Про створення вільних економічних зон в Україні, ідеальні умови для стратегічного інвестора, а також використання міжнародного досвіду в бесіді з телеведучим Олександром Янковським в ефірі СК говорить член Економічного дискусійного клубу, директор Інституту економічних та суспільних досліджень імені Олександра Поля Володимир Панченко.
Міністерство економічного розвитку і торгівлі представило нову економічну програму процвітання. Коментуючи цю презентацію, Ви написали: «Суть економічної політики профільного міністерства набула чітких обрисів – лібертаріанство (пріоритет економічної та персональної свободи над тоталітаризмом держави). Сама «Програма», власне як і план дій, відсутні. Представлено лише концепт з п’яти принципів».
Це такі принципи: захист права власності, нетерпимість до корупції, свобода бізнесу тощо. Ці принципи дійсно повинні бути присутні у будь-якій розвинутій економіці. Проблема лише в тому, що Міністерство економічного розвитку і торгівлі є виконавчим органом. Це інструмент. Подібні принципи можна заявляти, наприклад, з рівня президента. Міністерство повинно виконувати ці принципи. І це не програма, а концепт, який ні до чого не зобов’язує. У будь-якій розвинутій державі є індикативний план. Міністерство заперечує будь-яке індикативне планування. Вони наполягають на тому, що повинні виконувати Угоду про асоціацію з ЄС. Це міжнародна торгівельна угода. У світі є двісті країн, з якими Україна може мати зону вільної торгівлі. І кожна країна, яка хоче розвиватися, планує вільну торгівлю для розширення своїх можливостей. Україна це робить просто для того, щоб виконати умови. Не може бути на меті виконання якихось умов. Це ультра ліберальний або псевдо ліберальний підхід. Він полягає в тому, що головна задача міністра економіки – відсторонити державу від економіки. Друга задача – приватизація кількох підприємств.
Переглянути відео:
Міністр економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавічус виступає за скасування податкових пільг для будь-яких видів бізнесу та адміністративних одиниць, включаючи вільні економічні зони та індустріальні парки. Як мені відомо, то в нас сьогодні тільки одна економічна зона – це Крим. Чи є ще інші економічні зони?
Їх існувало близько 26-28. Ці зони до цього часу існують, просто там пільги вже давно скасовані. Це було зроблено ще в 2005 році. Це призвело до жахливого стану інвестування. Ми обіцяли пільги на тридцять років, а після цього зненацька їх скасували. Це була емоційна дія, яка була категорично неправильною. Були декілька економічних зон, які працювали досить непогано. Були зони, які треба було дійсно закрити. Були деякі проблеми щодо створення. Вони нібито створювалися за ініціативою з низу, але дуже часто не враховуються стратегічні орієнтири в невеличких районах. Ці зони були, звичайно, недолугі. Але можна було це розвивати.
Я так розумію, що вільна економічна зона створюється там, де просто так бізнес не приходить з грошима…
Звичайно. У нас радником міністра фінансів є Іван Міклош, який був міністром фінансів у Словаччині. І він заявляє, що ніяких пільг у його державі не було. Але пільги були, причому у вигляді прямого державного інвестування. Це робилося для того, щоб завести стратегічного інвестора. Тоді таким стратегічним інвестором був Фольксваген, КІА. Але першим був французький концерн «Пежо Сітроен». Для них створювалися ідеальні умови.
В Угоді про асоціацію записано, що українські автомобілі, які постачаються до ЄС, мають мито на 10-15 років. Так само воно діє і на європейські автомобілі. Тобто упродовж найближчих 10-15 років нам не варто очікувати, що до нас зайдуть європейські виробники автомобілів?
Абсолютно правильно. До цього немає ніяких передумов. Робота по залученню Фольксвагену та французького концерну «Пежо Сітроен» велася п’ятнадцять років з різними перервами. Кожен, як міг, ходив біля цих інвесторів. Україна була менше готова до розвитку автопрому. У нас було розвинуто тракторобудування, військова промисловість тощо. Автопром в Україні неможливий. Сьогодні в нас можна говорити про військово-промисловий комплекс. Ми здатні щось ще виробляти у цій галузі.
Україні дуже часто надають приклади для наслідування. Ви пишете про Південну Корею: «З початку 70-х років держава використовувала політику інтервенціонізму. Потім головний акцент змістився на виробництво сталі та автомобільну промисловість. А експорт став головним чинником зростання. І тільки у 80-х роках прийшла лібералізація в нову фазу розвитку – інноваційну економіку». Тобто не можна перестрибнути через якісь етапи?
У цьому плані йде заочна дискусія з міністром економіки. Він стверджує, що головне – це прибрати бар’єри. Наводить приклад Південної Кореї, де після прибирання 45-46 бар’єрів ВВП зростав на 4%. Я показав, що насправді цього не відбувалося. Бар’єри прибиралися не тоді, коли він казав, а ще раніше. Річ не в кількості, а у скрупульозній роботі бізнесу та уряду. Саме у момент найгіршого стану країни починають з інтервенціонізму, тобто з накачки грошима пріоритетних секторів. Для нас це є аграрний сектор та військово-промисловий комплекс.
Ви пишете про те, що Південна Корея вийшла з кризи середини 90-х років завдяки конструктивній співпраці з МВФ, а не через те, що скоротила кількість регуляторних актів. Чи може Україна скористатися цим досвідом?
Зараз дуже часто критикуюсь уряд, Міністерство економіки. Але, на мій погляд, Міністерство фінансів діє доволі професійно. Співпраця з МВФ – це не виконання їхніх умов. Вони не ставлять якихось умов на кшталт того, аби знедолити населення шляхом підняття тарифів до захмарних цін. Такої мети немає. Коли Південна Корея опинилася перед загрозою дефолту, вони звернулися до МВФ. Вони не пішли їм на зустріч. Тоді вони звернулися до США. І Америка «умовила» МВФ піти на зустріч. Пішли короткострокові кредити, позички буквально на місяць, аби не було суверенного дефолту. У цей момент вимога МВФ по макроекономічній стабілізації для Кореї була дуже корисна. Вони перегріли ринок, грошей було дуже багато. У нас грошей немає. МВФ приходить тоді, коли збалансованість на зростанні. У нас збалансованість на спаді. Що більше ми будемо виконувати скорочення бюджету, то більше він буде скорочуватися, тому що економіка буде звужуватися. Зараз, по ідеї, треба було би накачувати економіку грошима, але не ту хвору економіку, яку ми маємо.
Ми починали говорити про те, що від підписання Угоди про асоціацію є користь. Але, за результатами січня-квітня, український експорт загалом впав на 34,6%, до країн ЄС – 34,4%. Це нові реалії, з якими доведеться жити?
У дечому не співпадають наше бажання експортувати та бажання Європи купувати. Вони хочуть купувати наші сировинні товари, а ми би хотіли продавати їм високотехнологічні товари. Тому це об’єктивний процес. Приєднання до Угоди – це позитивний фактор, але у десятирічному процесі, поки наші технології не стануть придатними для ЄС. Прожити ці десять років ми можемо лише за рахунок власних ресурсів. Тільки ми можемо ставити собі задачі, визначати пріоритети, у ці пріоритети інвестувати. І тоді через три-п’ять років ми просунемося до чергової невеличкої перемоги.
