Творчість доктора Юрія Липи (1900-1944), визначного науковця, поета і мислителя, посідає провідне місце в історії української геополітичної думки. В ідеологічному відношенні Ю. Липа відносив себе до руху українських націоналістів, хоча формально й не брав участі в діяльності націоналістичних організацій 1920-1930-х рр. Разом з тим, не варто розглядати створену ним геополітичну концепцію в межах однієї політичної течії, адже ідеї доктора Липи характеризуються домінантою загальноукраїнських національних інтересів, не звужуючись до розвитку поглядів та позицій окремих політичних сил та груп суспільства.
З цілком зрозумілих причин у радянський період вітчизняна наука оминала своєю увагою інтелектуальну спадщину Юрія Липи, наклеївши йому ярлика «буржуазного націоналіста». Тим більше, що сама геополітика в СРСР не вважалася наукою і розглядалася в якості одного з проявів ідеології фашизму та імперіалізму. Лише в останні півтора десятиліття в Україні були перевидані праці Ю. Липи, а його ідеї почали активно вивчатися і вводитися до наукового обігу. Щоправда, сьогодні й досі відсутнє ґрунтовне дослідження зазначеного діяча і його поглядів та концепцій, маємо лише розвідки на рівні статей. Тож серед дослідників геополітичних ідей доктора Липи можна, зокрема, назвати О. Багана [1], М. Дністрянського [2], Р. Додонова [3], Ю. Кочубея [4] та ін.
Більшість сучасних науковців зазначають, що при всій своїй оригінальності та ґрунтовності праці Ю. Липи не позбавлені і деяких хиб. Так, у дусі свого часу він перебільшував значення антропологічних чинників в соціально-політичних процесах, унікальність українських культурно-історичних традицій. Його трактування давньої історії України не позбавлене певної міфологізації [2, с. 77]. Проте найсуттєвішим є те, що геополітична концепція Ю. Липи – це модель активного включення України в європейські територіально-політичні процеси, які орієнтували українство не на пристосування до існуючих, а на творення нових геополітичних реалій, утвердження України як суб’єкта світових міжнародних відносин.
Геополітичний доробок Ю. Липи представлений у трьох монографічних дослідженнях: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В них розкриваються основні аспекти буття українського народу та напрямні розвитку майбутньої незалежної Української держави: політико-географічний, соціально-економічний, антропологічний, національний, духовно-культурний та ін. При цьому велику увагу Юрій Липа приділяє суто географічній проблематиці, аналізуючи специфіку розташування України в регіоні, її кліматичні особливості, природні та демографічні кордони. Тут, в свою чергу, вчений окремо виділяє питання річок та річкової системи України, підкреслюючи їхнє геополітичне значення для українців.
Втім, спочатку доцільно хоча б коротко окреслити сутність «чорноморської доктрини» Ю. Липи, зокрема її географічний зміст. Отже, центральними геополітичними організмами в ній виступають чорноморський простір і Україна (т.зв. «українське склепіння»). Перший комплекс являє собою Чорне море з країнами на його узбережжі, тобто і з українською територією, якій Юрій Липа пророкує провідну роль в регіоні. Автор доктрини зазначає, що цей простір, з точки зору геополітики, має як свої переваги, так і окремі недоліки. Серед позитивних ознак знаходимо вдалу систему природних кордонів, які обмежують простір, захищаючи його від зовнішніх експансій. На півночі — це ліси й болота Білорусі, на північному сході – калмицько-саратовські пустелі, південніше них розташовані Каспійське море і гірські масиви Кавказу, далі на захід – плоскогір’я Малої Азії, Балканські та Карпатські гори [6, арк. 5].
До чорноморського простору, який Ю. Липа порівнює з фортецею, можна дістатися через своєрідні «брами», створені самою природою. Геополітик називає три таких проходи: Західна (нижня течія і гирло Дунаю), Східна (прикаспійські степи в районі гирла Волги) та Південна (протоки Босфор і Дарданелли) брами. Вказаний геополітичний комплекс має і своє склепіння у вигляді українських теренів, що нависають над Чорним морем від Дунаю до Кавказу; підмурком же виступає малоазійське узбережжя. Головним недоліком цієї «фортеці» Ю. Липа вважає те, що з неї існує лише один широкий шлях на великі світові простори. Мається на увазі т.зв. «Іранський поміст», що дозволить сполучатися через океани з будь-якими країнами світу.
Здійснюючи геополітичний аналіз регіону, автор концепції підкреслює особливий статус виділених ним «ключів» — окремих територій, що завдяки специфіці свого географічного положення домінують над оточуючим простором. По одному такому ключеві мають як чорноморський простір у цілому, так і «українське склепіння». В першому випадку мова йде про півострів Крим, володіння яким дає надійний контроль над усім Чорним морем. Щодо України, то тут аналогічну роль відіграє Білорусь, яка відділяє склепіння від небезпечного балтійського експансійного осередку. Ю. Липа переконаний, що українці повинні уважно слідкувати за перебігом подій на цих землях, відіграючи тут вирішальну роль. З цього приводу геополітик говорить про доцільність і необхідність в майбутньому якомога сильніше політичне прив’язати білоруські землі до українського склепіння, тому що «державна спільнота з Білоруссю — це питання життя для України» [6, арк. 9]. Забезпечивши собі, таким чином, надійний захист від зазіхань північних сусідів, а також контролюючи Крим, українці зможуть по праву претендувати на провідне місце в чорноморському регіоні.
Серед основних положень концепції Ю. Липи, як уже зазначалося, велика увага приділена детальному аналізу річкової мережі, її особливим рисам і важливості для всього регіону. В його поглядах у цій царині відчувається безпосередній вплив творчості відомих політичних географів Ф. Ратцеля (1844-1904) та С. Рудницького (1877-1937). Зокрема Степан Рудницький, визначний український вчений та засновник Українського науково-дослідного інституту географії і картографії (Харків, 1927 р.), фактично був попередником Юрія Липи у геополітичних студіях щодо України, хоча й не вживав самого поняття «геополітика».
З-під пера Рудницького вийшла низка цікавих праць, вагоме місце серед яких посідає і суто геополітичне дослідження «Українська справа зі становища політичної географії» (Відень, 1923). В ній якраз вперше у вітчизняній політико-географічній думці розглянуто річкову систему України як окрему геополітичну проблему. Так, цілком закономірно, С. Рудницький надає найбільшого значення р. Дніпро, з якою пов’язує початки української державності – Київську Русь та Запорозьку Січ, а згодом – Гетьманщину. Причому українців доби XVI-XVII ст. вчений-географ називає «типовим річним народом», в житті якого Дніпро відігравало ключову роль в якості інтегруючого та комунікаційного чинника [7, с. 123]. Іншими ж річками – Буг, Дністер, Прут, Серет та ін. — Рудницький окреслює напрямки міграції українського народу та його політичної експансії на Захід і Південь. Крім того, він вважає зовсім невипадковим той природний факт, що Україна не має гідрографічного сполучення з північним Сходом, тобто з Росією. Це, в свою чергу, на думку С. Рудницького вказує українцям стратегічну напрямну їхнього політико-географічного розвитку і тяжіння – в бік Чорного моря. Саме тут погляди вченого найближче перетинаються з «чорноморською доктриною» Ю. Липи.
Ідеї Степана Рудницького з приводу річкової системи були розвинені Юрієм Липою вже у 1930-і рр. У «Призначенні України» автор вказує на об’єднуючий та системотворчий вплив річок в історії нашої країни, адже «річна мережа формує одність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії» [5, с. 57]. Більше того, доктор Липа переконаний, що саме наявна мережа річок впродовж тисячоліть брала активну участь у формуванні тієї етнокультурної спільноти, що нині мешкає на українських землях. Крім того, цілком справедливо зазначається, що внутрішня система суходолових шляхів в Україні історично обумовлена гідрографічним чинником – річками, їхніми гирлами та бродами.
Разом з тим, для вітчизняного геополітика система річок не є чимось закритим і не виступає завершенням мережі сполучення на українських землях. Натомість річки становлять собою ланку сполучення з іншою, ще більшою системою міжнародних комунікацій – Чорним морем. Неабиякого значення Ю. Липа надає річкам також з точки зору розвитку державності і духовності України, центри яких поступово пересувалися вздовж течії річок – «чи то в верхів’ях, чи в середньому бігу рік (Галич – верхів’я Дністра, Київ – середина Дніпра), чи в їх гирлах, отже на побережжі моря (Ольвія – Дніпро, Бог, Тірас – Дністер, Фанагорія – Кубань)» [5, с. 58].
Більш детально проблема геополітичного значення українських річок проаналізована Юрієм Липою у вже згадуваній праці «Чорноморська доктрина». Тут автор розглядає всі основні річки, що належать до басейну Чорного моря, – Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, Дон, Кубань, Кума, Кізил-Ірмак і Маріца. При цьому особливу увагу Ю. Липа приділяє таким водним артеріям, як Дністер і Дон, називаючи їх «опертям українського склепіння» на Заході і Сході. Говорячи про першу з них, дослідник робить висновок: «Без включення сточища Дністра до Української держави не буде ані повного вислову історичної місії України, ані стратегічної забезпеки держави» [6, арк. 10]. Це логічно продовжує уявлення автора доктрини про чорноморський простір, адже повне володіння Дністром дозволяє, з геополітичної точки зору, контролювати Молдову і гирло Дунаю – Західну браму «фортеці».
Подібна ситуація має місце і у відношенні Дону: завдяки утриманню цієї річки українці зможуть панувати над гирлом Волги (Східна брама). Крім того, Дон виявляється єдиним доступним виходом на «Іранський поміст», захищаючи при цьому промислові потужності Донецько-Криворізького економічного району. Отже, надійне контролювання зазначених річок — «це міцні підвалини під безпеку українського державного організму, це відділення Чорноморського простору, замкненого в собі, під егідою України» [6, арк. 11].
В цілому ж, Юрій Іванович звертає увагу на те, що всі річки «українського склепіння», за винятком Кубані, течуть з півночі на південь. Саме вздовж них ще в далекому минулому склалися головні торговельні та колонізаційні магістралі. Виходячи з цього, він наголошує на осі Південь-Північ, як історично обумовленій геополітичній напрямній розвитку українського народу. Це твердження виступає наріжним каменем усіх міркувань дослідника стосовно геополітичної долі України.
Загалом, такий географічний чинник як річкова мережа посідає своє окреме і значне місце в геополітичній концепції Ю. Липи. Недарма автор «всеукраїнської трилогії» метафорично (не забуваймо і про медичну грань діяльності доктора Липи) говорить про плин українських річок як «пульсування окремої системи обігу крови в безформній плазмі» [5, с. 58]. Саме річки, як шляхи сполучення і чинник інтеграції, на думку геополітика надають певної форми та структурованості української «плазми» – спільності території та населення. Провідне ж місце у даній геополітичній будові, безперечно, належить р. Дніпро, яка протягом всієї історії відігравала непересічну роль у житті людей, що здавна населяли береги цієї могутньої «водної артерії» України.
- Баган. О. Геополітичні ідеї теоретиків українського націоналізму (1920-1940-х рр.) ⁄⁄ http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist5/Ukraina/article001
- Дністрянський М. Праці С. Рудницького і Ю. Липи в контексті європейської політико-географічної думки ⁄⁄ Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – Тернопіль, 2000. – Випуск 2. – С. 73-77.
- Додонов Р. Чорноморські вектори у геополітичних концепціях України і Росії ⁄⁄ Політичний менеджмент. – 2005. – № 4 (13). – C. 127-140.
- Кочубей Ю. Мужність думки (Геополітичні візії Юрія Липи в контексті сучасності) ⁄⁄ День. – 2004. – № 187. – С. 7-8.
- Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк, 1953. – 305 с.
- Липа Ю. Чорноморська доктрина. Машинопис 1940 р. – ЦДАВОВ України, ф. 4465, оп. 1, спр. 576. — 111 арк.
- Рудницький С. Л. Українська справа зі становища політичної географії ⁄⁄ Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1994. – С. 93-208.
