Історія Організації Українських Націоналістів і сьогодні залишає дослідникам велику кількість питань і не розроблених проблем. Однією з малодосліджених сьогодні тем залишається погляд оунівців на економічну стратегію в майбутній українській державі. Цієї проблематики у своїх дослідженнях поверхово торкалися Георгій Касьянов у праці «До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (Аналітичний огляд)» [2] та Анатолій Русначенко у праці «Розумом і серцем», [8] дещо було викладено Петром Мірчуком в «Нарисі історії ОУН». [5] Але цілісної, єдиної картинки економічної платформи ОУН в цих працях ми не знайдемо.

Перші конкретні кроки у формуванні економічної платформи були зроблені ще до створення Організації українських націоналістів. Ці кроки були пов’язані з діяльністю окремих націоналістичних організацій – Леґії Українських Націоналістів, Групи Української Національної Молоді, Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації. Розуміючи всю складність геополітичної ситуації та враховуючи досвід поразки Національно-визвольної революції 1917-1921 років, представники цих організацій вирішують, що для досягнення спільної мети – здобуття української держави, необхідно об’єднання цих сил і концентрація дій. 3-7 листопада 1927 року внаслідок Конференції Українських Націоналістів створюється Провід Українських Націоналістів (ПУН), який займається корегуванням дій, підготовкою єдиної націоналістичної платформи. Результатом його роботи став Конгрес Українських Націоналістів (28 січня – 3 лютого 1929 року), на якому був підбитий підсумок всієї попередньої роботи і було проголошено створення Організації українських націоналістів.

Отже, саме в період між 1927 до 1929 роками почала формуватися економічна платформа українського націоналізму. Ще під час підготовки до проведення Першої конференції українських націоналістів, один із активних українських націоналістів, організатор Першого конгресу, член ОУН Дмитро Андрієвський відмічав: «[…] щоби зрушити справу з мертвої точки я піднявся сам сего труду і накреслив основні лінії. Тим я не шукав розв’язки всих політичних і соціальних проблем, що перед нами ставить життя, лише хотів зазначити напрямок, в якім його належить шукати». [4, с.85]

Зиновій Книш, один із провідних націоналістів, у свої роботі «Становлення ОУН» стверджує, що взагалі український націоналізм, як ідеологія спирався на низку статей і робіт різних людей: «Ідеології націоналізму не треба було ловити з повітря, вона досить яскраво рисувалася вже як витвір спільної праці націоналістичних організацій та їхньої преси». [3, с.71] Для зведення в монолітну структуру ідеології була створена ідеологічна комісія, яка підготувала питання для проведення на Першому Конгресі українських націоналістів. В статті Олександра Кучерука «Дмитро Андрієвський і процес підготовки Першого Конгресу Українських Націоналістів 1929 р.» наводиться цитата з листа Дмитра Андрієвського до Євгена Коновальця, в якій були сформульовані теми рефератів, які б мусили бути проголошеними на Першому Конгресі, також вже були закріплені за кожним виступом по референту. В запропонованому списку є три реферати, які стосуються соціально-економічної сфери: «7. Політика а економічні інтереси України – Костарів (Чернявський); 8. Націоналізм а земельна справа — Сціборський; 9. Націоналізм а соціальне питання на Укр[аїні] – Мартинець» [4, с.88]

При більш детальній розробці план був дещо перероблений, а тому згідно з проектом програми Конгресу по економіці передбачалися наступні теми і доповідачі «Економічні інтереси України» – М. Сціборський, «Соціальний проблєм на Україні» – В. Мартинець. Трохи пізніше – в грудні 1928 року, Андрієвський пропонує трохи змінений список доповідачів і тем їхніх виступів. Тема «Економічна політика» має поруч помітку Андріївського: «важний реферат для якого не маю відповідної особи». [4, с.96] Сціборський же, який раніше розглядався, як доповідач по цій темі, зайнявся розробкою теми по земельним справам. Судячи з усього, остання тематика була йому ближчою, що можна простежити і в майбутніх його пошуках і розробках. Економічна складова потребувала фахових спеціалістів, яких серед ідеологів українського націоналізму так і не знайшлося.

В решті решт, під час підготовки до першого Конгресу був створений перелік тем для написання рефератів, які б були покладені в основу всієї концепції ідеології українського націоналізму. Серед цього переліку (а складався він з 10 тем) окремо виділялися «Справа державного устрою і державної влади України» та «Економіка України». По кожному із запропонованих питань готувалися кілька рефератів. Так, на економічну тему були підготовлені реферати В. Богуша «Економічні взаємовідносини між Україною і Росією в СССР», О. Бойдуника «Уваги до економічної політики України», Л.Костаріва «Промислова політика України», Я. Моралевича «Фінансова політика України», М.Сціборського «Аграрна політика України» та «Торговельна політика України». Всі реферати фактично були лиш проектами, які мусили пройти довгий шлях через лабораторію Секретаріату Проводу Українських Націоналістів, перш ніж їх взяли б для обговорення на Конгресі. Найбільш вдалі реферати друкували у місячнику «Розбудова нації». [4, с.74]

Безпосередньо під час роботи Першого Конгресу було створено шість фахових комісій, серед яких була і соціально-економічна на чолі з Я. Моралевичем (представником Леґії українських націоналістів). Результатом роботи Першого конгресу, який тривав з 28 січня по 3 лютого 1929 року стало створення звернення-маніфесту «Від Конгресу Українських Націоналістів», в якому проголошувалося створення єдиної Організації українських націоналістів. Наслідком Конгресу став перший систематизований варіант світоглядно-ідеологічних основ ОУН, а в черговому номері «Розбудови нації» була опублікована стаття В.Мартинця, яка підсумовувала діяльність Конгресу, в якій зазначалося наступне: «…український націоналізм змагатиме, з одного боку, до теперішнього державно-політичного стану шляхом національної революції, а з другого – до зміни внутрішніх господарсько-суспільних умов шляхом проведення реформ…».[4, с.77]

У «Постановах Великого Збору», була висвітлена низка позицій з різних питань, серед яких була виділена і соціально-економічна програма, яка складалася з 6 підрозділів: 1) Вступні тези, 2) Аграрна політика, 3) Промислова політика, 4) Торгівельна політика, 5) Фінансова політика, 6) Соціальна політика. Сутність цієї програми полягала в тому, що господарське життя країни мусило будуватися на основі співпраці держави, кооперації і приватного капіталу: «Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисності цього для цілості народного господарства та для інтересів держави». [5, с.96] В аграрному питанні ОУН затверджувало за селянами всі ті поміщицькі землі на східних землях України, які внаслідок революційних змін були наділені їм без викупу. Коротка характеристика соціально-економічної програми також змальована у роботі Олега Багана «Націоналізм і націоналістичний рух»: «Вона [ОУН – прим. Авт.] дбатиме перш за все про розвиток середніх селянських господарств, обмежуватиме і регулюватиме продаж і купівлю землі, з метою запобігти надмірному збільшенню чи зменшенню земельних наділів. Держава всяко сприятиме розвиткові агрокультури, піднесенню загального агроосвітнього рівня селянства». [1, с.74] Лісові площі без викупу мусили передатися державі враховуючи їх важливе значення. За приватними власниками залишилися б «невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації». [5, с.96] Міські землі та нерухоме мали перейти у руки приватних власників. Органи самоврядування мусили регулювати міське будівництво, запобігаючи кризі й не допускаючи земельної спекуляції. В сфері промисловості пропонувалося наступне: всі підприємства оборонної промисловості і ті, що особливо важливі для існування держави мусили бути націоналізовані. Всі інші залишилися б приватному капіталові, на основі вільної конкуренції і приватної ініціативи. Держава дбала б про належне підвищення фахового і технічного рівня виробництва згідно вимог темпів індустріалізації.

Були намічені торгівельна і фінансова політики. Так, в пункті 2-му 4-го підрозділу соціально-економічної програми знаходимо наступну тезу: «Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну та розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торгівельних договорів». [5, с.97]

В сфері фінансової політики було вирішено, що податкова система буде спиратися «на засаді єдиного, рівноправного, поступового і безпосереднього податку», [5, с.97] держава буде дбати про розвиток банківської справи в усіх галузях господарського життя, а борги, які припадуть на Україну, як частина боргів окупаційних держав будуть упорядковані «після засад справедливості і в рамках господарської спроможності». [5, с.97] У соціальній політиці забезпечувалися всі демократичні права і свободи за громадянами, як це встановлено в країнах Заходу.

Декілька слів слід сказати і про зовнішню політику, яка тісно пов’язана з економікою. В цій сфері ОУН наполягала на тому, що Україна повинна діяти як вирішальний політичний чинник в масштабі Східної Європи. Про це знаходимо у вищеназваній роботі: «Зовнішня політика повинна будуватися на союзі з тими державами, які вороже ставляться до окупантів України, а також на використанні міжнародних взаємостосунків для досягнення своїх цілей. При цьому визначальним буде опертя на власні сили, розбудова міцної держави». [5, с.74]

Наступний – Другий Великий Збір Українських Націоналістів планувався на другу половину 1937 року, але через низку організаційних нюансів провести його вдалося тільки 27 серпня 1939 року в Римі, через що і отримав назву «Римський ВЗУН». Перед його проведенням також працювали комісії, які складали тексти резолюцій. Всього існувало 4 фахових комісії: ідеологічно-політична, військова, організаційна та економічна. Петро Мірчук наводить дані стосовно складу кожної з вищеназваних комісії. Так, до економічної входили Я. Стецько, М. Сціборський, М. Турчманович і голова – Осип Бойдуник. [5, с.575] Результатом роботи «Римського ВЗУН» стало прийняття «Постанов», нового «Устрою ОУН» та «Відозви Президії II ВЗУН». Одним із найважливіших питань, вирішених під час Другого Збору, було обрання нового Голови Проводу Українських Націоналістів. О. Сеник та Я. Барановський проголосили новим Головою полковника Андрія Мельника, спираючись на начеб то «усний заповіт» Є. Коновальця. Існування цього «заповіту» поставила під сумнів частина Організації, що вилилося у подальшому в розкол її на два табори.

В квітні 1941 року був зібраний Другий Великий Збір ОУН (б), який не визнав результати Римського Збору. Звичайно, що і він не міг оминути теми економічної та соціальної програм. Результатом же цієї роботи, за вже традицією, стали «Програмові Постанови». Спробуємо розглянути ту соціально-економічну платформу, яка містилася у них. В третьому пункті «Програмових Постанов», серед пояснень, за що бореться ОУН знаходимо: «За планову організацію цілого господарського й суспільного життя на таких основах: […] г) українська земля українським селянам, фабрики й заводи українським робітникам, український хліб українському народові, вільна ініціатива вільних людей; загальне й повне право власності на продукти своєї праці; обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власности на господарювання землею й верстатами для тих, які на них працюють; державна власність важкого промислу й транспорту; вільна торгівля нижчих ступенів; законне обмеження зисків, усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарці; інтенсивна розбудова всіх галузей народного господарства, щоб воно стало основою могутности Української Держави; пов’язання в цілому житті вільної творчої ініціативи праці й власности громадян – ініціативою, власністю, організованістю й контролю держави – в одну нерозривну цілість». [6, с.28-29]

Одним із найбільш важливих моментів в трансформації ідеологічної платформи було проведення III Надзвичайного збору ОУН (б) (21-25 серпня 1943 p.). Георгій Касьянов відмічає: «Як свідчить його учасник, Мирослав Прокоп, ініціаторами нововведень в програмі ОУН стали або представники східноукраїнських земель, або провідні члени організації, яким довелося там працювати у підпіллі в перші роки війни, або ті делегати, які брали участь у розробці політичної платформи УПА – отже, це були люди, які мали нагоду на практиці з’ясувати чинність націоналістичного ідеалу та відповідність попередніх програмних настанов життю і практичним завданням в реальних, досить жорстких умовах». [2, с.28-29] Саме в цей час помічається більш прискіпливе ставлення до соціально-економічних програм. Так, в «Програмових настановах» знаходимо: «Українська Народня влада спрямує всі економічні ресурси та всю людську енергію на побудову демократичного державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу». [6, с.108] Там же, у декількох пунктах розділу, розкривається зміст, що саме розуміється під «справедливим соціальним ладом»: безплатна передача землі селянам у власність; визначення законом нижньої і верхньої межі для цих господарств; заборона торгівлі і спекуляції землею; право на господарсько-кооперативні; спілкові форми господарювання; всебічну технічну, агрикультурну та фінансову допомогу для сільського господарства з боку держави; всі підземні багатства, ліси і води мали б бути національно-державної або громадською власністю. Велика промисловість і транспорт, як декларувалося і раніше, мусили б бути у національно-державній власності, а дрібна промисловість – у кооперативно-громадській власності. Окремо у «Постановах» виділялося декілька пунктів, які забезпечували населення соціальними гарантіями. Також серед пунктів «Постанов», які стосувалися економічної платформи зазначено, що ОУН виступає «За національно-державну організацію банкової системи і великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю». [6, с.110]

Під час Другої світової війни український націоналізм трансформується з метою привернення до себе широких людських мас. Звичайно, що брак відповідних спеціалістів і важкі умови війни зіграли свою роль, через що всі запропоновані програми виглядали схематичними і неповними. Однак, за словами Георгія Касьянова, до соціально-економічної програми ОУН «увійшла класична схема соціал-демократичного зразка, за якою держава має утримувати за собою стратегічно важливі сектори економіки і соціальної сфери, не допускаючи різкої майнової диференціації та свавілля бюрократії. Поза цими межами економічне життя та організація суспільства мали розбудовуватися на базі демократичних інститутів». [2, с.29]

До цікавих висновків можна прийти простежуючи за тією змінами в ідеології українського націоналізму: значних змін вона набула якраз при зустрічі із «східняками», які цікавились перш за все соціально-економічною, аніж ідеологічною складовою. У своїй праці Георгій Касьянов неодноразово використовує цитати О. Мотиля, який зафіксував у власних роздумах цікавий момент, який може слугувати прикладом для вищенаведеної думки: «…для цих ідейно-політичних “новиків” зустріч із “Сходом”, де людей як раз такі питання цікавили, була великим шоком, що змусив їх не тільки переоцінити власний світогляд і визнати важливість соціяльного питання, але й зрозуміти, що самого гасла здобуття Української соборної самостійної держави не вистачає, щоб притягнути “східняка”, що в ньому мусить бути ще якийсь соціяльний, а ще краще – демократичний зміст». [2, с.30] Але це стосувалося здебільшого ОУН (б), бо ОУН (м) вже мала певні здобутки в цій сфері – теоретизування, за які їх так критикували «крайовики» виявилися не такими вже непотрібними.

Цікавим може стати порівняння поглядів і планів бандерівців та мельниківців на питання залучення населення зі східних областей до боротьби. ОУН (м) також стала перед питанням важливості соціально-економічної платформи: під час Всеукраїнського З’їзду Українських Самостійників, скликаний ОУН (м) і проведений 14-15 серпня 1942 року в Києві, окремо піднімалося питання про методи роботи серед наддніпрянської молоді. У праці Полікарпенка Г. «Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни» знаходимо наведений приклад: «Треба було в питанні молоді узгляднювати… реальний підхід до життя більшості українців на СУЗ, а тим самим і молоді. Надто мусілося узгляднювати й цю обставину, що тяжке дотеперішнє положення обтяжувало її ще частино матеріалістично. З огляду на наведені моменти мусіли бути теж відповідні підбори тем і матеріялів до програми виховання. Вона мусіла незвичайно конкретно трактувати соціяльно-економічні та суспільно-державні проблеми. Загальні програмові означення не могли там вистарчати і треба було конкретизувати всі питання до подробиць. Молодий робітник питав не за «теоретичними підставами ідеології», але за те, як конкретно націоналістична держава береться розв’язати справу заробітної платні, соціального убезпечення, мешканевих труднощів і т.п.». [7, с.109]

Отже, метою ОУН (м) у воєнний період стає набір нових молодих людей, які б підняли прапор боротьби на східних землях України: «Головним завданням було – далі невпинно вгризатися в довкільне середовище, добираючи до ОУН індивідуальності з різних прошарків українства». [7, с.109]

В збірці «Українська Повстанська Армія в боротьбі проти тоталітарних режимів» міститься стаття Євгена Стахіва «Роль Східної України у формуванні нових ідейно-політичних засад ОУН-б». [9, с.51-55] Автор її став свідком формування нової соціально-економічної програми ОУН, коли вона зустрілася з потребою адаптуватися до населення східних областей України. Він відмічає, що просуваючись на схід, ОУН (б) зіштовхнулася з необхідністю відкинути революційні, радикальні методи, які сприймалися в західних областях і замінити їх на більш демократичні, щоб завоювати симпатію на сході. Згадуючи соціально-економічну схему, Євген Стахів пише: «У соціальному плані націоналісти не мали розробленої концепції, виходячи з засади, що побудова соціального устрою – справа другорядна і на її розв’язку буде час в майбутній державі. Натомість для українського суспільства східних земель це була першочергова справа». [9, с.53] Також українців Наддніпрянщини цікавило якою має бути зміст тієї держави, за яку пропонувала боротися ОУН (б), яка буде роль пересічного громадянина в ній, «її економічний і політичний устрій». [9, с.53] Саме завдяки цьому, на Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН (б) висувається гасло «Воля народам! Свобода людині!» знаходить свій відгук не тільки у українців східних земель, але також і серед інших національностей. Нова демократична програма обґрунтовувалася Петром Полтавою, Осипом Дяковим та групою людей, які дотримувалися демократичних цінностей, розбудовуючи УНР (В. Потішок, К. Осьмак, Й. Позичайнюк, Р. Волошин та ін.). В основу нового соціального змісту української революційно-самостійницької ідеї були покладені «право людини і народу на вільний розвиток, право людини на працю й забезпечення за нею користання її плодів, право селянина на землю, визволення робітника з неволі заводу та зробив його співвласником усіх видів продукції…».[9, с.54]

Отже, підсумовуючи результати Великих Зборів, проведених в першій половині XX сторіччя – від Першого до Третього, слід простежити той шлях, який пройшла соціально-економічна програма ОУН. Поступова зміна акцентів та орієнтирів помічається, навіть, не озброєним оком, тому при більш детальному дослідженні не складно знайти тому логічне і зрозуміле пояснення. Перш за все, слід згадати, що між Першим Великим Збором, і Третім пройшло 14 років. За цей час в середовищі ОУН пройшло декілька важливих подій, які вплинули на зміну її тактичних кроків. Першим суттєвим ударом по всій структурі Організації стала смерть Євгена Коновальця, але ще більшим ударом став подальший розкол на два табори – ОУН (б) та ОУН (м). Однією із помітних відмінностей цих таборів було те, що мельниківці здебільшого займалися розробкою теоретичної складової, в той час, як бандерівці сконцентрували увагу на практичній стороні. Через це по-різному вони зустрілися із «східняками»: для ОУН (б) гостро поставало питання по формуванню соціально-економічної платформи, яку вони раніше недооцінювали, вважаючи, що цим треба буде зайнятися після здобуття незалежності; ОУН (м) розуміла важливість вищеназваної концепції і намагалася, навіть, її розробити, але для цього бракувало кваліфікованих кадрів. Обидві ж табори усвідомлювали всю важливість розробки соціально-економічної платформи.

Також необхідно звернути увагу на те, яким чином змінювалася соціально-економічна програма в документах ОУН. Протягом Другої світової війни соціально-економічна програма поступово лібералізувалася з метою популяризації діяльності організацій (обох напрямів). З іншого боку, не можна назвати перший варіант соціально-економічної програми, який був сформований під час Першого Великого Збору занадто радикальним. Ставка в ньому робилася, передусім, на протекціоністську політику держави і «поміркований» контроль за основними галузями промисловості. В сфері сільського господарства зберігалися приватна ініціатива. Але при всьому вищеназваному, головною цінністю, згідно з ідеалами українського націоналізму, залишалася нація. Це дозволяло «корегувати» певні нюанси з метою отримання найбільшого зиску саме для нації, а не окремо взятої людини. Інша ситуація вимальовується в 1943 році, коли на Третьому Надзвичайному Зборі формулюється соціал-демократична схема економічного керування. ОУН намагається перетворити «симпатиків» на активних членів ОУН, а «нейтральних» зробити «симпатиками» шляхом демократизації та лібералізації декількох програм, зокрема – соціально-економічної. Це дало свій результат, але якість його залежала, безпосередньо, від якості тих соціально-економічних програм ОУН (б) та ОУН (м), які були запропоновані населенню.

У повоєнний час саме та лібералізація 1943 року спричинила новий конфлікт у середовищі ОУН, що призвело до чергового розколу, а точніше – від’єднання в 1954 році «двійкарів» – ОУН (з) на чолі з З. Матлою і Л. Ребетом. Напружена дискусія між прихильниками демократизації ОУН та прибічниками ідей «чинного націоналізму» тривала, починаючи з 1945 по 1954 рік. Протягом 1950-х років відбувалася поступова зміна тактичних кроків і методів у середовищі ОУН. Г. Касьянов, цитуючи О. Мотиля пише про це наступним чином: «Доповнення 1950 року містили ряд формулювань цілком демократичного змісту, особливо в частині політичних свобод (О. Мотиль дійшов висновку, що у цей час «Націоналісти розвернулися проти ідеологічних догматів 1920-х і 1930-х років і загалом перейшли на соціал-демократичні позиції, подібні до тих, які вони відкидали у 1920-р.» Зрозуміло, тут йдеться лише про певну частину націоналістичного руху)». [2, с. 29-30]

Отже, Третій Надзвичайний Великий Збір, практично, породив у подальшому ще один розкол. А соціально-економічна концепція так і залишилася лиш теорією, прописаною на папері…

Список використаної літератури

1. Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994. – 192 с.

2. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (Аналітичний огляд) – Київ, 2003. – 62 с.

3. Книщ З. Становлення ОУН. – Київ: вид-во ім. О. Теліги, 1994. – с.

4. Кучерук Олександр. Дмитро Андрієвський і процес підготовки Першого Конгресу Українських Націоналістів 1929 року // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2006. – Збірник 8. – 312 с.

5. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Том 1. 1920-1939. – Львів, 2003 р. – 642 с

6. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. – Торонто: Канадське товариство приятелів України, 1955. – 368 с.

7. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів підчас Другої світової війни. – На чужині, 1951 р. – с.

8. Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-50-ті роки. – К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1999. – 324 с., іл.

9. Українська Повстанська Армія в боротьбі проти тоталітарних режимів /Голова ред. колегії Ярослав Ісаєвич, упорядник і відповідальний редактор Юрій Сливка (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України). – Львів, 2004. – 296 с.