Останнім часом точиться багато розмов про те, яка система правління потрібна нашій країні. Розглядаються різні варіанти, і висловлюється думка про те, що «сильна рука» не завадила б. Як правило, дивляться в бік Росії, а якщо конкретно – то на правління Путіна-Медвєдєва, котре начебто забезпечує рекламовані в мас-медіа стандарти життя. Але процеси, які відбуваються в цій країні, неоднозначні. З одного боку – возвеличення Сталіна і прославляння радянського періоду історії, відродження атрибутів радянської імперії, а з іншого – «модернізація» – процес, що напрочуд нагадує ранню горбачовську «перестройку», коли за командою згори виходять на сцену чиновники і штатні політики і критикують навіть «Самого», а потім себе лупцюють, вимагаючи багатопартійності…
Щоб порушити цю одноманітність пошуків «сильної руки», спробую сьогодні представити іншу країну, яка зовсім недавно на 10 років потрапила у тоталітаризм, почавши з самих кращих сподівань. Йдеться про Перу.
Живучи в Україні, ми майже зовсім не знаємо, що ж діється на американському чи африканському континентах, а ця інформація може бути дуже повчальною.
Коли ми говоримо про те, що чекає Україну за того чи іншого сценарію розвитку, то часто чуємо такі вислови, що гірше, ніж тепер є в економіці і матеріальному благополуччі більшості населення, – вже не буде. Насправді все може бути значно гірше.
Показники ВВП на душу населення в Україні та у вищеназваній Перу приблизно однакові. Однак якщо подивитися, як живуть більшість перуанців (половина мешкає в глиняних хатках, в яких навіть наші жебраки початку ХХ ст. відмовились би жити), то стає зрозумілим, що їхні показники і наші – це щось відмінне, бо концентрація багатства, слава Богу, ще не досягла в Україні такого стану, як у Перу.
При цьому треба сказати, що Перу – це за конституцією – парламентська республіка вже 200 років, а Україна – 18. Однак у розмові з одним перуанцем, коли я представився: «Володимир», він спитав: «Ленін?». Це прізвище виявилося відомим цьому інженеру не тому, що він є прихильником марксизму-ленінізму, а просто тому що в 1990-ті рр. другою в країні людиною після президента Альберто Фухіморі (японця за походженням) був Владіміро Ленін Монтесінос, котрий боровся з червоними бригадами комуністів.
Комуністи підривали мости, займалися терором і хотіли побудувати комунізм у Перу подібно до того, як це робив Пол Пот у Камбоджі. А Фухіморі разом з керівником його силових органів Леніним нищив їх десятками тисяч і встановлював у країні ліберальну економіку.
І один з головних висновків, які робиш, коли читаєш про феномен Фухіморі, – це те, що розшарування населення не повинно бути великим і що пресловутий середній клас — це дієвий захист країни від потрясінь. Про це треба увесь час нагадувати самим собі і владі. І олігархам. Хоча їм безглуздо нагадувати, тому що вони, можливо, дивляться на приклад Перу з інших позицій – з надією. Адже без зростання ВВП в умовах ліберальної економіки і дуже сильно розшарованої країни авторитаризм буде можливо використати для додаткової концентрації капіталу – тоді бідні ставатимуть ще біднішими – аж до глиняних мазанок, а багаті — ще багатшими.
Події, які розгорталися останнім часом на політичній арені України, сприяли тому, що демократія у частини українських громадян почала асоціюватися з політичним хаосом, постійними конфліктами між гілками влади, повною безвідповідальністю владних структур. Фінансово-економічна криза стала лише підтвердженням того, що політичні сили не здатні консолідувати зусилля та відступитися від власних амбіцій навіть у критичній для країни ситуації. Як наслідок – країна очолила антирейтинги постраждалих від кризи, а населення отримало скорочення доходів та безробіття. Це стало однією з головних причин виникнення критичного ставлення не тільки до бездарної влади, але й до демократичного устрою в цілому. Виявилось, що 30 % громадян у разі приходу до влади «сильної руки» готові поступитися частиною громадянських прав та свобод в обмін на матеріальне благополуччя. При цьому близько 60% населення вважає, що саме прихід до влади «сильної руки» зможе навести лад в Україні та покращити матеріальне становище людей. Попит на сильного лідера став ключовим фактором у формуванні політичної кампанії кандидатів у президенти на виборах 2010 р. І хоча жоден на словах не ставить під сумнів демократичні цінності, своєю діяльністю більшість політиків дискредитують явище демократії взагалі.
Хоча у українського народу образ «сильної руки» у владі навряд чи асоціюється з образом диктатора. Потреба у «батькові», який вирішить всі проблеми, обумовлена, з одного боку, бажанням припинення політичного хаосу та наведення порядку в країні в рамках правового поля, а з іншого боку, тим, що частина населення взагалі не здатна взяти на себе відповідальність за себе та свою родину (тут діє модель пасивної поведінки, що нав’язувалась громадянам у радянські роки).
Економічна криза, що охопила вже згадувану Перу у 1980-х рр. і яка є подібною до нашої нинішньої ситуації, набирала обертів і до 1990-го р. набула неконтрольованого характеру. Як наслідок – гіперінфляція, збідніле населення, падіння ефективності державної влади, слабкість громадянських інститутів, розповсюдження насилля. За 10 років демократії в Перу було випробувано усі види неолібералізму, що закінчився соціалізмом і неортодоксальним популізмом… але кожен новий політичний діяч не виправдовував очікувань населення.
Тому на виборах у 1990 р. шанс мав лише політик, який раніше не був при владі. За перемогу змагалися Варгас Льоса та Альберто Фухіморі. Останній висунув технократичну «антинеоліберальну» платформу. Основне його гасло на виборах було таке: «Праця, чесність, технологія». У другому турі Фухіморі одержав перемогу, оскільки населення боялося повторення неоліберальних реформ, за які виступав його опонент.
Фухіморі отримав країну з неефективною економікою та величезним зовнішнім боргом (спадок бездарної діяльності попередньої влади), а також громадянську війну, яка забрала життя 30 тисяч людей.
Але, прийшовши до влади, Фухіморі дуже швидко змінив свій політичний курс і почав втілювати програму стабілізації і структурної перебудови (тобто знову ліберальні реформи). Він фактично ліквідував контроль держави над економікою, знизив податки, забезпечив полегшення доступу іноземних компаній на внутрішній ринок та створив сприятливі умови для інвестування.
На подив, тими ж самими діями, котрі застосовували і окремі з його попередників, Фухіморі вдалося досягти вражаючих результатів. Інфляція в країні вже за рік знизилась з 7650% у 1990 р. до 139%, а у 1999 – до 4,8%. В той же час значно покращилась динаміка ВВП. Від падіння в 5,4% до зростання 4%.
За рахунок широкомасштабної, майже примусової приватизації підприємств державного сектора суттєво збільшились іноземні інвестиції. Перу навіть увійшла до десятки країн, що розвиваються, в які було направлено найбільше інвестицій.
Також Фухіморі вдалося нарешті придушити Сендеро Луміносо та інший масштабний повстанський рух – Тупак Амару.
Але була ще одна суттєва проблема на шляху втілення планів. Фухіморі зіштовхнувся із колосальним протистоянням Національного конгресу (парламенту), що не підтримував його реформ, оскільки президентський блок не мав там більшості. Тоді Фухіморі остаточно встав на шлях авторитаризму: оголосивши про недієздатність Конгресу, розпустив останній 5 квітня 1992 р., порушивши конституцію. Крім того, він оголосив про призупинення діючої конституції та розпустив судові органи.
2 листопада були проведені вибори у Демократичний «засновницький» конгрес, де правлячий блок отримав 44 з 80 місць. А в грудні 1993 р. на референдумі була підтримана нова конституція, яка надавала голові держави дуже широкі повноваження, в тому числі розпускати парламент і судові органи, а також право повторно обиратись відразу після попереднього терміну, що заборонялось попередньою конституцією. Таким чином Фухіморі вдалося узурпувати всю владу в республіці.
Але все ж перший термін його президентства був досить успішним, особливо в економічній сфері, тому на хвилі попередніх економічних досягнень у 1995 р. Фухіморі знову був обраний президентом. Тоді ж було сформовано однопалатний Конгрес Республіки, де також домінували його прихильники (67 мандатів з 120).
Після другого обрання, оточивши себе соратниками та відчуваючи повну безкарність, Фухіморі влаштував справжній «беспредел» на території Перу. Другий президентський термін він займався майже виключно закріпленням влади, не забуваючи при цьому про популістські заходи – третині населення роздавали безкоштовно молоко та муку.
У 1995 р. Фухіморі провів через “ручний” парламент поправку до статті конституції, що дозволяла йому балотуватися на третій термін, придумавши для цього абсолютно безглуздий привід. На підставі того, що конституція була прийнята лише в 1993 р., його третій термін мав вважатися другим з часу прийняття нової конституції. А коли Конституційний суд цю поправку не затвердив, Фухіморі просто вивів з його складу чотирьох суддів із семи. В 1997 р. Конгрес Республіки ухвалив закон, який дозволяв Фухіморі висуватися втретє.
Фухіморі виграв вибори і у липні 2000 р. Але якщо свої перші вибори він виграв демократичним шляхом, за власні кошти проводив передвиборчу кампанію та здобув чесну перемогу, отримавши кредит довіри від населення, то під час третьої кампанії перемога була досягнута за рахунок використання адмінресурсу та фальсифікацій. Очевидним було, що режим тримався вже на волоску. Підтримка населення була мінімальною. Поворотною точкою стала демонстрація одним із телеканалів 14 вересня ролика, де Монтесінос дає депутату хабар у розмірі 15 тисяч доларів за перехід до провладної фракції. Були й інші відеозаписи, де Володимиро Ленін Монтесінос хизується купами грошей на столі, отриманих у вигляді хабарів від бізнесменів.
В цій ситуації Фухіморі не мав іншого вибору як оголосити про зняття з себе повноважень. Той, хто прийшов у політику під гаслами боротьби з корупцією, довів країну врешті до такого рівня корупції та розкрадання, що його попередникам і не снилося.
Почавши із присвоєння гуманітарної допомоги, Фухіморі прилучився і до наркобізнесу. Після того, як він відсторонив від справ усіх, хто «кришував» перуанський наркобізнес, цим почали займатися його брат та вірний шеф держбезпеки Ленін Монтесінос. Саме через покривання наркобізнесу від Фухіморі врешті-решт відвернулися і США.
Колишній президент втік з країни до Японії, а потім все ж повернувся і був заарештований в Чилі. Йому інкримінували жахливі злочини, в тому числі знищення людей без суду та слідства, допити та катування, а також стерилізацію 200 тисяч жінок із індійських поселень. Права людей під час його управління були нічого не варті, а їх життя постійно знаходилось під загрозою. 25-річним терміном ув’язнення завершилось правління політика, якого свого часу називали ефективним реформатором та управлінцем.
