Вельми перспективним та новим напрямом в сучасній вітчизняній історичній науці є напрям поєднання досліджень декількох дисциплін. Зокрема, йдеться про розгляд історичних подій під кутом економічної науки та розгляд економічних концепцій в історичному вимірі. Така постановка питання дозволяє розширити поле наукових досліджень, розглянути окремі проблеми з різних ракурсів та подати більш узагальнюючі висновки по піднятій темі.
Автор представленої наукової розвідки спробував розглянути малодосліджену проблему економічної концепції Організації українських націоналістів у довоєнний період. Однак через надто великий обсяг проведеного дослідження, до ознайомлення представляється одна із найважливіших складових економічної концепції – промислової. В період з 1928 по 1941 рік, Провід українських націоналістів (ПУН) активно займався розробкою державотворчих проектів. Результати роботи публікувались у головному друкованому органі ПУНу – альманасі «Розбудова Нації», який виходив у період з 1928 р. по 1934 р. Більшість статей, які публікувались на шпальтах часопису, були присвячені аналізу історичних подій, філософським роздумам, часто аналізувалась сучасний стан у світовій політиці. Доволі частими були публікації, які розкривали окремі організаційні питання Організації українських націоналістів. Проте на фоні різноманітних аналітичних та історичних статей чітко простежується й низка публікацій, присвячена формуванню націоналістичної думки в соціально-економічній сфері. Особливо цікавими є публікації, присвячені аналізу існуючої соціально-економічної ситуації на теренах України та розробки націоналістичної економічної теорії. Не розпорошуючись на розгляд всіх аспектів економіки, піднятих в статтях «Розбудови Нації», пропоную сфокусуватися на питанні теорії організації промислового життя. Націоналісти практично з перших днів свого існування усвідомлювали важливість вирішення промислового питання в Україні, в чому можна переконатися, ознайомившись з їх статтями. Актуальність піднятої теми очевидна: економічна платформа ОУН дозволяє не тільки по новому подивитися на діяльність Організації українських націоналістів, але й виокремити принципи організації економічної системи, які пропонувалися.
Загалом публікацій, присвячених розгляду економічних поглядів українських націоналістів наразі занадто мало і вони не розкривають всієї унікальності націоналістичної економічної платформи. Серед робіт, які торкаються взагалі питань економіки та організації господарського життя, можна виділити статті Степана Злупка [8], Олени Кондратюк [9]. Однією зі статей на згадану тему є публікація автора «Від Першого до Третього Конгресів ОУН: трансформація економічної платформи» [10].
Даючи загальну оцінку економічним перспективам України, націоналісти дотримувались принципу, який був висловлений Юрієм Руденком у статті «Справа економічного відродження України»: «Економічні можливости на українських землях дають нам надію, що при сприятливих умовах національно-державної незалежности розвинуться всі галузі українського народно-господарського життя» [7, с.197]. Звичайно, що детальні схеми функціонування державної економіки не були і не могли бути описані ані в «Розбудові Нації», ані в інших виданнях, оскільки вони формуються вже безпосередньо спеціально створеними інституціями в незалежній державі. З іншого боку, будь-яка схема потребує попередньо окреслених рис, певного плану. Такі риси якраз і були сформовані ОУН у довоєнний період. Ю. Руденко висловився так: «Ми хочемо крім самої методи розв’язання економічної проблеми, вказати на деякі моменти, що на них мусить бути звернена наша увага при відбудові економічного життя України» [7, с.198].
Одним із найбільш актуальних питань, що постало перед націоналістами-теоретиками, було питання власності у сфері промисловості. ОУН вважала, що промисловість після здобуття незалежності мала б або перейти до рук держави, або достатньою мірою контролюватися нею, адже «повернення підприємств приватним власникам, представникам ворожих нам народів, елементові чужонаціональному й протидержавному – не тільки не корисне, але й небезпечне саме тепер, коли війни перетворилися в змагання техніки, коли промисловий стан країни тісно зв’язаний з її боєздатністю» [7, с.198].
Розробкою теорії промислової політики найбільше займався Леонід Костарів. Він народився 6 лютого 1888 р. у Санкт-Петербурзі, де й здобув середню освіту. Вищу освіту здобував економічному факультеті політехнічного інституту (до 1912), після чого служив в російському флоті. З 1919 потрапив до української армії, та був інтернований до Польщі. На еміграції Леонід Костарів закінчив економічний відділ Української Господарської Академії в Подєбрадах та здобув фах інженера-економіста у 1928. На установчих зборах Леґії українських націоналістів (ЛУН) у 1925 році представляв Союз Українських Фашистів. В 1928 році став політичним референтом Центрального Комітету ЛУН. В тому ж році взяв участь в Другій Конференції Українських Націоналістів в Празі, як представник ЛУН. Приймав активну участь в Першому Конгресі Українських Націоналістів, на якому очолював організаційну комісію. Його перу належать реферати «Промислова політика України», «Проблема морської оборони України», «Національна революція на Західних Землях України», «Уваги до статуту ОУН». Надзвичайним Судом ОУН 1933 року виключений з організації за порушення дисципліни, запідозрений у співпраці на користь радянської розвідки. Резидент НКВД у Празі в час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені.
Однак за відносно короткий термін перебування в лавах ПУН’у, Костарів зміг сформувати низку принципів для промислової політики, на які у подальшому спиралась націоналістична економічна платформа.
Привертає увагу публікація цього економіста «Проблеми української промислової політики» [5, с.137-142], яка представляє собою виважений, тверезий підхід в оцінках та достатньо прагматичні плани для майбутньої самостійної України. Характеризуючи існуючий стан економіки, автор статті наголошував, що Україна існує в якості сільськогосподарського сировинного придатку внаслідок штучної політики урядів ворожих держав, що окуповали українські землі [5, с.137].
Л.Костарів розглядав промисловість як важіль, який здатен сформувати власний робітничий клас (який в Україні був представлений переважно представниками інших національностей) і, що найважливіше – сформувати українську буржуазію. Допустити цього жодна чужа влада не могла, адже це б загрожувало цілісності держави, яка контролювала українські землі. Саме тому автор слушно відзначив, що промислова колонізація, яку здійснювала влада більшовиків на теренах України мала характерну рису: керівні посади займали представники метрополії, в той час як місцеві жителі займали лише незначні посади. Така політика спиралась, передусім, на те, щоб обмежити кількість українців на ключових ролях, що дозволяло створити на місцевому рівні номенклатурну верхівку «своїх» людей.
Ведення власної, незалежної промислової політики Україною дозволило б не тільки самостійно розпоряджатися капіталом, заробленим на цій території, але також вирішило б дві актуальні проблеми: створення потужного оборонного комплексу та аграрне перенаселення. Між іншим останнє питання порушувалося в роботах націоналістів неодноразово. Л.Костарів сформулював чітко: «Ріст населення в недалекому майбутньому ще більше загострить земельну кризу й Україна знову стане перед питанням або еміґрації свого населення або приміщення його в інших галузях народнього господарства» [5, с.138]. Отже, вирішення промислового питання було не тільки тактично, але й стратегічно важливим для націоналістів.
Характерним для робіт українських націоналістів є ствердження, що тільки потужна українська економіка, яка спиратиметься на розвинуту промисловість, може забезпечити ефективну зовнішню політику: «торгівець це аванґард модерного імперіалізму» [5, с.138].
Леонід Костарів схематично окреслив і те, яким чином має розвиватися українська промисловість: «колиб орґанізація промислового життя України була передана цілком«варягам» закордонного капіталу, або – колиб допущено необмеженуприватну ініціятиву хочби й українських капіталістів, то утворити при таких умовах плянове промислове господарство України було б не тільки дуже тяжко, але просто неможливо» [5, с.140]. Вільний іноземний капітал, так само як і приватна ініціатива місцевих промисловців однаково б діяли за принципом «найменшого спротиву», виходячи із власних потреб та зацікавлень, які в сфері промисловості не завжди можуть відповідати інтересам всієї держави. Фактично, залежність українських земель від іноземного керування була би змінена на таку саму залежність, але в даному випадку від волі та інтересів декількох потужних підприємців. Саме тому, націоналістичний підхід в економіці спирався на те, що вся державна промисловість має утворювати єдину систему, функціонування якої приносить користь кожному представнику суспільства – кожному громадянинові України. Іншими словами – має здійснюватись постійний контроль за промисловістю, виходячи із принципу, що його розвиток в тій чи іншій формі задовольняє потребам та інтересам держави.
Л.Костарів одразу відмежовує такі терміни як «державний контроль» від «удержавлення» або «націоналізації». Процес «удержавлення» або «націоналізації» мусить бути проведений «лише в тих галузях української промисловости, які мають рішуче значіння длядержавної оборонита в тих галузях добуваючої«не оборонної» промисловости, яка звязана з нетрамиземлі, що стануть державною власністю» [5, с.141].
Власне, тут подається характерна для українських націоналістів класифікація промисловості. Вся промисловість мала би бути розділена на три головні групи: перша – «підприємства, продукція котрих має виключно значіння для оборони та існування держави, мусять бути передані в повне розпорядження державної влади, яка призначить для них органи керівництва»; друга – «не мають такого кардинального значіння, однак є важливі для нормального розвитку народнього господарства, віддані під контролю і вплив держави»; та третя — «їх значіння в національно-державному житті мале, або, що їх продукція має чисто побутовий чи «люксусовий» характер, будуть цілком передані приватній ініціятиві» [5, с.141].
Кожна з категорій обов’язково мала би спиратись на певні принципи ведення господарства. Для першої групи, за баченням Л.Костаріва, слід було би «внести комерційно-господарський дух шляхом притягнення до керування досвідчених приватних промисловців і комерсантів, зацікавлення їх дивідендами, введення участи в прибутках робітників і службовців тощо» [5, с.141]. Такі підприємства мали б стати взірцями раціоналізації виробництва та соціального забезпечення робітників. Важливим є також «народний капіталізм» – тобто вимога участі працівників в управлінні та дивідендах. Щодо другої групи – підприємства, які контролюватимуться державою, то їх функціонування автор концепції бачить за взірцем капіталістичних акційних спілок, але «контрольний» пакет акцій знаходиться в руках держави. Решта акцій та випуск облігацій, за такої схеми, передані до приватних рук та вільного біржового обігу. Контроль за державним пакетом акцій виконувала б спеціально створена державна рада. Нарешті третя група – приватна промисловість – також не діяла б безконтрольно: за умовами виробництва, станом технічного обладнання та соціального забезпечення українського виробника спостерігали би місцеві органи влади.
Оцінюючи таку класифікацію, варто звернути увагу на тому, що вона, практично об’єднувала різноманітні способи управління. Націоналісти неодноразово наголошували на тому, що їх плани дій є «третім шляхом», який об’єднує найкращі елементи інших економічних систем. Запропонований розподіл і являє собою синтез основних прийомів та методів, які зазвичай використовуються в ліберальній та соціалістичній системах.
Леонід Костарів зосередив свою увагу на питанні створення плану «упромисловлення» («індустріалізації») країни. Згідно з таким планом, першочергово «мусять бути задоволені вимоги оборони держави (розвиток металюрґічної, хемічної, військової й ін. промисловости), у другу чергу слід буде розвинути ті галузі промисловости, яких бракує Україні для досягнення господарської незалежности, а в кінці ті галузі, що сприятимуть машинізації нашого сільського господарства та поліпшенню наших засобів перевозу» [6, с.191]. Дуже важливим питанням, яке виділили націоналісти, був процес раціоналізації промисловості, який складався із декількох складових: по-перше, модернізації засобів виробництва, по-друге, раціоналізації праці та підготовки потрібних фахівців. Особливо гостро стояло саме кадрове питання: українці не мали достатньо кваліфікованих працівників. Л.Костарів відзначив, що формування українського робітничого класу має відбуватися за західними стандартами, оскільки аналіз ефективності робітника Західної Європи показує його переваги перед російським. Базисним принципом, прописаним Леонідом Костарівим у своїй статті, є обов’язкове звільнення українського робітництва від мобілізації у військові часи. Тільки в такий спосіб можна уникнути втрати дорогоцінних фахівців під час ведення бойових дій.
Одна із проблем українських територій, на думку націоналістів, була пов’язана із агарним перенаселенням та відсутністю українського елементу в промисловому секторі. Зокрема, в статті наводилась цифра: «Робітництво та службовці на Україні не менше як на 50% – росіяне, поляки, жиди та інші не-українські елементи» [1, с.11]. Надлишок аграрного населення (а це за даними націоналістів 30%) міг би знайти собі роботу в містах – промислових центрах країни. Таке переміщення сільськогосподарського населення неодмінно вплинуло б також і на оздоровлення аграрних відносин. Згідно з пропозицією В.Богуша все співвідношення аграрного і промислового населення країни мало би бути врівноважене.
Однією із складових промисловості, яка могла потребувати додаткового захисту, на думку націоналістів, становило українське ремісництво (тобто, виражаючись сучасними термінами – малий бiзнес). Організація роботи, методи, засоби якими користувались ремісники, не мали жодних шансів конкурувати із великими промисловими підприємствами, а тому без державної підтримки ремісництво, як явище, неминуче приречено на зникнення. Роль держави мала би зводитися до допомоги «у творенні ремісничих фахових курсів, органів захисту ремісничого промислу, особливих ремісничих урядів та нарешті у формах виробничих та збутових кооперацій» [6, с.194]. Крім цього, держава мала би організувати підтримку сільськогосподарській промисловості, під якою Леонід Костарів розумів фабрики по обробці сільськогосподарської сировини. Відповідний рівень розвитку цієї галузі здатен зменшувати транспортні витрати на доставку сировини до місць її обробки. Крім того це мало б виводити колоніальну економіку України на шлях збалансованості – коли не тільки виробляється сировина, але й досягається високий рівень пп переробки – а значить i пiднiмається рівень доданої вартостi. До сільськогосподарської промисловості автором були віднесені броварство, виноробство, глиняне, фаянсове виробництво та ін.
На думку Л.Костаріва, націоналізація та державний контроль не становитимуть серйозних перешкод для іноземних інвестицій, але для ефективного керування грошовими потоками з закордону необхідно створити сприятливі умови: «Коли на Україні відкриються вигляди для рентабільного приміщення капіталу, він потече туди, не дивлючись на удержавлення української промисловости» [6, с.195].
Розглядаючи потенційних партнерів, націоналісти швидше схилялись до американського інвестора, аніж до європейського. Аргументація такої позиції була досить прагматичною: «американець, вкладаючи в підприємство капітал, вимагає лише права провірки над його вживанням – в протилежности до європейця, який заявляє права й на політичні впливи й на обсадження всіх провідних посад своїми однородцями» [6, с.195].
Вельми цікавою є низка публікацій доктора Сергія Володимиріва у співавторстві з інженером-економіки, чиє ім’я залишилось невідомим, оскільки він підписався тільки ініціалами «Г.П»., «Промисловість України». Різні частини цієї статті друкувалися в 9-12 числах «Розбудови Нації» від 1931 року та 1-2 номерах 1932 року. Цінність цих публікацій полягає в тому, що крім аналізу стану промисловості на українських землях, автори подали своє бачення вирішення нагальних питань, що повстануть перед самостійною Україною.
Аналізуючи ситуацію в промисловості на теренах, підконтрольних СРСР та Польщi, автори відзначають: «Треба відмітити скорший темп одбудови народнього господарства на теренах Східньої України, ніж це відбувається в Галичині, на Волині, на Бесарабщині, Закарпаттю» [2, с.238]. Східні терени України до того ж являли собою потужну сировинну базу вугілля, залізної, марганцевої та фосфорної руд. Компактне розташування сировинних басейнів дозволило Радянському Союзу активно розвивати важку промисловість. Крім того, достатньо зручно розташоване потужне джерело енергії, необхідної для функціонування промислових центрів – ріка Дніпро.
Характеризуючи енергетичний потенціал України, автори статті проілюстрували її такими цифрами: «Україна, що займає 0,34% площі всієї земної поверхні, розпоряджає 0,9% всіх світових запасів енергії, що значно перевищує пересічне світове забезпечення» [2, с.240]. Проте половина здобутої енергії, згідно зі статистичною інформацією, все одно була використана не Україною: «на Сх. Україні в операційному році 1927-28 було здобуто 28,0 міл. тон умовного палива, а сама Україна спожила з того лишень 14,8 міл. тон. Себто, замісць щоб служити своїй національній промисловости, 50% енерґії пішли за її межі» [2, с.240]. Подібна тенденція зберігалася не тільки в сфері енергетики, але й в сфері важкої індустрії. Треба відзначити, що попри те, що енергозабезпеченість України визнавалась високою, націоналісти розуміли вичерпність натуральних джерел. Це було також однією з причин необхідного обмеження видобутку природних копалин, або розвитку переробних галузей, які дозволили б використовувати вичерпні джерела більш ефективно.
Одна із тем, яку ОУН розглядала доволі часто, стосувалась робочої сили. Стаття «Промисловість України» розкрила її більш детально. Так, автори наголосили на тому, що «відносне перенаселення українського села, труднощі, а то й неможливість його зліквідувати навіть найрадикальнішими способами, наштовхує на шлях індустріялізації нашого народнього господарства» [2, с.241]. В якості донора для формування робітничого класу в Україні мали б виступати Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття – регіони із найбільшим відсотком емігрантів.
На момент створення статті «Промисловість України» щорічний природній приріст населення в Україні складав 2,36-2,43% (зокрема територія східних областей щорічно збільшувалась на 660-690 тисяч) [2, с.241], а Росія крім того ще й щорічно додатково заселяла українські терени 50 тисячами своїх робітників, що вкупі сформувало достатньо гостру проблему. Паралельно виникло питання щодо формування кваліфікованої робочої сили. Націоналісти відстоювали позицію, згідно з якою аграрне населення мало би бути частково переміщене до міст, тим самим формуючи власний робітничий клас. У подальшому саме з його середовища мали би вийти кваліфіковані інженери, адже «для української промисловости підготовка національних інженерно-технічних кадрів є основою для закладення міцної підвалини під нашу національну промисловість» [2, с.241].
Програма дій ОУН у сфері розвитку національної промисловості була викладена у другій частині статті «Промисловість України» в черговому номері «Розбудови Нації». Автори сформували її спираючись на географічне положення українських земель та розташування сировинних ресурсів.
Вся територія центральної та східної України (тобто частина, що контролювалась СРСР) умовно була розподілена на кілька промислових зон: північні землі (Полісся) вважались ідеальним джерелом для деревообробної галузі. Лісостепова Україна (практично – домінуюча частина території) вже мала в необхідній мірі розвинуту «цукрову, млинарську, тютюнову і шкіряну промисловість» [3, с.296]. Уся територія лісостепу умовно ділилася Дніпром на дві частини – Правобережжя, де питому вагу складали цукрова, млинарська та шкіряна галузі та Лівобережжя, де домінували млинарська, цукрова та тютюнова галузі. Основним перспективним напрямком для Лівобережжя, згідно з баченням Володимиріва та його співавтора, мав би стати розвиток текстильної промисловості (що згiдно з колонiальною полiтикою iмперiп була сконцентрована виключно навколо Москви) та посилення скотарства [3, с.296].
Окремою згадкою про Лівобережжя є виокремлення «гірничого району» із такою його складовою, як, наприклад, Донецький вугільний басейн та «промислового району» із центром у Запоріжжі. Обидва райони набули таких характерних для себе рис завдяки радянській індустріалізації, проте їх загальний напрямок розвитку мав би зберігатися і за націоналістичної схеми керування промисловістю. Ще один район, виділений авторами статті був названий «прибрежною смугою» і практично включав у себе землі Причорномор’я представлені машино- та суднобудуванням, рибною промисловістю, легкою промисловістю (переважно в сфері обробки сировини).
Нарешті, західні українські землі, за оцінками націоналістів не мали особливо цінної сировинної бази, адже крім нафти та лісу тут відчутно бракувало інших потрібних ресурсів. Найперспективнішим напрямом для розвитку на цих теренах залишалися галузі сільськогосподарської промисловості (зокрема, ґуральництво, цукроварство, переробка овочів і т.д.)
Вельми цікавою є точка зору націоналістів на Кубань, яка сприймалась як українська територія, а тому мусила би бути включеною i брати участь у господарському житті самостійної України. Власне, Кубань, будучи найвіддаленішою східною етнічною українською територією, не мала суттевого розвитку в жоднiй із галузей промисловостi, хоча за оцінками націоналістів тут можна було б успішно розвивати сільськогосподарську обробну промисловість. Подібна схема мусила бути розвинутою і в Криму. Щоправда, в Криму також перспективним, згідно з поглядами авторів, був би розвиток металообробної промисловості та кораблебудування [3, с.298].
Даючи загальну оцінку розвитку промисловості на українських теренах, автори відзначили, що Східна Україна є найбільшим індустріальним регіоном України, що є наслідком значимих природних багатств. Проте другою особливістю промисловості, виділеною авторами, стала значна її концентрація на відносно невеликій території: «Концентрацією наша промисловість перевищує навіть західньо-европейські та американські країни» [3, с.298].
Виходячи із такої ситуації, націоналісти передусім ставили наступне завдання для розвитку промисловості в самостійній Україні: «Ми маємо могутню базу металево-рудно-вугільну, на основі якої можемо (й мусимо) розвинути металеобрібну промисловість, у ширшому розумінню цього слова, а також і инші галузі нашої промисловости, насамперед – найслабішу, текстильну» [3, с.299]. Паралельно українська промисловість мала би опікуватися «слаборозвинутими» галузями, серед яких виділялись «електротехнічна, елєктрохемічна, хемічна (штучні угноєння, фарби тощо), станко-будівельна, легке машинобудівництво» [3, с.299].
Одними із найбільших перспективних напрямків був названий розвиток автомобільного, авіа- та тракторобудування, але до цього слід було би забезпечити ці сфери машинобудування достатньою кількістю кольоровиих металів.
Окремою згадкою автори торкнулися наукомістких галузей промисловості: «Загалом, треба розвивати, збуджувати до життя більш «модерні», більш «шляхотні» галузі індустрії, а головно по лінії – елєктрика, хемія, текстиль (штучний шовк тощо)» [3, с.299]. Саме перелічені галузі промисловості мають бути розвинуті в першу чергу, адже інакше «ми залишимося у хвості модерних індустріяльних держав» [3, с.299]. Більшість галузей, що були слабо розвинутими та які планувалося форсовано розвивати, відносилися до переробних – машинобудування для виробів з металу, вироби з хімії для хімічної сировини, текстильна промисловість як переробка сільськогосподарської сировини. Усі вони могли б припинити вимивання капіталу з України за рахунок непропорційного на той час обміну – дешева сировина на експорт і дорогі готові вироби як імпорт, а також створити значно більший прибуток для тих, хто проживає на цій території.
Одним із питань, порушених у статті «Промисловість України» стало питання капіталів, які обертаються в промисловості. Звичайно, більша частина їх належала представникам інших національностей і, відповідно, вони були спрямовані на розвиток тих держав, які контролювали землі України. Український національний капітал мав тут незмінно маленький відсоток. До того ж його співвідношення кардинально змінювалось в залежності від розмірів та важливості самої галузі – в стратегічних галузях переважно панував іноземний капітал, натомість український капітал переважно перебував у тих галузях, які не відігравали принципової ролі у всій системі економіки.
Крім того, специфіка промисловості східних та центральних областей полягала в тому, що вона повністю контролювалась чужою державою [4, с.26]. Результатом такого іноземного контролю стало те, що промисловість переважно розвивалась в якості сировинного придатку. Допустити створення самодостатньої економіки УРСР влада радянськоп Росiп не могла, адже це автоматично стало би одним із вагомих чинників до здобуття Україною справжньої самостійності [4, с.26].
Ще однією особливістю радянської моделі керівництва промисловістю можна назвати й те, що потоки іноземного для СРСР капіталу практично були перекриті, проте завдання, які ставились перед розвитком радянської індустрії, вимагали великих фінансових ресурсів, яких у самій державі не було. Саме тому процес відновлення та модернізації промисловості на території України був опертий тільки на власні сили та за рахунок інших галузей господарства, зокрема – сільського господарства. Побiчним надзвичайно жорстоким наслiдком цього був визиск села у виглядi колективiзацiп.
Процес «удержавлення» підприємств на території України можна було помітити і в Польщі: він торкнувся шахт та нафтових підприємств Галичини, копалень поташової солі в Калуші та Стебліну. Подібним чином відбувся цей процес і в Чехословаччині: там держава повністю взяла в своє управління Солотвинські копальні солі. Така ситуація дозволила націоналістам зробити наступний висновок: «Як бачимо, що й буржуазна політика не далеко відходить од комуністичної, коли йде про наші цінні природні, багацтва» [4, с.26].
Свій план дій на найперший час після отримання влади автори виклали у 8 пунктах, які передбачали: очищення «удержавленої» промисловості від «зайвого баласту» – стратегічно не важливих галузей, які слід було би передати до рук приватної ініціативи за умови збереження над ними контролю держави; створення сприятливих умов для притоку закордонних капіталів, які змогли би дати найбільший зиск для української промисловості; створення сприятливих умов для накопичення капіталів всередині держави [4, с.26-27].
Наступний блок питань, який потребував вирішення та чіткої схеми дій складався із трьох фундаментальних проблем, які торкались промислової продукції: 1) проблема кількості; 2) проблема якості та 3) проблема ціни. Економічна система більшовиків, за оцінками націоналістів, мала декілька суттєвих хиб. Так, наприклад, усі сили промисловості СРСР були кинуті на вирішення тільки першої проблеми – кiлькостi [4, с.27]. Такий акцент пояснюється тільки тим, що із всього переліку тільки це питання вирішується найпростіше. Решта завжди вимагає певних зусиль та економічних розрахунків.
Націоналісти констатували, що український селянин змушений продавати результати своєї праці занадто дешево, зате купувати промислові товари набагато дорожче, адже ціни на різні товари у різних Радянських республіках різні [4, с.27]. Не краща ситуація і з якістю продукції: попит на деякі товари в СРСР перевищує пропозицію, що, в свою чергу, породило умови, в яких якість не відіграє принципового значення [4, с.27].
Загалом варто зауважити, що критика економічної політики в сфері промисловості, що велася СРСР та іншими країнами, що колонізували українські землі, не є безпідставною. Автори «Розбудови нації» кожне твердження, кожну тезу у своїх статтях обґрунтовують економічними законами та використовують економічну теорію для пояснення тих процесів, що відбувались на українських теренах. Мало того, з більшості питань українські націоналісти виступають «однією лінією фронту», тим самим доводячи єдність свого бачення розвитку української промисловості у самостійній Україні.
Статті «Розбудови Нації» можна вважати одним із цінних джерел, які розкривають сучасникам націоналістичну економічну платформу і, зокрема, її невід’ємну складову, якою є промисловість.
Сутність цього бачення полягає у декількох принципових твердженнях, які можна викласти тезово: 1) вся промисловість має класифікуватися за трьома основними типами власності; 2) незалежно від типу власності, держава стоїть над всіма процесами, які відбуваються у підприємствах та здійснює контрольну функцію; 3) процес індустріалізації країни потрібен, але має плануватися в Києві та враховувати інтереси всієї етнічної української території; 4) вирішення питання аграрного перенаселення лежить у площині розбудови промислових центрів та переселенням туди надлишків селян; 5) кваліфіковані працівники — опора потужної промисловості: украпнська держава мусить формувати своє робітництво та захищати його інтереси; 6) територія України має достатньо сировини для того, щоб посідати перші місця із видобутку в Європі, але кінцева мета – розвиток обробної промисловості; 7) іноземний капітал у вигляді концесій та позичок має бути залученим у розбудові промисловості, але його мусять контролювати спеціальні державні інститути; 8) розбудова промисловості має виходити із принципу відстані до сировинних джерел та енергетичних ресурсів, тобто найкращими в цьому плані є землі центру та сходу України. Саме ці тези об’єднують всю концепцію націоналістів та дозволяють стверджувати, що їх бачення економічного розвитку відрізняється як від комуністичної, так і від капіталістичної моделей. Основні ідеї такої державної політики були викладені пізніше в роботі Миколи Сціборського «Націократія».
Список використаних джерел
- Богуш В. Роля України в світовім господарстві // Розбудова Нації. – 1930. – число 1-2. – с.11-15
- Володимирів, Г.П. Промисловість України // Розбудова Нації. – 1931. – число 9-10. – с. 238-241
- Володимирів, Г.П. Промисловість України // Розбудова Нації. – 1931. – число 11-12. – с.296-300
- Володимирів, Г.П. Промисловість України // Розбудова Нації. – 1932. – число 1-2. – с.25-29
- Костарів Л. Проблеми української промислової політики // Розбудова Нації. – 1929. – число 5. – с. 137-142
- Костарів Л. Упромисловлення України // Розбудова Нації. – 1929. – число 6-7. – с. 191-195
- Руденко Ю. Справа економічного відродження України // Розбудова Нації. – 1928. – число 5. – с.195-199
- Злупко С. Економічні погляди С.Бандери та економічні проблеми суверенної України // Визвольний шлях. – 1999. – Кн.10. – с.1194-1199.
- Кондратюк О. Аграрні програмні засади Організації українських націоналістів (1929-1939 рр.) // Розбудова держави. – 1997. – № 3. – с.58-60
- Панченко В.Г. Від Першого до Третього Конгресів ОУН: трансформація економічної платформи // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму. Матеріали ІІІ міжнародної наукової конференції Івано-Франківськ, 17-18 листопада 2007 р. / Наук. ред. О.М. Сич. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007 р. – с.488-498
