Вільна торгівля Адама Сміта, якого продовжують цитувати ліберальні економісти, вже не відповідає сучасним економічним і політичним стосункам.
Ідея зростання добробуту споживача (на якій базувались ліберальні теорії), втілена в ідеології економічного лібералізму, набула першочергового значення в політиці вільної торгівлі та невтручання держави. Вона визначила набір практик господарювання, за допомогою яких нині провідні країни стали переможцям світових перегонів.
Втім, дедалі гучнішими стають закиди в бік останніх з боку країн-партерів, які лібералізму в їхніх діях не бачать і звинувачують у протекціонізмі. Звинувачення висуваються і з боку населення, незадоволеного зростанням нерівності та безробіття.
Гасла про вільну торгівлю та «невидиму руку ринку» все ще продовжують лунати на периферії міжнародної економічної політики, тоді як в її центрі йде активний пошук альтернативного осмислення конфлікту між задекларованими очікуваннями добробуту та отриманими результатами бідності.
У відсталій економічно Україні серед політиків нарешті виник попит на пошук відповідності пропонованих урядом антикризових програм ідеологічним засадам економічного лібералізму. І це не дивно, адже теорії, визнані (а насправді призначені) як мейнстрімні, завжди форматували свідомість тих, хто зрештою приймає рішення. Кого у світовій політиці вже не влаштовує Адам Сміт? І чому його слід уважніше вивчати українським можновладцям?
Неглибокий економ
Адам Сміт — економіст та в минулому священик (хоча складно уявити, що можна бути екс-священиком), досліджуючи природу і причини багатства народів, вважав працю єдиним істинним джерелом багатства нації, вказуючи на те, що збільшення попиту на працю забезпечить процвітання будь-якій країні. При цьому ріст заробітної плати мав бути обов’язковим. Сміт виходив з припущення, що ціна товару залежить від кількості праці, витраченої на виробництво одиниці продукції та ставки заробітної платні. І, що важливо, згідно його вчення, попит не впливав на цінність.
Англія часів Адама Сміта переживала період розквіту мануфактурного виробництва і перебувала на початку промислової революції. Його теорія абсолютних переваг, згідно з якою держава мала спеціалізуватись на випуску товарів, собівартість виробництва яких нижча порівняно з іншими країнами, фактично легітимізувала розвиток капіталомістких мануфактур в Англії та працемістких виробництв в колоніях.
Теорія Адама Сміта не могла запропонувати перспективи промислового розвитку і для країн — не колоній, які з тих чи інших причин не мали абсолютної переваги для виробництва будь-якої категорії товарів. Визнаючи цю проблему, Давид Рікардо в його теорії порівняльних переваг зумів показати, що спеціалізація можлива навіть у тому випадку, коли держава не має абсолютної переваги у виробництві певного товару.
Інакше кажучи, стрункою аргументацією, але, звісно, завуальовано, він підтвердив: «народжений повзати — літати не може» або «кесарю — кесареве». Тож доля Англії — виробляти сукно (з високою доданою вартістю), а Португалії — чавити вино (з низькою доданою вартістю). Ця ідея стала основним фундаментом розроблених пізніше теорій, навіть незважаючи на те, чи підтверджували вони, чи брали до уваги або суперечили припущенням, висловленим в теорії порівняльних переваг.
Смітівська «невидима рука ринку» фактично відповідає за своєю конотацією положенню «на все воля Божа». Адам Сміт, як людина моральна і священик, свідомо насичив економічну науку кальвінізмом — раціоналізмом та індивідуалізмом, що відповідали ідеології буржуазного руху тодішньої Європи.
Згідно кальвінській концепції предистинації, Бог дає як покарання, так і винагороду ще за земного життя, що проявляється в матеріальному достатку людини. Бог апріорно, заздалегідь знає і передбачає те, що може трапитися з його творінням. У розумі Бога передбачено усе, що стосується майбутнього життя людини, і визначено навіть те, хто отримає Божу ласку, а хто ні.
За таких умов, що б людина не робила, яких би зусиль не докладала у плані свого морального вдосконалення, її доля, життєвий шлях вже окреслені та визначені Богом в акті творення. Подібний підхід було застосовано і по відношенню до сприйняття спеціалізації країни як заздалегідь визначеної, а отже такої, що заздалегідь визначає і переможців, і переможених. В такому разі спроби надати смітівській інтерпретації «вільної торгівлі» конотації «справедливої» методологічно хибні, адже, враховуючи вище зазначене, абсолютизація вигод для всіх учасників світової торгівлі відбуватиметься згідно заздалегідь визначеного призначення, яке й обумовило ту чи іншу спеціалізацію країни.
Водночас, розтиражований пасаж про «невидиму руку» передбачає «природний» механізм процесу: невідома сила спрямовує людину, яка переслідує власні егоїстичні цілі, до суспільної мети, яка спочатку не входила в його наміри. Відтак, «вільна торгівля», яка призводить до зростання нерівності, монополізації ринків та концентрації 82% світового багатства у руках лише 1% людей, фактично паплюжить смітівські переконання про те, що природний процес є одночасно і справедливим.
Хоча адепти Адама Сміта категорично інтерпретують його теорію як таку, в яку вмонтована моральність та справедливість як принцип побудови взаємовигідного економічного обміну, з позицій сьогодення стає дедалі очевиднішим, що такий підхід до вибору спеціалізації країни (зокрема, на виробництві низькотехнологічної продукції) фактично консервує зачароване коло бідності, залишаючись при цьому привабливим бекграундом ідеологічних потреб тих, хто вже підкорив міжнародні ринки високотехнологічної продукції.
Концептуально стара форма глобалізму ХХ століття не відрізняється від підходу Адама Сміта. Адже, за його логікою, не ставиться під сумнів користь усіх від зростання світової торгівлі, яка є наперед визначеною. І все, що перешкоджає збільшенню її обсягів, перешкоджає економічному зростанню країн, а отже — добробуту громадян. Моральність відтак начебто стає іманентною характеристикою ринку в частині справедливості.
Але час змінився. І ідеологія вільного ринку, визначена двома мемами — laissez-faire («не займайте економіку впливами, залиште її у спокої») і вже згадуваною freetrade не задовольняє потреби розвинених країн-переможців часів другої і третьої промислових революцій. Чому? Бо відбувається їхній поступовий відхід з авансцени глобального лідерства.
Внаслідок абсолютизації ринкових механізмів у підвищенні конкурентоспроможності товарів за ціновим критерієм багатонаціональні підприємства (БНП) посприяли індустріалізації менш розвинених країн, які пропонували дешеву робочу силу та невибагливе з точки зору екологічних та соціальних вимог регуляторне середовище. Це посприяло зростанню продуктивності БНП і добробуту населення багатих країн. На початку. А далі до цього додалось ігнорування бідними країнами «чесних правил гри» з недотриманням прав інтелектуальної власності, державним субсидуванням та усілякими інструментами захисту та експансії, що суперечать нормам Світової організації торгівлі. Вони перехопили ініціативу. Відтак «моральність» і «справедливість» у концепції «вільної торгівлі» перетворилися із сильного в слабке місце, у всякому разі для розвинутих країн.
До того ж Адам Сміт жив в епоху досить стабільних цін та повної зайнятості, які не виступали, на відміну від сьогодення, цільовими орієнтирами економічної політики держав. Відтак нині постає запит на ревізію існуючих і пошук нових аргументів на користь ревізії спроможності ідеології «вільного ринку» виступати детермінуючою складовою економічної політики як держав, що прагнуть позбавитись ярма бідності, так і тих, що опинилися на порозі втрати багатства.
Абсолютизація ефективності ринкового механізму, що передбачає невтручання держави в господарську діяльність, зазвичай ігнорує існування ринкових імперфекцій (викривлень), інформаційної асиметрії, ірраціональності окремих суб’єктів міжнародних економічних відносин, а також існуючі дивергенції економічного розвитку і добробуту між країнами, частина яких вже скористалась захистом в процесі набуття конкурентних переваг в системі світового господарства.
Велике розшарування
Лідери країн, що входять до числа переможців глобальних економічних перегонів, наввипередки визнають як доконаний факт небувалу кризу ринкової економіки.
Емануель Макрон, з властивою французам поетичністю в одному зі своїх виступів (27 серпня 2019 року, на наступний день після завершення саміту G7, де він виступив на традиційній конференції послів, яку організує щороку в Єлисейському палаці) зазначав: «…Ця ринкова економіка, яка була придумана в Європі і для Європи, поступово збилася зі шляху за останні десятиліття. Перш за все, в ній сталася глибока фінансізація. Ринкова економіка, що лежала в основі сформованої нами рівноваги — а в деяких теоріях відзначалася навіть соціальна ринкова економіка — стала економікою накопичувального капіталізму. В її рамках фінансізація і технологічні перетворення привели до великого зосередження багатств в руках «чемпіонів». І торгівля не стала справедливою. Як випливає з теорії порівняльних переваг, і відповідно до того, що ми всі старанно вчили, ринкова економіка донедавна забезпечувала розподіл багатств і прекрасно працювала протягом десятиліть, домігшись небувалого в історії людства звершення: сотні мільйонів людей по всьому світу змогли вибратися з бідності. Тепер процес повернувся назад і веде до нерівності, з якою більше не можна миритися. Ми відчуваємо це в нашій економіці. Франція дуже гостро переживала це за останні місяці, але все це існує вже не перший рік, причому у всьому світі. Ця ринкова економіка формує нечувану нерівність, яка призводить до глибоких змін в нашому політичному порядку. Насамперед, похитнулася сама легітимність цієї економічної організації. Як пояснити громадянам, що організація — хороша, якщо вони не знаходять в ній своє місце?».
І справді: як пояснити?
Відтак, виокремлюється перша пастка: чесна торгівля не дорівнює справедливій торгівлі.
Отже, що таке «чесна» торгівля? І далі — коли торгівля може вважатися справедливою? Хоча теорія порівняльної переваги показує, що обидві країни — торгові партнери отримують взаємну вигоду від торгівлі, вона не пояснює спосіб, в який розподіляються прибутки від торгівлі між ними. Відносний розподіл прибутку залежить від їхніх початкових позицій, що детермінують порівняльні переваги та відносну ринкову силу. Не існує загальноприйнятого простого показника або міри для ступеня справедливості, що залишається суб’єктивною позицією. А відтак, теорія, що справедлива торгівля призводить до зменшення нерівності, виглядає хиткою концепцією, що дозволяє на свій розсуд визначати способи її забезпечення.
Американський президент Дональд Трамп зазначав: «Занадто довго невелика група людей в столиці насолоджувалася лаврами влади, а народ за це платив. Вашингтон процвітав, але людям не діставалося його багатство. Політики жили приспівуючи, поки робочі місця йшли за кордон, а заводи закривалися. Істеблішмент захищав себе, а не громадян нашої країни. Їхні перемоги не були вашими перемогами, їхні тріумфи — вашими тріумфами, і поки вони святкували їх у Вашингтоні, бідним сім’ям по всій країні було не до свят».
Так, за версією американського президента, проявляється друга пастка — сукупний добробут не дорівнює добробуту споживача.
Добробут конкретного американця, який втратив роботу з причини перенесення виробництв в країни з більш дешевою робочою силою, низькими соціальними та екологічними стандартами, внаслідок чого суспільний (загальний) добробут зріс через більшу доступність товарів після зниження їхньої ціни, не підвищився. Але чи не за свій власний, конкретний добробут голосував американський виборець, сподіваючись реалізувати власні егоїстичні потреби? Така дилема висвітлюється в іншій промові Дональда Трампа.
«Десятиліттями ми збагачували іноземну промисловість на шкоду американській, — каже президент США. — Ми субсидували армії інших країн, дозволивши власній військовій силі виснажитися. Ми захищали чужі кордони, відмовляючись захищати власні. Ми витрачали трильйони доларів за океаном, поки американська інфраструктура занепадала. Ми робили інших багатими, в той час як власне багатство, сила і впевненість випарувалися. Одна за одною закривалися фабрики і спливали за океан. І ніхто навіть не думав про мільйони американських робітників, їх просто забули. Наш середній клас розорили, відібравши його багатство і роздавши всьому світу. Але це все в минулому, а тепер ми думаємо тільки про майбутнє».
В трампівському монолозі поняття «справедливість» і «моральність» мають одного адресата — американця.
Стандарти свободи
Виникає складне завдання: як політикам з країн, які здобули свою велич, спираючись на ідеологію вільних ринків, підкріплену відповідними теоріями зі стрункою методологією доведення наукових гіпотез, не спростовуючи ліберальний варіант глобалізації як такий і апелюючи до конкуренції як природного процесу, без якого неможливий розвиток, не ставлячи під сумнів цінності свободи, віднайти нові джерела конкурентних переваг на існуючих ринках? І при цьому забезпечити добробут кожного громадянина?
Стандарти та ідеї, які визначають ці самі стандарти, — постали ідеальним способом маніпулювання умовами торгівлі та діями по викривленню ринків на свою користь. Отже, якщо стандарти дозволяють досягати анонсованих цілей, що відповідають конкретній ідеї, — наприклад, скорочення викидів СО2, а у даному прикладі, очевидно, й ідеології відповідальності перед майбутніми поколіннями (в контексті боротьби з глобальним потеплінням заради глобального добробуту), вони немов би й не суперечать глобалізації, адже вирішують глобальну ціль, визнану на глобальних майданчиках обговорення нагальних глобальних проблем.
Тому ті країни, які посилюють регулювання екологічних норм, виправдовуючи цей факт сприянням вирішенню глобальних цілей, є справжніми лібералами (?!), які не паплюжать ліберальні цінності. Ми всі бачили виступ екоактивістки Грети Тунберг на Саміті ООН з клімату, якій аплодувала зала, заповнена високоурядовцями, що представляли найрозвиненіші країни світу. Звісно, адже її виступ фактично легітимізував використання ними рятувальних нетарифних бар’єрів від експансії КНР та Індії.
Світ справді перевернувся з ніг на голову. Адже в той самий час менш розвинуті країни, прикриваючись «справедливим» ринком з його «невидимою рукою», яка обирає переможця, й слідуючи де-факто приписам дерегуляції та невтручання в його механізм, зменшують стандарти, отримуючи більше інвестицій і більше зростання. Отже, вони не чинять супротив міжнародній торгівлі, сприяючи її зростанню, а значить, за смітівською версією, й зростанню добробуту. Але їх звинувачують у протекціонізмі за версією глобалізації зразка 2020 року!
Чи слід при цьому Україні стояти осторонь цієї надзвичайно цікавої й захоплюючої гри, сучасних трендів міжнародної економічної політики, ігноруючи потенціал регуляторної конкуренції? Очевидно що ні: досягти якісно нового зростання за умови сліпого дотримання «старих правил гри» не вдасться. І проблема не в нестачі віри. Про це свідчить здоровий глузд.
Український народ сформує запит на нових політиків, які, подолавши тенета внутрішньої залежності, розірвуть зачароване коло «справедливості», за якої Україна приречена на бідність. Але потрібно перечитувати «великого» Адама Сміта і пам’ятати про те, що «моральність» економіки, її «чесність» забезпечуються не автоматично і не тільки наперед визначеним, зумовленим шляхом країни, а свободою виявлення волі людей.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, керівник наукових програм Інституту суспільних досліджень
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
