Як азійська країна змогла скористатися моделлю європейського економічного патріотизму
Пошук механізмів виходу з пастки стагнації в умовах економічної рецесії внаслідок пандемії коронавірусної хвороби формує запит на своєрідний ренесанс держави. Економічний інтервенціонізм насправді ніколи не зникав, зокрема в країнах, які підтримували лібералізацію ринків, і виявлявся в економічному націоналізмі, що є певною сукупністю різних видів державної політики, спрямованої на посилення внутрішнього контролю над економікою. У 2005 році Домінік де Вільпен, тодішній французький прем’єр-міністр, переконаний у тому, що вибір і реалізація набору державних політик є справою кожного уряду, назвав право національних урядів на відстоювання власних інтересів на інтегрованих в умовах глобалізації ринках економічним патріотизмом. Тим самим економічним патріотизмом, який починається від економічного націоналізму ХІХ століття Фрідріха Ліста й Александра Гамільтона.Відновлення уваги до цього поняття в лексиконі політичних еліт ще до Великої рецесії 2008 року показує глибинні й очевидні суперечності між завданнями, що постають у процесі дедалі сильнішої інтеграції міжнародних ринків, та обмеженими політичними можливостями урядів пропонувати шляхи їх виконання. По суті, економічний націоналізм є певним накладенням обмежень на глобалізацію і / або контроль над вільною торгівлею. Типова політика може передбачати торгові обмеження, захист вітчизняних галузей і фірм, зусилля з імпортозаміщення та контроль над потоками капіталу. Добре відомий Європі протекціонізм неодноразово використовували як спосіб запобігати банкрутству національних за походженням компаній упродовж кількох століть шляхом втручання урядів у торгові угоди й установлення бар’єрів. Однак у ХХІ столітті в питанні накладання вето на поглинання національних компаній закордонними застосували обмежувальні «новації», назвавши їх згаданим вище економічним патріотизмом. Європейські уряди паралельно з економічними заходами вдавалися й до популістських та патріотичних ідей, пояснюючи необхідність зберегти національний суверенітет.
Поняття «економічний патріотизм» має щонайменше дві найуживаніші інтерпретації. Перша, по суті, є синонімом економічного націоналізму й пояснює, чому саме уряд має відповідати за вибір стратегічного курсу розвитку держави. Фактично вона визначає економічний патріотизм як певне поєднання промислової та протекціоністської політики, спрямованої на встановлення часткового державного контролю над національною економікою для компенсації негативних наслідків вільної торгівлі в глобалізованому світі (країни Західної Європи, Китаю, Індії розглядають як приклад практичної реалізації такої політики). А друга інтерпретація риторично аргументує, чому корпорації відповідальні за добробут своєї країни, а не за нарощування власного прибутку або за глобальний розвиток. Відтак вона не лише базується на етноцентричному дискурсі, а й акцентується на корпоративній соціальній відповідальності підприємств, необхідності контролювати маніпуляції з оподаткуванням, а також здатності створити або захистити робочі місця в умовах довгого економічного спаду.
Створення нової парадигми
Колишній керівник відділу міжнародних відносин німецького Bundesbank Штефан Шенберґ іще у 2006 році зазначив, що втручання уряду в національні енергетичні, банківські та фінансові системи відбивало бажання контролювати інтенсивність глобалізації ринків. Також державне втручання використовували у формі контролю ринків, бо його підтримували і працівники, й споживачі, оскільки, на їхню думку, воно може захистити від зниження соціальних стандартів, конкуренції з боку країн з низьким рівнем витрат, а відтак — від безробіття.
А в США після критикованого несистемного Дональда Трампа системний Джо Байден уже впроваджує в життя свій виконавчий наказ «Про забезпечення майбутнього в рамках ініціативи «Зроблено всією Америкою й усіма американськими робітниками» — крок за кроком створює відповідні інститути, що сприяють розвитку (Агентства з контролю за виконанням наказу та ревізії всіх закупівель, Офіс з управління та бюджету, Офіс «Зроблено в Америці»), які тісно координуватимуть свою діяльність і будуть підзвітними одне одному. Без жодних застережень і виправдань уряд США використовує умови надання федеральної фінансової допомоги та здійснення федеральних закупівель для забезпечення максимального використання товарів, послуг, продукції та матеріалів, вироблених у США. Водночас він зобов’язаний, коли це можливо, закуповувати товари, послуги, продукцію, матеріали з джерел, що дадуть американським підприємствам змогу конкурувати в стратегічних галузях, а американським робітникам — процвітати. А новостворене Hollings Manufacturing Extension Partnership (розділ V публічного закону 114–329) має здійснювати пошук постачальників, щоб виявити американські компанії, зокрема малі й середні, які можуть виробляти в Сполучених Штатах товари, продукти та матеріали, що задовольняють потреби федеральних закупівель. Відтак закупівля товарів і послуг неамериканського походження за державні кошти відбуватиметься лише в разі відсутності американських відповідників продукції й послуг у достатній кількості та належної якості. У своєму виступі 27 травня 2021 року в Коледжі громади Куяхога в Клівленді Джо Байден пропонував переглянути стелю бюджетного дефіциту й обіцяв спрямувати понад $6 трлн на «створення нової парадигми»: воскресити знедолений нижчий клас Америки шляхом надання йому доступу до основних освітніх і медичних послуг на тлі податкових преференцій та просування нового бренду промислової політики й економічного націоналізму, які врешті-решт дадуть США змогу обігнати Китай та інших конкурентів, що зростають.
На відміну від економічного націоналізму, економічний патріотизм не обмежує резидентністю своєї країни «вітчизняний» бізнес, однак він теж надає привілеї вибраним групам компаній на ринку. Ліберали вважали економічний патріотизм синонімічним протекціонізму, оскільки він порушував економічні права й конкуренцію, однак сутність цього феномену багатогранна (див. «Складники економічного патріотизму»).
То хто може дозволити собі розкіш продукувати суверенну економічну політику? Невже лише сильні гравці спроможні сповідувати всеохопну політику, спрямовану на просування національних інтересів, не виправдовуючись перед усім світом за бажання використовувати наявні можливості покращення становища населення та конкурентоспроможності виробників і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках? Виявляється, ні.
Шляхом корпоратизації
В’єтнам наприкінці 1980-х років, у розпал економічної нестабільності, розпочав власні реформи, запит на які було викликано нерезультативністю попередньої практики господарювання та їхньою невідповідністю запитам часу. Ця країна тривалий час залишалася одним із небагатьох форпостів соціалізму на планеті. Десятиліття кровопролитних воєн у XX ст. зруйнували її в прямому й переносному сенсах. Соціалізм начебто вистояв, але підхід до економіки змінився у зв’язку з неефективністю лише планового ведення господарства. Країна почала впроваджувати елементи ринкової економіки, а уряд узявся розвивати її приватний сектор. Від 1992 року підприємства виводили з-під контролю держави, що заохотило перші інвестиції в країну. Більшість ліквідованих державних підприємств не мали достатньої можливості отримати прибуток або належали до малого бізнесу, тому їх відносно легко можна було ліквідувати чи реорганізувати. На початку 2000-х років велика їх частина у сфері послуг, виробництва товарів народного споживання і торгівлі стали приватними.
Водночас присутність держави в економіці залишається у В’єтнамі значною — понад 700 державних підприємств. Вони сьогодні створюють близько 30% ВВП. У 1990-х роках цей показник становив близько 40%, однак за обсягом ВВП, який вони створюють, зріс від $2,6 млрд до $78,6 млрд, тобто в 30 разів. Інакше кажучи, попри значне скорочення кількості державних підприємств, присутність держави в економічній сфері, як і раніше, залишається істотною, до того ж державні підприємства і їхні конгломерати збільшують свою частку в ключових галузях промисловості. Державні підприємства мають більше співробітників, вищі обсяги продажів і капітал, ніж середні приватні підприємства в інших секторах. Близько 2/3 від загального обсягу податкових платежів надходить у бюджет від великих державних корпорацій.
2015–2019 роки ознаменувались активізацією процесу акціонування та приватизації, було здійснено підготовку до первинного розміщення акцій низки найбільших державних компаній. Найбільшою угодою вартістю $5 млрд стало придбання акцій Сайгонської корпорації пивної та алкогольної продукції (SABECO) пулом приватних інвесторів. 2019-го загальна вартість угод зі злиття й поглинання (M&A) досягла рекордного рівня $10,2 млрд.
Державним підприємствам належить 94% участі в нафтогазовій сфері та енергетиці, 97% — у вугільній промисловості, 99% — у хімічній промисловості (виробництво добрив), 91% — у сфері телекомунікацій, 88% — у страхуванні. Виразним є прагнення компанії PetroVietnam сприяти забезпеченню національної енергетичної безпеки та розвитку В’єтнаму. Стратегічне бачення до 2035 року передбачає розвиток нафтогазової промисловості країни як провідного сектору економіки.
У рамках наявної корпоративної системи фактично відбувається розмивання граней державної і приватної власності, їх відмінності стають ледь помітними, а окремі сегменти дедалі більше зливаються. Унаслідок зрощування влади та бізнесу й підриву прямої конкуренції свідомо відбувається викривлення ринків, але з огляду на стратегічні міркування. Такі дії формують у владних структурах лобі, яке має власні економічні інтереси. Якщо питання стосується модернізації галузей, необхідних для розвитку держави, таких як бавовняна промисловість, В’єтнам заохочує закордонне фінансування, а також надає субсидії, зокрема аграріям: 70% від витрат фермерів-рисівників на добрива й пестициди компенсує держава, при вирощуванні «мокрого» рису фермерам виплачують компенсацію в розмірі $25 за гектар на рік. Прикметно, що експорт рису з міркувань продовольчої безпеки було тимчасово заборонено з 25 березня 2020 року для забезпечення внутрішніх поставок під час пандемії COVID-19, а пізніше на нього запровадили експортні квоти.
Попри впровадження нових форм господарювання та власності, поширеними є приховані дотації й пільги у вигляді дешевих кредитів і оренди земельних ділянок, преференцій з оподаткування тощо. Така фінансова підтримка спрямована на підвищення технологічного рівня, збереження позицій державних підприємств у ринковому середовищі. Стимулювання виробництва, а з ним і попиту, здійснюється в рамках державних планів і програм шляхом замовлень, інвестицій, допомоги на зовнішніх ринках. Приватні фірми, попри їхню велику кількість, не здатні забезпечити швидкий розвиток ключових галузей промисловості, які потребують масштабних інвестицій і відповідної організації.
Уряд також створює додаткові умови для розвитку інфраструктури: крім відомих індустріальних парків (територій зі спеціальними пільгами), значні інвестиції з Японії, Кореї, Сінгапуру та Китаю отримали житлові, офісні, торгові та готельні парки. Іноземні інвестори в секторі нерухомості віддають перевагу спільним підприємствам, а не придбанням в’єтнамських компаній, оскільки місцеві гравці мають земельні активи та добре пов’язані з місцевими органами влади, водночас іноземні інвестори мають необхідний капітал і технічний досвід. Крім нерухомості, уряд не перешкоджає збільшенню активності у сфері злиття та поглинання в роздрібній торгівлі. Тому інвестори також почали активно скуповувати компанії з виробництва товарів широкого вжитку та промислових товарів. Тарифна політика В’єтнаму відбиває прагнення уряду в рамках СОТ захистити вітчизняних виробників, зайнятих у галузях з низькою конкурентоспроможністю: харчова промисловість, виробництво електричних приладів, автомобілів тощо. Однак, на думку в’єтнамських фахівців, галузь сільського господарства залишається слабко захищеною, що негативно впливає на її розвиток, але таки забезпечує додаткові переваги підприємствам, зайнятим переробкою сільськогосподарської продукції.
Ставка на експорт
Уряд В’єтнаму, маючи критично малу економіку на початку 1990-х, зробив ставку на експорт, рівень якого був мізерно низьким. Йому вдалося здійснити такі завдання:
1) збільшити й диверсифікувати частку в’єтнамських товарів на традиційних ринках;
2) вийти на нові експортні ринки;
3) диверсифікувати експортні ринки;
4) активізувати позицію В’єтнаму в міжнародних і регіональних організаціях;
5) сповна скористатися наявними можливостями для збільшення експорту в країни, з якими В’єтнам підписав угоди про вільну торгівлю.
Державну підтримку експорту у В’єтнамі здійснюють згідно зі стратегією просування експорту, що передбачає розвиток експортоорієнтованих підприємств з акцентом на диверсифікації асортименту продукції, що випускається, створенні національних брендів, забезпеченні легших умов доступу на нові ринки збуту (зокрема за допомогою підписання угод про вільну торгівлю), просуванні іміджу в’єтнамських товарів на міжнародній арені.
Уряд В’єтнаму частково дотримується стратегії ресурсного націоналізму, зокрема в експорті ресурсів за кордон. Багато товарів і послуг, які поставляють на експорт, звільняють від сплати податків, оскільки уряд В’єтнаму всебічно підтримує розвиток експорту. Винятком є такі продукти, як корисні копалини, природні ресурси (зокрема ліс), а також брухт. Податкова ставка на експорт такої продукції може становити до 45%.
У результаті експорт зріс із $2,3 млрд (36% ВВП) у 1990 році до $16,8 млрд (53% ВВП) 2000-го й до $280 млрд (106% ВВП) у 2019 році. Націленість на підтримку середніх темпів його зростання на рівні 11–12% на рік упродовж 2020–2030 років залишається. Звісно, такі колосальні стрибки на 10 000% означають системну роботу (порівняємо з Україною: $22,5 млрд (27,6% ВВП) у 1990 році до $19,5 млрд (62,4% ВВП) у 2000-му, $63,4 млрд (41,2% ВВП) у 2019 році). До 2020-го майже виконано поставлені завдання, зокрема В’єтнамом вибудувано таку структуру основних експортних ринків: 46% — Азія, 20% — Європа, 25% — Америка, 4% — Океанія, 5% — Африка.
Як наслідок такої політики, ВВП В’єтнаму зріс із мізерних $6,5 млрд у 1990 році до $57 млрд у 2005-му й до $262 млрд у 2019 році.
Зміни в структурі експорту стали наслідком системних змін у структурі економіки. Складні економіки — ті, які можуть об’єднати величезну кількість відповідних знань і факторів виробництва, щоб створити диверсифікованої лінійки продуктів. Простіші економіки, навпаки, мають вузьку базу продуктивних знань і виробляють менше продуктів, для яких потрібні простіші мережі взаємодії. Індекс економічної складності В’єтнаму зріс із 107-го місця в 1995 році до 56-го у 2019-му, піднявшись на 14 позицій з 2010-го. У структурі експорту В’єтнаму в 2020 році 39% ($110 млрд припадає на електричні машини й устаткування та їх частини, звукозаписувальну й звуковідтворювальну апаратуру, прилади для запису й відтворення телевізійного зображення та звуку, їх частини і приладдя; 6,7% ($18,8 млрд на ядерні реактори, котли, обладнання й механічні пристрої). Така позиція в міжнародному поділі праці задає траєкторію зростання на 6,2% в середньому до 2029-го.
Для прикладу, Україна за індексом економічної складності перебувала у 2019 році на тому самому 49-му місці, що й 1995-го, однак зазначений тренд є низхідним (порівняно з 2010 роком вона втратила чотири пункти). Погіршення показника складності економіки пов’язане з відсутністю діяльності країни з диверсифікації експорту. За прогнозами The Growth Lab, складність економіки не дасть Україні змоги зростати більш ніж на 2%, що поставить під сумнів реалістичність її виходу з категорії «країн з нижчим і середнім рівнем доходу», до якої вона належить згідно з підходом Світового банку. Український експорт, порівняно із в’єтнамським, недиверсифікований і має виразну сировинну орієнтацію, 2/3 його становить сировинна продукція аграрного й металургійного комплексів (див. «Специфіка українського експорту»).
Різні зони вільної торгівлі
Євросоюз і В’єтнам 30 червня 2021 року підписали історичну угоду про ЗВТ, яка чекає на ратифікацію Європарламентом. Чотири роки перемовин про умови вільної торгівлі фіналізувались у відстоюванні права на різношвидкісний режим зняття зустрічних мит, а також у поступках від ЄС для в’єтнамської сторони в масштабах стартового пакета торговельної лібералізації й у строках повного зняття захисних митних механізмів. Беручи до уваги, що ще до підписання ЗВТ між ЄС і В’єтнамом їхній товарообіг майже відповідав товарообігу між Україною та ЄС після підписання ЗВТ ($54 млрд проти $62 млрд), перспективи українських експортерів заповнити нові ніші європейського ринку й утримати вже зайняті видаються невиразними, адже в’єтнамські виробники, що отримують системну підтримку з боку держави, ефективніше використовують власні дешевші, порівняно з українськими, фактори виробництва.
Український уряд, який механістично штампує зони вільної торгівлі, сприймаючи останні як іміджевий must have, активно просуває ідею про необхідність підписання ЗВТ з В’єтнамом уже найближчим часом без обґрунтування доцільності такого кроку та його наслідків, відповідних обрахунків і власного стратегування. І це відбувається тоді, коли в торгівлі України з В’єтнамом стабільно зберігається від’ємне сальдо (за підсумками 2019 року воно становило $328,2 млн, що зрештою візуалізує відсутність системної політики українського економічного патріотизму). А відтак безмитний експорт української зернової продукції до В’єтнаму в обмін на імпорт в’єтнамської електроніки й механічного обладнання стане ще одним прикладом сумного портфоліо української зовнішньої торгівлі.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, Директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування ФРУ
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
