В умовах катастрофічної кризи, що охопила Україну в останні півроку, читачеві буде дивно побачити міркування про якісь абстрактні філософські сентенції. Вони напевно здадуться йому відірваними від дійсності. Я – практик і теж вважаю, що дійсно важливим завданням зараз є боротьба за виживання. Але якщо ми не замислимося про глибинні причини кризи, вихід з неї ми уявлятимемо хаотичним і непередбачуваним процесом. В істерії пошуків виходу ми хапатимемося за червоний прапор марксизму або за білий прапор лібералізму, не розуміючи, що обидві ці системи, за зізнанням їхніх апологетів, переживають глибоку кризу. Деякі дослідники називають це смертю або «кінцем історії».
Мова в цій статті піде про роботу американського дослідника і стратега Френсіса Фукуями «Кінець історії і остання людина», видану на початку 1990-х років, відразу після краху комуністичної системи. І написана вона була для того щоб підтвердити те, що намагався довести світові Гегель: історія закінчилася! Для всіх читачів, окрім фахівців, висловлювання цього філософа ХІХ століття виглядають далекими від сьогоднішньої реальності. Проте у цьому світі немає нічого нового, в усякому разі, у спробах зрозуміти глобальні процеси історії. Завжди в моменти особливого душевного підйому суспільства (як це було в 1990-і в Америці) виникає відчуття близькості раю на землі. Так було і після першої французької революції. Тоді Гегель констатував, що ідеали рівності й братерства та подальшого матеріального процвітання чітко визначені, а для Франції — завойовані. Тому історія дійшла свого кінця. Це не означає, що більше нічого не відбуватиметься. Проте з погляду розвитку людської думки, прагнень до майбутнього, ідеалів усе вирішено. Тепер залишилася справа за малим: всі країни світу повинні прийти до досягнення цього ідеалу. На цьому шляху, звичайно, ще може бути багато катаклізмів, революцій і страждань. Але підсумок відомий — загальна перемога свободи, тобто лібералізму. Саме про це міркує і наш сучасник – Френсіс Фукуяма. Тому трактування назви книги Фукуями в заголовку цієї статті умисно не таке, яким воно було у американського автора. Кінець справжньої, а не філософської історії проголошують сьогодні багато аналітиків. А Фукуяма проголосив кінець світової історії в тому ж значенні, що і Гегель. Що ось закінчилася комуністична ера і тепер Америка з її втіленими ідеалами свободи і матеріального процвітання досягла реального філософського раю – тепер залишилося тільки всім народам світу наслідувати гарний приклад, і все в усіх буде добре. Таку злу іронію з мого боку можна вибачити, оскільки сам Фукуяма вже через 15 років, у 2005, відмовився від своїх тверджень, побачивши риси кризи, що тоді лише зароджувалася.
Відразу необхідно підкреслити, що Фукуяма вчиться розумінню історії не безпосередньо у самого Гегеля, а у його послідовника – француза Кожева, який народився у 1902 році в Москві під ім?зкшьужям Олександр Кожевников і був, між іншим, племінником знаменитого художника Василя Кандінського. В юні роки Кожевников був захоплений більшовицьким революційним потоком, але скоро сам став жертвою мінливої тітки – революції. Після неприємного епізоду з ЧК, коли його ледь не розстріляли, він вирішив більше не ризикувати і полишив Радянську Росію в 1920 році. Вчився Олександр в Гейдельберзі (Німеччина), але потім перебрався до Франції і в 1937 році став французьким громадянином під прізвищем Кожев. До речі, він швидко зробив кар,єру – через академічне середовище увійшов до французької адміністративної еліти. Ну, це невеличка довідка для того, щоб нагадати, хто ще створював і створює волелюбну ідеологію великої Америки, крім американців японського походження.
В уявленні Фукуями-Кожева було розуміння того, що у ХХ столітті світ був охоплений ідеологічним насильством, коли лібералізму довелося боротися спочатку із залишками монархій, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з новітнім марксизмом, що загрожував втягнути світ в апокаліпсис ядерної війни. Здавалося, що ХХ сторіччя в 1990-і роки прийшло до того, з чого починало перед Першою світовою війною: не до змішаного капіталізму – соціалізму, як говорили теоретики «конвергенції» в 1970-і, а до беззаперечної перемоги економічного і політичного лібералізму.
Тріумф західної ідеї очевидний для Фукуями перш за все тому, що у лібералізму тоді не залишилося ніяких життєздатних альтернатив. Зникли найбільші комуністичні країни, в них почалися структурні реформи. Цей феномен можна спостерігати не лише в політиці, а і в широкому розповсюдженні західної споживацької культури в найрізноманітніших її видах: ринкова економіка в нібито комуністичному Китаї, ліберальна риторика і всюдисущі західні бутіки в колишній комуністичній Москві, перекладений на японський лад Бетховен в токійських лавках і рок-музика, яку з однаковим задоволенням слухають у Празі, Ріо-де-Жанейро й Тегерані.
Уявлення про кінець історії не можна визнати оригінальним. Найвідомішим його пропагандистом був Карл Маркс, котрий вважав, що історичний розвиток, який визначається взаємодією матеріальних сил, має цілеспрямований характер і закінчиться, досягнувши комуністичної утопії, яка і вирішить усі суперечності. На нещастя для Гегеля, його знають нині в основному як передвісника Маркса і дивляться на нього крізь призму марксизму. Лише дехто з дослідників ознайомився з роботами Гегеля в оригіналі.
Держава, що з?зкшьужявиться в кінці історії, – ліберальна, оскільки визнає і захищає через систему законів невід?зкшьужємне право людини на свободу. Водночас вона демократична, оскільки існує з відома підданих. «Загальнолюдська держава» знайшла реальне втілення в країнах післявоєнної Західної Європи – у цих млявих, самовдоволених, слабовільних державах, що цікавляться тільки собою. Найбільш грандіозним і героїчним проектом їх став Євросоюз. Але чому так? Адже людська історія базується на існуванні «суперечностей»: тут прагнення стародавньої людини до визнання, діалектика пана і раба, перетворення природи й оволодіння нею, боротьба за загальні права, протистояння між пролетарем і капіталістом… В загальнолюдській же державі всі суперечності розв’язані і всі потреби задоволені. Немає боротьби, немає серйозних конфліктів, тому немає потреби ні у військових генералах, ні у державних діячах, а залишилася, головним чином, економічна діяльність.
Маркс перевернув відношення між реальним та ідеальним, відписавши цілу сферу свідомості – релігію, культуру, мистецтво і саму філософію – на користь «надбудови», яка повністю визначена у нього переважаючим матеріальним способом виробництва. Ще один сумний спадок марксизму полягає в тому, що ми схильні вдаватися до матеріальних або утилітарних пояснень політичних та історичних явищ, ми не налаштовані вірити в самостійну силу ідей.
Матеріалістичний ухил сучасного мислення характерний не тільки для лівих, що симпатизують марксизму, але і для багатьох антимарксистів. Ліберали з Уол-стріт, котрі не визнають значення ідеології і культури, розглядають людину як розумного індивіда, що прагне до максимального прибутку. Саме людину такого типу разом з матеріальними стимулами, що виступають її рушіями, беруть за основу економічного життя і підручники з економіки. Сумнівність цих матеріалістичних (чим не марксистських з точки зору філософії!) поглядів на сьогодні стала очевидною.
Потрібно підкреслити, що всупереч вченню Маркса з’ясовується, що матеріальний спосіб виробництва – не «базис», а, навпаки, «надбудова», що має коріння в релігії і культурі. І якщо ми хочемо зрозуміти, що таке сучасний світ і мотив прибутку, слід вивчати наявні у сфері свідомості передумови того й іншого.
Сучасний світ оголює всю інтелектуальну убогість матеріалістичних теорій економічного розвитку. Школа матеріалістичного детермінізму любить наводити як свідоцтво життєздатності вільної ринкової економіки приголомшуючий економічний успіх Азії в останні декілька десятиріч, роблячи висновок, що ці й інші суспільства досягли подібних успіхів, дозволивши своєму населенню вільно слідувати матеріальним інтересам. Звичайно, вільні ринки і стабільні політичні системи – неодмінна умова економічного зростання. Але так само безперечно і те, що культурна спадщина далекосхідних суспільств, етика праці, сімейного життя, ощадливість, релігія ніяк не менш значущі для пояснення їхньої економічної діяльності. Та все ж інтелектуальний вплив матеріалізму такий, що жодна з серйозних сучасних теорій економічного розвитку не сприймає свідомість і культуру всерйоз, не бачить, що це, по суті, материнське лоно економіки.
Нерозуміння того, що економічна поведінка зумовлена свідомістю і культурою, призводить до поширеної помилки: пояснень ідеальних явищ матеріальними причинами. Китайська реформа, наприклад, і реформа всього соціалістичного табору зазвичай трактуються як перемога матеріального над ідеальним, як визнання того, що ідеологічні стимули не змогли замінити матеріальних. Висновок: для того аби бути успішним, слід апелювати до низьких форм особистої вигоди. Хоча насправді зміни відбулися в результаті того, що одна ідея перемогла іншу. Тут перш за все має йтися про прагнення націй до свого власного шляху розвитку, тобто все до тієї ж ідеалістичної свободи. А ліберали самовдоволено резюмують: загальнолюдська держава – це ліберальна демократія в політичній сфері, що поєднується зі сферою економіки.
Фукуяма задавав собі таке питання: чи дійсно світ підійшов до кінця історії? Іншими словами, чи існують ще якісь фундаментальні «суперечності», розв’язати які сучасний лібералізм не в змозі, але які розв’язалися б у рамках якогось альтернативного політико-економічного устрою?
У ХХ столітті лібералізму були кинуті два головні виклики – фашизм і комунізм.
Як життєздатна ідеологія, фашизм був знищений Другою світовою війною. Це, звичайно, була перш за все матеріальна поразка, але вона обернулася також і поразкою ідеологічною. Фашизм було знищено не моральною огидою – адже багато хто ставився до нього схвально, поки бачив у ньому віяння майбутнього, – сама ідея зазнала невдачі. Після війни люди почали думати, що німецький фашизм, як і інші європейські та азіатські його варіанти, з самого початку був приречений на загибель. Яких-небудь об?зкшьужєктивно-матеріальних причин, що виключали появу після війни нових фашистських рухів в інших регіонах, не було; вся справа була в тому, що експансіоністський соціальний расизм, що викликає нескінченні конфлікти і, зрештою, військову катастрофу, позбувся усякої привабливості.
Набагато більш серйозним був ідеологічний виклик, кинутий лібералізмові другою альтернативою – комунізмом. Маркс стверджував, що ліберальному суспільству властива фундаментальна нерозв?зкшьужязна суперечність — суперечність між працівником і капіталом. Згодом вона служила головним звинуваченням проти лібералізму. Класове питання давно і достатньо успішно вирішено Заходом — сучасний американський світ якраз і є тим безкласовим суспільством, яке передбачав Маркс. Це не означає, що у Сполучених Штатах немає багатих і бідних і що розрив між ними останніми роками не збільшився. Проте коріння економічної нерівності – не в правовій і соціальній структурі суспільства, справа швидше в культурних і соціальних характеристиках його груп, що дісталися у спадок від минулого.
Оскільки класове питання відійшло на другий план, привабливість комунізму в західному світі сьогодні знаходиться на найнижчому рівні з часів закінчення Першої світової війни.
Економічний успіх країн Азії, що стали за прикладом Японії на шлях індустріалізації, а не комунізму, сьогодні всім відомий. Важливим є те, що політичний лібералізм йде за лібералізмом економічним, — повільніше, ніж багато хто сподівався, проте, мабуть, невідворотно.
Але сила ліберальної ідеї не була б такою вражаючою, якби вона не зачепила країну з найвеличнішою і найстарішою в усій Азії культурою – Китай. Ніякій економічній статистиці не відобразити динамізму, ініціативи і відкритості, які проявив Китай, коли встав на шлях структурних реформ. Сучасний Китай ніяк не назвеш ліберальною демократією. На ринкові рейки перекладена лише частина економіки, і, що важливо, країною продовжує монопольно правити комуністична партія, що сама себе призначила і не допускає навіть натяку на можливість передачі влади в інші руки. Режим продовжує платити словесну дань марксизму-ленінізму як своєму ідеологічному фундаменту. Проте марксизм та ідеологічний диктат вже не мають ніякої політичної значущості, і вперше з часу китайської революції буржуазне споживання здобуло в цій країні реальний зміст. Ухиляючись від рішення питання про політичну реформу і одночасно переводячи економіку на нову основу, Ден Сяопін зумів уникнути того «пориву засад», який супроводжував зміни в СРСР.
Отже, фашизму і комунізму в сучасному світі практично не існує. Чи залишаються у лібералізму ще які-небудь ідеологічні конкуренти? Або інакше: чи є в ліберальному суспільстві якісь нерозв?зкшьужязні в його рамках суперечності?
Напрошуються дві можливі альтернативи: релігія і націоналізм.
Дослідники й аналітики наголошують: останнім часом на підйомі релігійний фундаменталізм в рамках християнської і мусульманської традицій. Деякі схильні вважати, що пожвавлення інтересу до релігії свідчить про те, що люди глибоко нещасні від духовної пустки ліберальних споживацьких суспільств. Проте хоча пустка і є (і це безумовний ідеологічний дефект лібералізму), з цього не виходить, що перспективою лібералів стає релігія. Реальна теократична держава як політична альтернатива лібералізму і комунізму пропонується сьогодні тільки ісламом. Проте ця доктрина малоприваблива для немусульман, і важко собі уявити, щоб цей рух набув широкого поширення в планетарному масштабі. Інші, менш організовані релігійні імпульси з успіхом задовольняються у сфері приватного життя, що допускається ліберальним суспільством.
Ще одна «суперечність», на думку Фукуями, потенційно нерозв?зкшьужязна в рамках лібералізму, – це націоналізм та інші форми расової і етнічної свідомості. Незрозуміло, чи дійсно націоналізм є нерозв?зкшьужязною для лібералізму суперечністю. По-перше, націоналізм неоднорідний, це не одне, а декілька різних явищ. Фукуяма правильно відзначає, що тільки систематичні націоналізми останнього роду можуть формально вважатися ідеологіями, які можна зіставляти з лібералізмом або комунізмом. Переважна більшість націоналістичних рухів у світі не має політичної програми і зводиться до прагнення здобути незалежність від якоїсь групи або народу, не пропонуючи при цьому продуманих проектів соціально-економічної організації. Хоча вони і можуть бути джерелом конфлікту для ліберальних суспільств, цей конфлікт витікає не з лібералізму, а швидше з того факту, що цей лібералізм був здійснений не повністю.
Саме та обставина, що Фукуяма – продукт того суспільства, яке він змальовує, і є головним обмеженням його досліджень. Адже єдиною його метою було в будь-якому випадку довести, що мірилом розвитку є відсутність протиріч. Фукуяму і решту ліберальних філософів цікавить, зрештою, тільки одна складова нового світового порядку – неможливість насильства, по суті – воєн.
В оцінці результатів суспільно-історичного розвитку Фукуяма має рацію: «Як доводить наш досвід спілкування з Європою по проблемах тероризму або Лівії, європейці дуже далеко зайшли в запереченні законності вживання сили в міжнародній політиці, навіть у цілях самозахисту». Але чи залишається енергія розвитку у світу, що змальований у його міркуваннях, – велике питання.
У 90-і роки Фукуямі здалося б просто смішним припущення про те, що Росія, відмовившись від експансіоністської комуністичної ідеології, знову повернеться до того, на чому зупинилася перед більшовицькою революцією 1917 року. Невже людська свідомість весь цей час стояла на місці і спадкоємці більшовиків, що підхоплюють сьогодні модні ідеї у сфері економіки, повернуться до поглядів, які вже сторіччя тому були застарілими? Адже не відбулося цього з Китаєм після того, як він почав свою реформу! Китайський експансіонізм практично зник. Новий Китай набагато більше нагадує Фукуямі Францію часів де Голя, аніж Німеччину напередодні Першої світової війни. Але тепер стало зрозуміло, що і лібералізований Китай, заколисавши усіх економічними успіхами, почав мирну ходу до світового політичного Олімпу.
І Росія в 90-і роки малювала світ, в якому домінують економічні інтереси, відсутні ідеологічні підстави для серйозного конфлікту між націями і в якому, отже, вживання військової сили стає все більш незаконним. Це єдино можливе майбутнє для Радянського Союзу, доходить висновку Фукуяма. Марксизм-ленінізм мертвий як ідеологія, що мобілізує маси: під його прапором людей не можна примусити працювати краще, а його прихильники втратили впевненість у собі. Таким чином, Росія знаходиться на роздоріжжі: або вона вступить на дорогу, яку після Другої світової війни обрала Західна Європа і якою пішла більшість азіатських країн, або, упевнена у власній унікальності, застрягне на місці.
Кінець історії мав бути дуже спокійним, але сумним, розмірковував Фукуяма. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради суто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви та ідеалізму, – пішли, замість усього цього – економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, піклування про екологію і задоволення витончених запитів споживача. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, що дбайливо оберігається.
Щодо сьогоднішньої ситуації з книги Фукуями можна зробити висновок, що засадниче коріння проблеми нинішніх криз, а краще сказати – кризи європейської цивілізації, що була такою успішною останні 300 років, в тому, що людина ліберальна перемогла комунізм, позбавивши себе моралі й ідеологічної основи свого існування і прийнявши войовничий матеріалізм як своє підґрунтя. І начебто стала навіки успішною, проголосивши «кінець історії». Однак виявилося, що ті нації і цивілізації, які йдуть в протилежному філософському напрямку і знаходять своє ідеалістичне ідеологічне коріння, не повертаючись до комунізму, поступово заміщують нинішню, ослаблену споживанням європейську цивілізацію.