Володимир Винниченко записав у своєму щоденнику: «Читати українську історію потрібно з бромом. Вся історія – нескінченний ряд воєн, пожарищ, голоду, нападів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Потомство прадідів поганих повторює погані справи дідів-поганців. І розхристаний, зацькований народ знову безпорадно чекає, якому пану його віддадуть». Як це знайомо і сучасним українцям (слава Богу, без воєн, пожарищ і голоду… поки?)! А якщо поглянути на українське життя не з бромом, а, наприклад, з пивом? (Залишимо що-небудь міцніше, щоб зберегти ясність думок і власну гідність.) Тоді самоіронія підкаже відому приказку: де три українці, там два гетьмани і один зрадник. Щоб з’ясувати, чи має рацію народна мудрість, я вирішив узяти з нашої історії трьох правителів з різних епох і розібратися, ким же вони були, яку роль зіграли в історії українського народу. Це Іван Мазепа, Петро Калнишевський і Віктор Ющенко.
Сучасники любили полестити Івану Степановичу Мазепі. «Від Богдана до Івана не було гетьмбна», – говорили вони, натякаючи, що після Богдана Хмельницького тільки Мазепі вдалося так високо підняти гетьманську булаву. Звичайно, не обійшлося й у нього без «інтриг, підкопування» і підсиджування, що в політиці – звичайна справа. Але головне – він був схожий на справжнього правителя, на відміну від тих, хто правили до нього протягом сорока років. Юний цар Петро, що ще не знав, де довбати «вікно в Європу», особливо благоволив вихованому при королівських дворах і навченому в західноєвропейських університетах українському гетьману і вчився у нього високому мистецтву європейського політесу. Спираючись на поради і підтримку Мазепи, Петро усунув сестру – царицю Софію і її фаворита Василя Голіцина. (Раніше сам Мазепа, користуючись гарним ставленням Голіцина, скинув гетьмана Івана Самойловича, зайнявши його місце).
Скориставшись своїм положенням, Мазепа відновив гетьманське право призначати полковників (губернаторів) без узгодження з російським царем, як це було передбачено в Переяславському договорі 1654 року. У 1702 році був затверджений статус Києво-Могилянської академії. В Україні налагодилася економічна сторона життя, будувалися церкви, розвивалася освіта, розцвітало українське бароко. Почалася військова реформа, метою якої було створити разом із застаріваючим козацьким ополченням професійне військо – компанійців і сердюків. Через розгром мазепинського повстання ця реформа, як і економічні перетворення, не була проведена в Україні, що загальмувало розвиток країни на сім десятиліть. За часів Хмельницького було знищено кріпацтво, а виданий при Мазепі універсал 1706 року забороняв селянам покидати маєтки старшини, яка тепер перетворювалася на поміщиків. Найбагатшим серед них був гетьман, що володів 20 тисячами селянських дворів. Україна знову ставала на тупиковий шлях розвитку, не скориставшись шансом вирватися з феодалізму, при якому володіння великою владою давало право володіти великою власністю. Так само було і в Російській імперії. Європа у той час вже йшла по іншому шляху: влада і власність розмежовувалися, поняття «королівська скарбниця» і «скарбниця королівства» означали не одне і те ж, назрівали буржуазні перетворення. В Україні, як і в Росії, Туреччині й інших азіатських країнах, скарбниця держави витрачалася на розсуд гетьмана, який, втім, міг витрачати власні засоби на державні потреби. Повернувши право призначати полковників-губернаторів, Мазепа не поклопотався про те, щоб привернути до державного управління людей, здатних трудитися на благо Батьківщини. Призначалися більше люди зручні – куми, свати, друзі, племінники… Прагнення до розкоші, бажання відокремитися від простого народу перетворювало козацьку старшину на замкнутий олігархічний прошарок, чужий більшості населення.
Тим часом Петро І почав війну зі Швецією. Прорубавши для Росії «вікно в Європу» на півночі, імператор наглухо закрив його на заході і півдні, в першу чергу для України. Торгівлю із західними країнами здійснювали тільки російські купецькі компанії через порт Архангельськ, що стало могутнім ударом по українській економіці, від якого вона не оправилася вже ніколи. Бажаючи вмилостивити свого союзника – польського короля Августа ІІ, Петро віддав йому українські землі на правому березі Дніпра. Тепер українські війська воювали на чужій території за чужі інтереси, використовувалися, як гарматне м’ясо. Суперечності Росії і України загострювалися до межі.
З 1705 року гетьман почав вести з шведами таємні переговори про можливий союз їхньої країни з Україною. При зіткненні інтересів Росії і Швеції для слабкої і залежної держави, якою була Україна, не було іншого розумного виходу, чим зайняти вичікувальну позицію по відношенню і до тих, і до інших. З цим завданням Мазепа впорався блискуче. Коли ж епіцентр бойових дій перемістився до України, політиці вичікування прийшов кінець. Шведи громили українські війська, а російський цар відмовляв у військовій допомозі. Тоді гетьман ухвалив рішення виступити на стороні Карла ХІІ. Проте козацькі полки і мирне населення, що хоч і лаяли до цього «москалів», не були готові до такого різкого повороту. Петро вміло зіграв на внутрішніх проблемах українців, таких, як побори старшини з населення, хронічні затримки виплат війську, інтриги серед козацької еліти. Він гарантував населенню захист від свавілля старшини, а козацьким полкам обіцяв виплатити гроші, що належать їм. У результаті замість обіцяних 30 тисяч війська Мазепа привів до Карла ХІІ тільки чотири. Ще три тисячі чоловік він залишив для захисту столиці, але неприступний Батурин був узятий завдяки діям «п’ятої колони». Поразка під Полтавою, що послідувала потім, спричинила собою нищівний демонтаж інститутів державної влади в Україні, які були так потрібні для забезпечення прогресу. Перебуваючи у влади, Мазепа обмежував права козаків-запорожців на догоду російському царю, що викликало у них нерозуміння, проте давало можливість освоювати південно-східні території України. Народ охрестив гетьмана зрадником у шведсько-україно-російській війні через політику таємної подвійної дипломатії. А в російську історію Мазепа увійшов як зрадник імператора, який любив його і безмежно йому довіряв.
Після краху Мазепи останнім острівцем української державності, не повністю поглиненим Російською імперією, була Запорізька Січ. Її відчайдушна боротьба за виживання загострилася в останні роки існування, при кошовому отамані Петрові Калнишевському. Спритний політик, досвідчений у тонкощах гри на суперечностях усередині владних російських відомств, Калнишевський відмінно знав господарську справу і міжнародну торгівлю. Він почав енергійно заселяти напівпустельні причорноморські степи, які ставали українською етнічною територією. Кошовий отаман намірився перетворити Військо Запорозьке з прикордонної варти, що живе на царське дарування, на повноцінне суспільство з самодостатньою економікою. Ця надзадача вимагала радикальної перебудови влади на Запорожжі. Козацтво вже тоді переживало розкол. Частина козаків – сірома – хотіла, як і раніше, здобувати кошти для існування військовим промислом, інші прагнули до мирної господарської діяльності. Конфлікт між цими двома групами обертався кривавими зіткненнями під час щорічних виборів кошового і старшини. У 1765 році, остаточно закріпивши за собою булаву, Калнишевський став згортати дію старих запорозьких демократичних інститутів, замінивши їх формальною церемонією. Його влада так зміцнилася, що була схожа на королівську або царську. Користуючись цим, українці тим часом здійснювали активне освоєння територій, залишивши позаду переселенців з інших регіонів, що насаджувалися імперією.
Як і в Російській імперії, адміністративна влада на Запорожжі давала можливість сколотити крупний капітал. Ті ж, хто не володіли владою, повинні були або задовольнятися малим, або змиритися з долею безнадійного бідняка. Калнишевський завів у себе «модні покої, такі, яких ще не бувало на Січі», – дім із декількох кімнат, стіни з наклеєними шпалерами, ліжко з будуаром. Претензійне багатство кошового і старшини не могло не дратувати простих козаків, котрі не мали можливості займатися підприємницькою діяльністю і тим самим розвивати ринкову економіку. Копіювання царського стилю управління державою і власністю дозволяло Калнишевському сконцентрувати сили для заселення Південно-Східної України, але позбавляло, як і Мазепу, широкої соціальної підтримки. Останній кошовий отаман вів принципову боротьбу з російськими прикордонними губернаторами і поміщиками, які хотіли привласнити запорізькі землі, щоб потім продати їх або роздати на свій розсуд. На кого він міг спертися в цій боротьбі? Численна сірома час від часу піднімала повстання проти кошового; олігархічний клан, побудований на земляцтві, кумівстві й сватовстві, який привів Калнишевського до влади і допоміг її зміцнити, на перевірку виявився картковим будиночком, що розлетівся від несильного подиху вітру червневої ночі 1775 року, коли війська генерала Петра Текелії без бою узяли Січ.
Російська імперія не оголосила Калнишевського зрадником, як Мазепу. Вона заслала останнього кошового отамана на Соловки, де він і закінчив свій земний шлях. Сьогодні ми чітко розуміємо, що без Калнишевського не було б етнічних українських територій «від Сяну до Дону». Проте він, як і Мазепа, позбувся підтримки козаків, зрадивши в певному сенсі їхні інтереси, оскільки не став продовжувати життя славної з погляду історії, але архаїчної для середини ХVIII століття державній системі – Війську Запорозькому. Калнишевський хотів будувати нову Україну, але за образом і подобою Російської імперії.
Ігри гетьманів з імперіями не привели до зміцнення української державності. Можна говорити про невезіння, але очевидно й те, що енергія народу, звільнена Богданом Хмельницьким, була заблокована олігархічним егоїзмом української еліти, яка сколочувала статок за допомогою державної влади, як тому навчала Москва. Злиття влади і власності стало прокляттям для українців і головним принципом, на якому трималася Російська імперія і її нова форма — Радянський Союз. Коли розпався СРСР і Україна знов знайшла незалежність, багатьом здавалося, що піде у небуття і командно-адміністративна система економіки, що дозволяла державі експлуатувати людей через так звану «номенклатуру» – наділених державною владою працівників. Проте звичка до влади виявилася живучою. Якщо раніше апетити номенклатури стримував конституційно закріплений принцип відсутності в країні приватної власності, зокрема на засоби виробництва, то тепер уже нічого не заважало стирати державні інвентарні номери із заводів, фабрик і колгоспів і ставити на них особисті клейма. Захоплена приватизацією, номенклатура одягнулася в національний одяг і заговорила на національній мові, виправдавши поняттям «криза» обкрадання народу і злочини проти економічної безпеки країни.
Майдан 2004 року був покликаний демонтувати потворне зрощення влади і власності, але не тільки це. За півтора десятиліття псевдонаціональні трюки номенклатури створили ґрунт для реального формування нації і національного відродження. Президент Віктор Ющенко почав у духовній сфері робити те, що колись Мазепа і Калнишевський у питаннях земельних і військових – відвойовувати український простір від неукраїнських ідеологічних нашарувань. Відновлення історичної правди про весь тисячолітній період історії українського народу закладало основу для його реальної консолідації в загальносвітовому розумінні – без замовчування і забуття. Кожний із духовно-історичних проектів Ющенка міг би стати епохальною подією. І трипільська культура, і Київська Русь-Україна, і запорозьке козацтво, і національно-визвольна боротьба ХХ століття – могутні блоки у фундаменті будівлі, що формується, стародавньої з погляду історії, але молодої стосовно досвіду державності української нації. Ніхто з попередників нинішнього Президента не мав такого повного і об’єктивного бачення історії. Він схожий на Мазепу і Калнишевського не тільки тим, що відвойовує інтереси нації, але ще й тим, що застосовує подвійну дипломатію, яку не розуміють ні прихильники, ні супротивники. Ідеї Ющенка для їхнього здійснення вимагають високого рівня суспільної довіри. А його, на жаль, немає. Чи був? Чи міг бути? У 2004 році Віктор Андрійович, з його широкою антикорупційною програмою, став уособленням загальних надій. Прекрасний старт, розумні слова, ефектні жести… А далі – «корупційний скандал» восени 2005-го. Потім союз: «Ющенко – Янукович», нібито для консолідації народу. І та половина нації, яка підтримувала Президента, сказала: «Зрадник», а друга сказала: «Не віримо». Потім довіра все-таки стала рости, але тепер на черзі союз «Ющенко – Тимошенко» проти Януковича. Ті, хто був за Януковича і вже почав вірити, сказали: «Зрадник», а ті, хто за Президента, – «Ну, давайте». Потім – човникова дипломатія у бік Януковича. Хто був за Ющенка, знову говорять: «Зрадник»; ті ж, хто за Януковича, вже остаточно сказали: «Не віримо».
У результаті на тлі постійних інтриг і боротьби за владу щонайпотужніший інструмент формування нації, який у всіх країнах світу працює дуже ефективно, – правдива історія – в Україні не діє. Спроби Ющенка склеювати країну викликають одночасно пошану і роздратування народу, причому не пов’язані з географічним розділенням українців на східних і західних, всупереч запевненням технологів розколу країни. Як колись Мазепа, який гнобив запорожців, щоб ставити московські фортеці на їх землях (мета російського царя – контроль над територією, мета Мазепи – безперешкодне її освоєння), Ющенко гнобить союзників і укладає пакти з колишніми супротивниками (для розвитку України? для блага народу?). Ці дії Президента розцінюються його прихильниками як зрада. У досвідчених аналітиків мої міркування про історію народу, про його самовизначення і формування нації викличуть хіба що усмішку: «Яка наївність!». Для виборців є технології навіювання, а суть подій до банальності проста: боротьба тих, що привели Ющенка до влади, ведеться не з імперіями і не за розмежування системи «влада – власність», а за доступ до ресурсів нових осіб, які прагнуть створити власну олігархічну структуру.
Шанс стати Європою знову обертається для нас поверненням до Азії. Чи зможе нинішній Президент України увійти до історії як істинний гетьман незалежної держави, або йому теж уготована доля залишитися в ній подвійним зрадником – і народу, для якого він неначебто і робив це все, і імперських і олігархічних кланів, граючи з якими він намагається зберегти незалежність країни? Напрошується висновок, що зрада – суть українських правителів, їх архетип. Проте політичний метод, який використовували і Хмельницький, і Мазепа, і Калнишевський, і Ющенко, – не їх винахід, він старий як світ. Одна з назв цього методу – «полівасалітет». Суть його у тому, що мала сила намагається грати на інтересах великих і таким чином досягати власних цілей. Нашим гетьманам багато що вдавалося – але лише в процесі гри. Результат був завжди гірший за процес – або розгром імперією і подальше оголошення розгромленої сторони зрадником, або наша перемога, після якої встановлювалися неймовірно кабальні для українського народу умови. Причин для цього декілька. Перша – невіра в себе, в народ і в право поступати по-своєму (Хмельницький після блискучих військових перемог і повної підтримки народу намагався знову потрапити під протекторат Москви, Варшави або Стамбулу). Друга – захопленість власними і глобальними завданнями державного будівництва, замість того, щоб бути управителем саме сьогодні (Калнишевський і Мазепа). Третя — ставка виключно на дипломатію, інтриги і компроміси, замість використання реальної сили, даної Богом і народом для захисту національних інтересів (Ющенко).
Отже стара приказка на новий лад звучить так: там, де три гетьмани, завжди три зрадники, якщо вони не вірять в себе і в народ, а народ не вірить їм.
