Або чому не праві критики державної підтримки бізнесу.
Нещодавно в своєму блозі «Що поганого у захисті національного виробника» екс-міністр економіки Павло Шеремета об’єктом критики обрав … числівник. У згаданій темі його збентежила підтримка виробника як певної одиниці, а не всього бізнесу. Мовляв, державна «підтримка» закінчується обранням одного виробника в галузі, якому надається майже монопольний статус.
Прекрасно ставлюся до Павла Шеремети як до спікера, лектора і людини, але це чистої води термінологічна «вкусовщина». За такої логікою, «Гельсінська спілка з прав людини» і Європейський суд з прав людини захищають конкретну особу, а не всіх людей. Або ще краще – журнал «Здоров’я жінки» досліджує стан та ризики для здоров’я конкретної жінки. «Захист національного виробника» – це не про одне підприємство, а в цілому про створення сприятливих для господарювання умов на теренах окремої країни. Наприклад, ЄС, досвід якого часто наводить екс-міністр, не цурається підтримки не тільки цілих секторів економіки (як, наприклад, сільського господарства в межах Єдиної комунітарної сільськогосподарської політики ЄС), але і окремо взятого виробника. Наприклад, – Airbus. Звичайно, американський конкурент Boeing відзначає цей факт безкінечними скаргами до СОТ, проте такий пінг-понг на арені світового торгового клубу – звичайна справа.
Цитуючи Френсіса Фукуяму в підтримку позиції щодо знищення ролі держави у визначенні стратегічних пріоритетів розвитку, пан Шеремета вкотре застерігає, що така підтримка обраних виробників чи галузей не здатна забезпечити Україні сінгапурський успіх. Утім, при цьому він або свідомо приховує, або з причини незнання не враховує, що в Сінгапурі держава постійно розширювала свої функції саме у визначенні і стимулюванні пріоритетних напрямків протягом десятків років. І продовжує це робити сьогодні.
Якщо коротко, то в цій країні ситуація складалася наступним чином. Перший етап (1965–1972) – створення преференційних зон для експорту, що супроводжувалось заохоченням інвестицій у працеємне виробництво. Це і зрозуміло – пріоритет віддавався подоланню безробіття в колишній колонії, що з виходом британців втратила обслуговування їхніх бізнесів. Другий етап (1972-1979) передбачав спеціалізацію виробництва на більш капіталоємних товарах, що своєю чергою стимулювало попит на кваліфікованих працівників. Особливістю третьої фази (1979-1985) стала економічна реструктуризація та переорієнтація на високоприбуткове виробництво, що сприяло ефективному розміщенню інвестицій і збіглося з початком буму виведення виробництв за межі розвинутого Заходу. Отож інвестиції та зростання заробітної платні відбулися не самі по собі чи по волі невидимої руки ринку, а як результат цілком логічної, на мою думку, стратегії вибору економічної політики і пріоритетів. Держава інституційно сформувала всі умови для конкурентоспроможності експортоорієнтованих галузей економіки. Те, що країна залишалася авторитарною з точки зору політичних свобод, мабуть, усім відомо. Я не агітую за мудрих просвітлених диктаторів. Просто нагадую, що до інституцій належить набагато більше понять, ніж про це говорить мій опонент.
МінІТ чи не МінІТ
Пан Шеремета зазначив, що у світовій конкуренції виграють за рахунок інновацій. А ще твердить, що оскільки в Україні у конкуренції виграють за рахунок доступу до державних ресурсів, то інновацій світового рівня в Україні немає і не буде. А там, де вони трішечки є, – наприклад, ІТ-сектор – якраз і діє світова конкуренція та відсутнє міністерство ІТ, яке б «захищало національного виробника». «В українській ІТ-галузі діє мотивація придумувати і впроваджувати інновації, а не шукати захисту в держави», – каже він. Більше того, потреби у захисті від глобальної конкуренції пан Шеремета не бачить.
Після 15 років бурхливого розвитку аутсорсингового програмування, IT-сектор вперся в стіну, що гальмує перехід до продуктового та високомаржинального сектору. Крім того, наш аутсорс вже програє китайському та індійському, в тому числі й за якістю. А обсяг українського експорту ІТ-продукції в рази поступається зайнятій ринковій ніші окремих країн, що розвиваються. Це пов’язано багато в чому з відсутністю замкнутого циклу інновацій. Він виглядає наступним чином: освіта-наука-патент-діючий зразок-серійне виробництво-продаж кінцевої продукції.
Щоб інноваційний продукт постійно виникав і призводив до зростання добробуту нації, кожна ланка має працювати ефективно та бути достатньо стійкою проти зовнішніх впливів. Тобто потужно фінансуватися. Для діючого циклу інновацій кошти виникають на етапі «продаж кінцевої продукції» – у випадку ІТ – це не аутсорс, який входить у собівартість продукту в процесі «серійного виробництва», а саме кінцевий продукт.
Для країн, груп країн чи навіть міст створення сприятливих умов для інновацій займає роки і десятиліття, значні зусилля суспільства, бізнесу і держави. У книзі «Start-up city», що активно сьогодні обговорюється в ІТ-середовищі, описується досвід Амстердама у намаганнях створити умови для переїзду інноваторів та їх адаптації. Автори і реалізатори цього проекту стверджують, що навіть такому комфортному і інноваційному місту, як Амстердам, потрібно два десятиліття для досягнення якісного результату.
Є ще одна проблема самостійного бізнес-плавання інноваційних секторів. Світова конкуренція дедалі активніше деформується у жорстке глобальне суперництво. За оцінками New Scientist, існує ядро з 1318 компаній з блокуванням власності, зв’язки яких з іншими компаніями інтерпретовані як вкрай тісні. У кожної з цих компаній виявилися глибокі взаємозв’язки з двома або більшою кількістю інших (середня кількість афілійованих партнерів дорівнювала 20). І хоча офіційні доходи цих корпорацій ледве перевищують 20% від загальносвітової операційної виручки, через свої фірми-сателіти вони фактично володіють більшістю світових компаній, що працюють в секторі реальної економіки. Це дозволяє вченим припускати, що таке коло компаній володіє понад 60% загальносвітових доходів.
Чи можливо таке в Україні?
Чи можна вести мову про народження в Україні за таких умов глобальної конкуренції, що немов від «непорочного зачаття» ідеї винахідника та потенції глобального ринку перескочать до потужного та здатного до експансії готового продукту? Я згоден, що для реалізації економічної модернізації в частині як оновлення процесу, так і продукту, від держави вимагається чи не найважливіше для новатора — створення відповідного інституційного середовища. Воно має не лише захищати, але комерціалізувати запропоновані інноваційні прориви. Простою мовою – продавати їх на масовому ринку і отримувати прибуток. Україна, яка, за рекомендацією псевдолібералів, повинна чекати, доки потужна інституційна основа циклу інновацій створиться сама по собі, може виступати хіба що експортером інтелектуальної «сировини» та підготовлених «мізків».
Революція чистих технологій демонструє, як агресивна промислова політика дає Азії змогу швидко перетворювати знання та вміння у виробництво і відсувати Європу вбік. Хоча остання була біля колиски великого масиву тієї технології. Стає зрозуміло, що така промислова політика дістається певною ціною. Спроможність завойовувати ринок напряму залежить від політичної волі здійснювати відповідну підтримку стратегічних галузей економіки і недопущення випадання жодної з ланок циклу інновацій.
Необачливе сподівання на силу ринку в оптимістичні 1990-2000 роки призвело до того, що з циклу інновацій азійські конкуренти, перш за все Китай, висмикнули для свого використання дві ланки – «серійне виробництво кінцевого продукту» і «продаж кінцевого продукту». У результаті за 20 років переваги Європи скоротилися до трьох секторів: автомобілів, літаків і медицини. І нині їй дуже важливо зберегти свої позиції хоча б у цих напрямках. Це буде важко. Серед десятьох найкращих гібридів автомобілів 2016 року був тільки один європейський, поряд із шістьма азійськими і трьома американськими. В аерокосмічному секторі неєвропейські ринки все ближче підступають з малими літаками, постійно прогресують у космосі й витрачають величезні суми на нові покоління великих цивільних літаків і військову авіацію.
Спроможність звичайного винахідника (незалежно від того, де він живе) вийти сам на сам з глобальним ринком красномовно висвітлює аналіз зміни ВВП за 2005-2015 рр. країн регіону Північної Африки та прибутків ТНК. Остання у рейтингу Global 500 є нижчою за аналогічний період 2005-2015 рр. Виявляється, фінансові показники розвитку компанії Nestle є майже ідентичними до відповідних показників розвитку цілої країни Марокко. Ви ще вірите у вільну конкуренцію? Або у вільні ринки? Тоді поясніть, навіщо стільки глобальних важелів регулювання міжнародних економічних відносин? Спроба вплинути на процеси курсоутворення (МВФ); потоки капіталів (МВФ, Базель ІІІ, BEPS); потоки товарів та послуг (CОТ; глобальний порядок денний щодо сталого та інклюзивного розвитку, що визначається на світових форумах. Усе це є прямим свідченням того, що будь-який процес в економіці є керованим. Відмінність лише полягає в тому, хто стоїть за цим: системоутворююча держава, інтеграційне об’єднання чи наднаціональний регулятор.
Хто стоїть за цим в Україні?
Натомість сьогодні ми заграємо перед світом, примірюючи вбрання, що дозволяло би пройти фейс-контроль ринку на минулому вже етапі бурхливого захоплення вірусом вільних відносин. Водночас уважні спостерігачі помічають, як швидко відбувається вирівнювання поглядів США та Китаю на роль держави та приватного сектора. Раніше у США основна роль відводилася корпораціям, а в Китаї – державі. Зараз же, обидві держави зрозуміли необхідність балансу між цими двома інститутами, і відповідно модифікують власну економічну політику. Дедалі більшого обговорення набувають перспективи поєднання зусиль національних держав і суб’єктів громадянського суспільства для кардинального посилення регулювання ТНК та примусового їх «прилучення» до норм соціальної відповідальності в широкому розумінні. У цьому випадку як чисельність, так і «економічна потужність» ТНК передбачено буде зменшена, а своєрідним «оазисом» транснаціонального бізнесу можуть стати державні ТНК.
Міністерство ІТ в Україні? Так, його нема. І в Індії, програмістів з якої частенько порівнюють з нашими, українськими, немає. Але там є Міністерство науки й технології, в якому фактично з міністерськими повноваженнями є департамент біотехнологій та департамент наукових та індустріальних досліджень. А в Агентстві з підтримки експорту, яке є потужнішим за деякі міністерства, є понад двадцять секторальних офісів. Фактично це окремі агентства, що працюють за усіма експортними позиціями – від кави, спецій та килимів до електроніки, комп’ютерів та фармацевтичних виробів. Зрештою, чи багато, чи мало це для 1,5- мільярдної Індії, визначається доцільністю та ефективністю. Але стверджувати, що у разі відсутності інституцій, які б опікувались відповідними питаннями підтримки та супроводу, сектор розвивається краще – безглуздо.
Право визначати пріоритети і формувати економічну політику – найважливіше для успішної країни. Консолідація населення на основах нетерпимості до корупції та одночасно якісна і приваблива національна економічна ідея – мотиватор залишатися в країні для активного і освіченого населення. Концепти «людина – експортер» і «людина – підприємець» спрямовують енергію нації на звершення і на включення у глобальну конкуренцію в межах країни. А позиція «ринок зробить все сам, бо у нас корупція та невігласи у владі» для мене є вираженням такої ж залежності особи, яка існувала в радянські часи. Там, нагадаю, усе вирішувала комуністична партія і начебто існували якісь всесвітні закони, які самі по собі призведуть до благоденства. Цього не було ніколи і ніде, і не буде у нас.
Тому створення справжнього конкурентного ринку для бізнесу в Україні є справою настільки ж відповідальною, наскільки і творчою. І рукотворною.
