технічних новацій (тобто їх одночасний позитивний результат — й екологічний, і економічний), то так і станеться.
Можливі побічні ефекти
Причина переходу до інвестицій у поновлювані джерела енергії та відмова від інвестицій у невідновлювані криється не тільки в горизонті планування (адже вважають, що наявні технології мають поточний, короткостроковий ефект, а поновлювані можуть забезпечити виробничі вигоди в довгостроковій перспективі). Інституційний тиск на виробників не менше важливий. Підвищення довгострокової продуктивності компенсуватиме економічні витрати, пов’язані зі скороченням поточного виробництва. У майбутньому. Отже, підвищення довгострокової норми прибутку від видобутку в підсумку простимулює інвестиції та зростання. Неминучість перехідного періоду й міжчасового компромісу, перед якими доводиться поставати при відновленні природного капіталу, очевидна. Неефективне, нестале й надмірне використання ресурсів у минулому — очевидний факт. Парадокс полягає в тому, що країни, які пройшли етап бурхливої індустріалізації ХІХ—ХХ століть («несталої», згідно з сьогоднішніми термінами Цілей сталого розвитку ООН) і сповна скористалися її вигодами, тепер перекладають відповідальність за глобальне потепління на інші держави, попри нинішній рівень і потреби їхнього розвитку. І внесок, який країни мають забезпечити задля зменшення викидів CO2, розраховують як «середню температуру по палаті». Адже в Паризькій хартії з клімату зазначено, що «країни складають амбітні плани щодо запобігання зміни клімату». Відповідно до цього всі країни разом мають зменшити викиди CO2 на планеті на 50%: хтось більше, хтось менше. Але обов’язково — амбітно! Уряди, які підбурюють амбіції потрапити до топу «країн — зелених траснсформаторів», відмовляються від серйозних розрахунків соціально-економічних, гуманітарних наслідків «зеленого переходу». А також не аналізують обсяги інвестицій, необхідних не тільки для адаптації до нової реальності господарювання, а й для пом’якшення наслідків переходу, зважаючи на галузеву специфіку країни. І що менш розвинена країна економічно, то важчі економічні наслідки на неї чекають від зайвої амбіційності.
Необхідно визначати й побічні ефекти політики в процесі впровадження моделі «зеленого зростання», що виникають у ситуації, коли політичне втручання у функціонування одних секторів економіки фундаментально змінює тип компромісів в інших. У такому разі «проблеми координації» в масштабах усієї економіки можуть бути серйозною перешкодою для зростання. І питання полягає не тільки у здатності країни продукувати нові технології, впроваджувати їх у виробничий процес і просувати застосування на зовнішніх ринках, щоб не залишатися в статусі вічного заручника споживання імпортних технологій, «бідного родича», обмінюючи на них свої сировинні товари у жахливих пропорціях. Проблема в тому, що під пропонованими нововведеннями на шляху «озеленення» промисловості нерідко маскують необхідність створити абсолютно новий тип виробництва, що можна порівняти із закриттям наявного, а отже, насильницькою відмовою від спеціалізації країни. Саме тієї сировинної спеціалізації, яку фактично нав’язував країнам другого і третього світу глобальний ринок, коли просував ліберальні й неоліберальні теорії порівняльних переваг.
Джерела ризику
Не викликає сумнів, що в разі зменшення викидів CO2 завдяки переходу до рентабельного енергопостачання з низьким і нульовим вмістом вуглецю та підвищення енергоефективності, посилення заборонної політики щодо викидів CO2 менше впливатиме на зростання. Мається на увазі, що переходу до низьковуглецевої економіки можна досягти й без значного негативного шоку пропозиції, якщо на початковому етапі буде здійснено достатні інвестиції в низьковуглецеві джерела енергії. Підкреслюємо: на початковому етапі. Якщо країна цього не зробила, зростання буде сповільнюватися й переходити до мінусових показників. Також може зрости волатильність темпів інфляції під час зростання частки біоенергетики, оскільки на ціни на енергію та на продукти харчування можуть вплинути одні й ті самі погодні шоки. Хоча такий ефект можна пом’якшити шляхом поступового зменшення частки продуктів харчування й енергії у споживчому кошику населення (і отже, впливу на індекс споживчих цін) у міру того, як країни стають багатшими. Проте в бідних країнах зміщення в бік біоенергетики очікувано спричинить інфляційний тиск і ще суттєвіше зубожіння населення. Ба більше, в умовах зміни клімату, який впливає на погодні умови, питання продовольчої безпеки взагалі ставатиме ключовим.
Основним джерелом ризику для макроекономічної стабільності країни стає популістська екологічна політика й політика у сфері клімату. Деякі з пропонованих екологічними популістами інструментів, зокрема втручання, наприклад, у ціноутворення на викиди CO2, накладають тягар на економічну діяльність щонайменше в короткостроковій або середньостроковій перспективі. Оскільки дотримання екологічних норм змушує компанії обмежувати виробництво або спрямовувати певні ресурси на зменшення викидів, це негативно впливає на прибутковість, продуктивність, зайнятість і, зрештою, на ВВП. З погляду грошово-кредитної політики, кліматична політика, що впливає своїми фіскальними інструментами на кінцеві ціни виробників, очікувано спровокує негативний шок з боку пропозиції. Коли регуляторні органи встановлюють ціну на вуглець, вони прагнуть перешкодити виробництву й споживанню товарів з високим рівнем викидів. Ціну на вуглець встановлюють через податок на викиди вуглецю або через систему обмеження викидів, зокрема систему торгівлі викидами парникових газів (Emissions Trading System, ETS). ETS працює за принципом cap-and-trade (обмеження й торгівля). Уряд встановлює верхню межу або обмеження на загальний обсяг викидів в одному чи кількох секторах економіки. Компанії повинні мати дозволи на кожну одиницю викидів, які вони можуть отримати безплатно або придбати в держави, а також в інших компаніях через спеціально створений ринок.
Від амбіцій до прогнозів
Питання криється в обсягах коштів і їхніх джерелах. Країни, обтяжені борговим навантаженням (ті, що сидять «на кредитній голці»), бюджетним дефіцитом і нерозвиненим фондовим ринком, спочатку набувають статусу аутсайдерів. І тиражовані водночас кліше про «досконалу конкуренцію», «ринкову економіку», «рівні можливості» стають зброєю, що стріляє на ураження. За таких умов амбітний план щодо клімату уряду України не бере до уваги стартових умов країни й необхідних темпів зростання. Відомо, що після істотних зауважень від бізнес-асоціацій з приводу допустимого рівня зменшення уряд озвучував позицію щодо коридору значень НВВ-2 (національно визначений внесок) — діапазону значень, у межах яких українська економіка й бізнес будуть здатними виконати свої зобов’язання щодо дотримання Паризької угоди при паралельному зростанні добробуту населення. Український уряд достеменно знає про те, що держава залишалася одним із сумнозвісних лідерів зі зменшення викидів упродовж останніх 30 років через критичне падіння економіки, а не через розвиток енергозаощадження. Аналітична група Центр економічного відновлення, яка є основним консультантом Кабінету Міністрів України з розробки Стратегії-2030, заявляла про необхідність чітко визначити фінансові інструменти для досягнення цілей зі зменшення парникових викидів. Центр стверджував, що підготовлений урядом проєкт НВВ-2 не містить розрахунків, чи зможе бізнес і населення потягнути «зелений» перехід самостійно з погляду фінансування. За різними оцінками, для досягнення запропонованої цілі зменшити викиди парникових газів вимагатиме від $38 млрд до $50 млрд додаткових інвестицій. Урядовий проєкт не передбачає реальних джерел і конкретних механізмів надходження коштів, у ньому лише згадано про необхідність доступу до міжнародних кліматичних фінансів, фінансування проєктів кліматичної модернізації приватного сектору й МФО, залучення додаткового кліматичного фінансування у формі грантів і пільгового кредитування як умови можливого створення окремого кліматичного фонду. Потрібно не тільки затвердити цифру НВВ-2, а й мати план досягнення цих цілей, а також фінансові механізми, які цьому сприятимуть. Чимало країн, навіть економічно розвиненіших за Україну, заявили про коридори цілей. Наприклад, США встановлює коридор у 50–52%, відштовхуючись від стану економіки й викидів у 2005 році, Канада — 40–45%, теж у прив’язці до 2005-го. У 2015 році такий коридор визначали Бразилія, Казахстан і багато інших країн.
Нагадаємо, що спочатку, наприкінці 2020 року, президент України заявив про коридор у 36–42%. Але потім, усупереч планам розвитку (Національною економічною стратегією на період до 2030 року, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 179 від 3 березня 2021 року, зростання реального ВВП до 2030 передбачено не менше ніж удвічі) й базуючись на усереднених прогнозах розвитку (на рівні 3% зростання ВВП), було підготовлено проєкт постанови Кабінету Міністрів, у якому мету за НВВ-2 встановили на рівні 35% відносно 1990 року. Міністерство навколишнього середовища пропонувало розглянути ще амбітнішу мету. Після незгоди бізнесу планували таки встановити коридор у 35–42% з поки що неопублікованими, а тому незрозумілими умовами.
Хоча амбітним для України був би насправді й план досягнути 45% від 1990 року. Це могло б принести в економіку додатково від $2 млрд до $6 млрд на рік для кліматичної модернізації в разі активної політики використання квот. Ціну на вуглецеві викиди встановлює безпосередньо регуляторний орган у формі податку. У межах системи торгівлі квотами ціну на викиди вуглецю встановлюють побічно: регуляторний орган визначає дозволену загальну кількість викидів, а потім ціну на вуглець встановлюють через ринок квот. Одноразове підвищення ціни на викиди зазвичай лише тимчасово впливає на рівень інфляції, якщо агенти визнають, що це разова зміна. Така політика впливає на підвищення рівня цін, а рівень інфляції швидко повертається до початкового рівня. Водночас відносна ціна вуглецемістких товарів буде постійно вищою. До того ж витрати на викиди майже повністю перекладають на гуртові ціни на електроенергію. Згідно зі спостереженнями за впливом системи ETS на гуртові ціни на електроенергію у 20 європейських країнах і розрахунками європейських учених, було встановлено, що значну частку витрат на квоти на викиди CO2 (які вільно розподіляють) перекладають на вартість електроенергії, внаслідок чого ціни для споживачів зростають. Коефіцієнт перенесення ETS був особливо високим у вуглецемістких електроенергетиці й металургії, які характеризує обмежена внутрішня конкуренція.
Оскільки запровадження цін на вуглець одноразово й тимчасово впливає на інфляцію, органи грошово-кредитної політики зазвичай відстежують цей ефект, щоб уникнути підвищення відсоткових ставок і депресії економіки. І фізичні аспекти зміни клімату, і перехід до низьковуглецевої економіки є серйозними структурними змінами, які вимагатимуть системного переходу та інновацій у багатьох секторах економіки. Фізичні ризики й ризики перехідного періоду, пов’язані зі зміною клімату, потенційно можуть вплинути на довгострокове зростання, а отже, потребують перегляду спроможності центрального банку забезпечувати цінову та фінансову стабільність інструментами монетарної політики.
Для моделювання впливу зміни клімату на ВВП монетарні органи розвинених країн намагаються «вловити» складні взаємодії між фізичними й економічними аспектами зміни клімату. Одні з них активно застосовують «модель комплексної оцінки» (Integrated Assessment Models, IAM), яка передбачає оцінку «соціальної вартості вуглецю». Інші, як, наприклад, у США, спираючись на кліматологію й економетричні дослідження, оцінюють, як зміна клімату впливає на ключові сектори економіки. Вплив клімату в дослідженні моделюють дуже деталізовано, підкреслюючи регіональні варіації такого впливу. Подальші кількісні дослідження, що базуються на таких детальних даних і знаннях про клімат, потенційно можуть дати змогу особам, які визначають грошово-кредитну політику, краще оцінювати довгострокові фізичні наслідки зміни клімату. Банк Англії вже давно оцінює короткостроковий вплив аномальних погодних явищ на економічну діяльність. Наприклад, моделює вплив зими (залежно від рівня снігового покрову) на роздрібну торгівлю, будівництво й готельний бізнес. Аналітики JP Morgan в оцінці економічного зростання Німеччини враховують, наприклад, рівень води в Рейні та інших основних річках. Вони встановили прямий зв’язок між впливом екстремальної спеки у 2018 році і зниженням темпів економічного зростання. Експерти Bloomberg упевнені, що відхилення погоди від сезонних норм істотно впливає на макроекономічні показники, такі як зайнятість у США.
Оскільки в майбутньому екстремальні погодні умови частішатимуть, може виникнути необхідність регулярно застосовувати такі ефекти в стандартних макроекономічних моделях прогнозування темпів економічного зростання або в прогнозуванні центральними банками. Сподіваємося, що український уряд, усвідомлюючи важливість імплементації рішень, які ухвалюють на мегарівні міжнародної політики у сфері запобігання негативним наслідкам кліматичних змін, не лише проголошуватиме амбітні цілі для отримання ситуативних схвалень з боку світових лідерів, а й ретельно прогнозуватиме соціальні, гуманітарні та безпекові наслідки для українців.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування ФРУ
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
