Приклад ЄС у подоланні відцентрових тенденцій
Продовження статті Пошук цифрової могутності, Цінність стратегічного форсайту.
Протидію сепаратизму в Україні зазвичай розглядають через призму анексії Росією Криму та окупації частини Донбасу. На проблему часто дивляться ретроспективно, у сенсі «як потрібно було б діяти до початку воєнного конфлікту». Однак сьогодні не менш важливим є аналіз ситуації в південно-східних областях і в інших регіонах України в умовах зростання зовнішньополітичного та військового тиску РФ. Адже в умовах бюджетної, фінансової й управлінської децентралізації виникла децентралізація політична, яка вже виявилася у виборчих процесах, особливо під час місцевих виборів 2020 року. Місцеві еліти показали свою потужність, коли до влади прийшли висуванці місцевих партій, що не представлені на центральному, київському, рівні, а також представники центральних партій, які діють або в тісній взаємодії з місцевими політичними проєктами, або і як їхні франшизи. Києву міг би стати в пригоді досвід ЄС щодо геополітики й економічної політики протистояння розмиванню суверенітету ЄС з одночасним збереженням спроможності країн-членів щодо дотримання національних інтересів. Тонкий баланс управління надзвичайно складної системи, якою є ЄС, з новими особливостями діяльності в умовах нових геополітичних викликів, надзвичайно цікавий для вивчення українською владою.
Домінанта користі
ЄС намагається бути не диктатором і не ментором для країн-членів. Він пропонує свою силу збереження (а часто відновлення чи навіть створення) суверенітету ЄС як каталізатора підсилення суверенітетів країн-членів. Аналогії між взаємодією центральних і місцевих органів влади, бізнес- та управлінських еліт в Україні та взаємодією органів управління ЄС з урядами країн — членів ЄС можуть здаватися на перший погляд не зовсім адекватними, адже регіони України не мають юридично визначеного суверенітету. Однак і нав’язаний, і природний дискурс суверенізації регіонів уже наявний. Тому насправді центральні органи влади в Україні можуть стикатися зі схожою на суверенну поведінку областей і міст.
Поведінка «корисності» ЄС для захисту національних інтересів країн ЄС від третіх країн шляхом нарощування технологічного й геополітичного суверенітету ЄС при збереженні економічної автономії країн має спонукати центральні органи влади в Україні до того самого щодо регіонів, які стають дедалі автономнішими в умовах децентралізації.
Торговельні війни показують корисність чи шкідливість держави (залежно від ефективності захисту інтересів компаній) як представника всіх регіонів. Проте в умовах тиску іноземних виробників зростають також елементи регіонального економічного націоналізму, коли місцеві органи влади починають здійснювати державні та муніципальні закупівлі в місцевих компаній, які щойно виникли, й так позбавляють ефекту масштабу наявних флагманів відповідного виробництва. Яскравим прикладом є заява міської ради Харкова про організацію власного виробництва трамваїв для закупівлі для потреб міста, хоча в Україні працюють кілька визнаних компаній-виробників. Європейські концепції стратегічного суверенітету ЄС, що вже перетворюються в стратегії, а далі й плани дій ЄС, які забезпечують дотримання реального економічного й технологічного суверенітету на основі європейських інтересів і цінностей, можна використати як приклад для розробки власних українських стратегій і планів.
Важливий також аналіз взаємодії ЄС зі зрозумілими його противниками: Росією і Китаєм, а також з основним геополітичним і геоекономічним партнером ЄС — США. Європейські стратеги не рекомендують виходити з взаємозалежності зі США, що й неможливо, і небажано для Європи, та водночас напрацьовують способи «інструменталізації» зовнішніх угод, тобто використання їх на користь ЄС загалом, а також на користь національним інтересам держав-членів. Для України, як країни, що перебуває у в’язкому гібридному російському болоті тиску й виштовхування в зону failed state (держави, що не відбулася), важливим є розуміння того, якою має бути взаємодія з геополітичними й геоекономічними партнерами для сталого розвитку і центру, й регіонів в поєднанні з нарощуванням національної суверенної сили.
Зменшити зовнішній тиск
Провал ядерної угоди ЄС з Іраном і запровадження санкцій у 2018 році щодо європейських компаній, залучених до неї, спричинили в Європі інтенсивну дискусію про «стратегічну автономію» і «європейський суверенітет», що є сумішшю різних сенсів. «Стратегічна автономія» — це позбавлення ЄС залежності від США, яке багато європейських керівників почали сприймати як антиамериканізм. «Європейський суверенітет» теж набував проблемних ознак, бо його сприймають як базований на суверенітеті національних держав ЄС, спрямованому на зменшення загальноєвропейського суверенітету, хоча суть його — в суверенітеті на рівні Брюсселя, тобто колективного європейського блоку. За наступні десятиліття ЄС має вибудувати «стратегічний суверенітет». Кожне слово тут важливе: «суверенітет» означає створення умов для досягнення європейцями власних цілей, а «стратегічний» передбачає вихід на міжнародну арену, а не повернення до вузьконаціонального. І в цьому сенсі «суверенітет країн — членів ЄС» не обмежується суверенітетом європейських країн, його відвойовують у змаганні з іншими світовими гравцями: Китаєм, Росією і США як «суверенітет ЄС». Водночас не йдеться про розрив взаємозалежності зі США, адже повна європейська автономія за нинішніх світових реалій небажана й неможлива. Водночас стратегічний суверенітет повинен передусім продемонструвати всі принади, переваги й цінності Євросоюзу завдяки можливості ухвалювати спільні рішення з позицій і потреб саме європейців.
Це означає принципове переосмислення цілей європейської інтеграції. У попередню епоху основні інструменти формування політики ЄС мали зовсім інші цілі. Політика оборони й безпеки стосувалася демілітаризації Європи, а не нарощування спроможності до військових дій. Політика конкуренції полягала в усуненні державної допомоги та недобросовісної конкуренції всередині ЄС, а не в захисті європейських споживачів і компаній від хижацької поведінки суб’єктів поза межами Європи. А європейська технологічна й дослідницька політика полягала в перерозподілі ресурсів у межах ЄС, а не у використанні їх для перемоги у світовій технологічній гонитві.
Сьогодні європейська інтеграція має зосереджуватися на посиленні спроможності держав — членів ЄС ефективно конкурувати у світі жорсткої геополітичної конкуренції. Це справді складно за роздробленої європейської системи управління зовнішньою політикою. У геополітиці й безпеці, особливо у відносинах зі США та іншими великими державами, члени ЄС здійснюють власну зовнішню політику. А більшість геоекономічних питань передали Брюсселю. Розмежоване управління зовнішньою політикою ЄС більше не здатне ефективно підтримувати європейські інтереси й цінності. Завдання полягає в тому, щоб забезпечити стратегічний суверенітет через створення змішаної системи управління зовнішньою політикою (Брюссель — національні держави), яка інтегрувала б усі форми європейського впливу й так посилювала незалежність ЄС від зовнішніх держав. Отже, європейський стратегічний суверенітет має вирішальне значення для порятунку національного суверенітету кожної країни ЄС.
Про це йдеться в дослідженні Європейської ради з міжнародних відносин (The European Council on Foreign Relations, ECFR). Членами наглядової ради є колишні міністри закордонних справ і прем’єр-міністри країн — членів ЄС, зокрема й відомі в Україні Карл Більдт (прем’єр-міністр Швеції у 1991—1994 роках, міністр закордонних справ у 2006—2014 роках) і Хав’єр Солана (генеральний секретар НАТО в 1995—1999 роках, генеральний секретар Ради Європейського союзу і верховний представник із загальної зовнішньої політики та політики безпеки в 1999—2009 роках). Цей мозковий центр з питань пан’європейської політики рекомендує поєднувати геополітику й геоекономіку, чим фактично закладає геополітичні та геоекономічні основи технологічного суверенітету.
У 2020 році ECFR опублікував збірку рекомендацій для Єврокомісії «Стратегічний суверенітет: як Європа може відновити здатність діяти» (Strategic sovereignty: how Europe can regain the capacity to act). Окремі з них стосуються розгляду суверенітету з погляду надання державам — членам ЄС стратегічного суверенітету, нового визначення економічного суверенітету Європи, майбутнього приборкання штучного інтелекту, розв’язання проблеми вторинних санкцій, розбудови спроможності європейців захищатися від гібридних загроз, порятунку мультилатералізму.
Звернімося до першого дослідження збірки — «Надання державам — членам ЄС стратегічного суверенітету». Ідеться про те, що європейські країни стають дедалі вразливішими до зовнішнього тиску. Це призводить до негативних наслідків для безпеки, економічного здоров’я та дипломатичної свободи Європейського Союзу у зв’язку з нав’язуванням іншими державами власних преференцій. Для процвітання й підтримки незалежності в геополітичній конкуренції європейці мають протистояти викликам у безпеці й економіці, не відмовляючись від НАТО та від порядку, що базується на правилах (rules-based international order). Це передбачатиме запровадження нової ідеї «стратегічного суверенітету», а також відповідних інституцій, і надання їм повноважень. ЄС має, наголошено в дослідженні, навчитися мислити як геополітична сила, адже здатність європейських урядів мати свій голос у світі перебуває під загрозою.
Погрози США покарати європейські компанії за ядерну угоду з Іраном (хоча вони дотримувалися міжнародного права) засвідчили вразливість Європи. Обмеження права голосу європейців чи його відсутність може спричинити величезні втрати. Якщо США обмежать торгівлю й інвестиції ЄС на рівні Ірану, це знизить рівень торгівлі на €190 млрд на рік з Росією і на €300 млрд — з Китаєм.
Крім наявної торгівлі величезні загрози постали й перед майбутньою. По-перше, згідно з даними PwC, штучний інтелект (ШІ) забезпечить світовій економіці понад €15 трлн до 2030 року. Яку частку цього ринку може отримати Європа, якщо правила встановить не вона, а Китай і США, запитують автори дослідження? По-друге, вартість європейської кіберзахищеності у 2018 році оцінювали в €400 млрд і вона зростатиме з освоєнням 5G та інтернету речей (див. «5G типи загроз»). По-третє, з посиленням геополітичної конкуренції інші держави кидають виклик здатності європейських країн захищати власні інтереси й цінності, бо не відокремлюють функціонування економіки від політичної та безпекової конкуренції: Росія перетворює на зброю постачання енергії, кіберможливості й пропаганду; Китай застосовує державний капіталізм і стратегічні інвестиції для деструкції ринку; Туреччина інструменталізує міграцію; Саудівська Аравія користується енергетичними ресурсами як засобом політичного тиску; США використовують європейську залежність від долара й трансатлантичного альянсу безпеки для досягнення короткострокових політичних цілей.
ЄС має ринкову силу, достатні оборонні й дипломатичні можливості, щоб покласти край цій вразливості та відновити суверенітет держав-членів, вважають автори дослідження. Але якщо Європа найближчим часом не почне діяти, то може стати не гравцем у новому світовому порядку, а шаховою дошкою, на якій великі держави змагаються за владу. Досягнення суверенітету можливе за умови застосування конкретних інструментів міжнародної економічної політики, санкцій, штучного інтелекту (ШІ), оборонних заходів, гібридних загроз і багатосторонніх інституцій для поліпшення спроможності Євросоюзу діяти. Усе це, йдеться у дослідженні, й становить концепцію «стратегічного суверенітету», що містить всеохопні інституційні зміни на європейському та національному рівнях, які можуть створити загальне відчуття необхідності захищати право на власний погляд. Це зрештою дасть ЄС змогу успішно пройти нову еру геополітичної конкуренції.
У контексті глобалізації
Якщо Європейський Союз не змінить правила, США, Росія і Китай можуть перешкодити ЄС не тільки забезпечити стійкість економічного розвитку в цифрову епоху, а й використовувати власні ресурси для здійснення того, що відповідає європейським інтересам і цінностям: стабілізації африканських країн через ООН, направленню моніторингової місії ОБСЄ у Східну Європу, допомоги третім країнам через МВФ і багато іншого. А що може вдіяти ЄС, не поставивши на стратегічну автономію, якщо Росія вирішить поводитися з Польщею або Латвією так, як вона поводиться з Україною, коли використовує комбінацію кібератак, дезінформації та прямих дій для дестабілізації держави й, можливо, повалення урядів?
Цікавими і, можливо, дещо несподіваними для багатьох українських читачів будуть висновки авторів європейського дослідження щодо сукупності проблем, які хвилюють європейців. Це, з одного боку, дає нам змогу глибше осягнути сучасну проблематику ЄС, а з іншого — висловити захват незаангажованим і позбавленим пропагандистського змісту поглядом шанованого дослідницького центру.
Ось, наприклад, як у дослідженні трактують нові виклики суверенітету: десятиліттями ключові завдання ЄС перебували у внутрішньому європейському просторі. Посилюючи взаємозалежність між європейськими країнами та руйнуючи фізичні й регуляторні кордони всередині Європи, європейські лідери сподівалися створити мир і процвітання. Проте все змінилося, і найважливішою проблемою в найближчі кілька десятиліть буде протилежне: вплив з-поза європейського простору. Європа стає дедалі «провінційнішою» та «периферійнішою», а тому треба дбати про суверенітет. Колективні дії країн — членів ЄС можуть забезпечити Європі гідне місце в геополітиці, хоча традиційно, коли ці країни намагалися впливати на світ, то були роз’єднаними, їм бракувало колективної стратегії. Раніше Європа базувала політику на дотриманні трьох принципів:
1) багатосторонніх, ґрунтованих на правилах (а не на інтересах або геополітиці) економічних відносинах; 2) безпековому союзі разом зі США як його основою, що базується на спільних інтересах і цінностях; 3) вільній і справедливій глобальній торгівлі та з економічною політикою, сконцентрованою переважно на захисті споживачів, а не виробників.
Нині ці принципи зазнають зовнішніх впливів, що викликає ерозію і в суто європейському просторі, і в міжнародних відносинах загалом. Зокрема, Китай і Росія не поважають суверенітет країн ЄС і намагаються впливати на його політику, а США переглядають ставлення до СОТ, до ядерних угод і до ООН. Альянс ЄС і США дедалі менше стає геополітикою й дедалі більше — інструментом: звісно, вихід з альянсу немислимий, але намагання США поставити під сумнів у деяких питаннях суверенітет європейських країн спонукали багатьох до того, щоб переглянути умови співіснування.
Ідея, що глобалізація безумовно корисна для всіх, більше у світі не популярна. Над ЄС нависла загроза від китайського державного капіталізму з його закритими ринками та примусовою передачею інтелектуальної власності. Європа не має спроможності витримати тиск таких централізованих держав, як Росія й Китай. Тому все — від утрати іранського контракту до захисту технологічних стандартів — засвідчило, що Європа ніколи не була суверенною. Навіть сьогоднішня геоекономічна сила ЄС є не наслідком внутрішньої його стратегії, а відсутністю в минулому таких сильних зовнішніх впливів, як тепер. Тільки-но США розпочали застосовувати жорсткіші дії, відсутність належного рівня суверенітету відразу далася взнаки.
Поштовх до стратегічної автономії. Ним став провал ядерної угоди з Іраном у 2018 році. Фото EU Delegation Vienna Xinhua / ey/Eyevine/East News
Звертаючись до вразливості та можливостей Європи, автори констатують, що європейці дедалі більше розуміють суть своєї слабкості в різних напрямах, які перешкоджають свободі дій. Ідеться про так звані вторинні санкції (економічні санкції, що мають на меті досягнути політичних цілей); асиметричні гібридні військові дії; іноземні інвестиції в стратегічно важливі сектори європейської економіки; використання енергозалежності; втручання в політичні процеси.
Європі слід переглянути погляди на здійснення політики, що базується на правилах, спільних цінностях і спільних інтересах. Настав час розуміння необхідності стратегічної автономії. І це не протекціонізм, не розрив взаємозалежності, а розуміння потреби захищати власні інтереси й цінності, тісніше взаємодіяти з партнерами, дотримуватися єдності між країнами ЄС, щоб перешкодити третім силам установлювати для себе преференції в Європі. На шляху до цього ЄС постає перед трьома проблемами:
1) фрагментованим прийняттям рішень; 2) відсутністю ресурсів; 3) нездатністю захищати власні інтереси на глобальному рівні.
З погляду економіки й фінансів у ЄС довго приймали як істину те, що глобальна система за своєю природою сама створює функціональні можливості для здійснення міжнародних економічних відносин, вважаючи, що вони існують окремо від геополітики й безпеки. Але Китай і США довели, що ці політики нероздільні. США прагнуть використати глобальну важливість своєї валюти, щоб запровадити вторинні санкції проти Ірану, розв’язати питання еміграції з Мексики й перешкодити функціонуванню газопроводу «Північний потік-2». А Китай, який має повністю відмінну від США систему управління, виступає в технологічному змаганні з тими самими інструментами та не розділяє економіку й геополітику.
Оборона реальна й віртуальна
Згідно з рекомендаціями дослідження «Стратегічний суверенітет: як Європа може відновити здатність діяти», ЄС має змогу протистояти такому впливу в разі досягнення чотирьох цілей:
1) значно посилити підтримку наукових досліджень і розвитку технологій; 2) захистити активи, важливі для національної безпеки, від іноземного втручання (завдяки зміні регулювання контролю державної допомоги й інвестицій); 3) підвищити рівень конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках; 4) посилити європейську валютну й фінансову автономію. Система протидії Євросоюзом політиці вторинних санкцій США має містити не розрив взаємозалежності з цією країною, а інше: 1) запровадження власних санкцій; 2) застосування механізмів мінімізації санкцій завдяки додатковим фінансовим каналам і блокуванню регуляторних дій; 3) посилення міжнародної ролі євро; 4) застосування асиметричних контрзаходів; 5) ведення глобального діалогу щодо припинення практики використання таких санкцій.
Іншою проблемою для суверенітету, на переконання авторів, є штучний інтелект (ШІ). Визнано, що ЄС не вживає жодних заходів, на відміну від інших країн-лідерів, які вдаються до технологічного націоналізму, підтримують національних чемпіонів тощо. Європі непросто відвоювати місце в розвитку ШІ, але для початку процесу слід ужити чотири заходи:
1) розпочати збирати дані на європейському рівні; 2) збільшити фінансування R&D (reseacrh&development. — Ред.) у ШІ та подолати відставання від США й Китаю; 3) запровадити регуляторні норми, які створили б для технології етичні та юридичні межі відповідно до європейських цінностей; 4) забезпечити адекватне навчання ШІ тих, хто формує політику (полісімейкерів), а також населення, оскільки ця технологія найближчим часом проникне всюди.
З погляду безпеки й оборони автори дослідження переконані, що європейцям варто розширювати власну стратегічну автономію, а також нарощувати обороноздатність за умов, коли Росія демонструє м’язи на східних кордонах ЄС і на півдні, а США постійно незадоволені тим, як функціонує НАТО в Європі. І проблема криється не у відсутності технологічних чи фінансових ресурсів, а в тому, що зміни займуть не роки, а десятиліття. А тому потрібна зміна політичного наративу, який мотивував би нарощувати зусилля в цьому напрямі й водночас запобігав зняттю гарантій США щодо безпеки Європи. Досягти такого тонкого балансу можна, якщо підкріпити європейську спроможність НАТО змогою здійснювати одну велику і три менші операції, а також забезпечити виконання функцій НАТО без участі США, де це доцільно, — наприклад, у Косово й Африці.
Крім загроз звичайної війни, наявні також гібридні загрози. Їх потрібно уникати на чотирьох фронтах:
1) політичному, інформуванню населення, але робити це слід так, щоб не провокувати паніки; 2) цифровому — шляхом створення стандартів для інформаційних платформ, що протидіятимуть кіберзагрозам, а також навчання населення кібергігієни; 3) розвідницькому, щоб служби безпеки могли адекватно реагувати на втручання у внутрішні справи ЄС; 4) дипломатичному — з погляду роботи з міжнародними організаціями.
Для протистояння звичайним і гібридним загрозам Європа має опанувати технології оборони нового типу. Це стосується передусім ШІ, який можна застосовувати для військових потреб у різних сферах, а не тільки в автономних системах з летальним ефектом.
У сфері політики й дипломатії для Європи є три виклики: США, Китай, Росія.
Нинішня плутанина в багатосторонніх відносинах дає ЄС шанс стати центром міжнародної взаємодії, оскільки члени ЄС одночасно занепокоєні атаками США на міжнародні інституції, амбіційними рухами Китаю в питанні перехоплення ролі США й діями Росії в Україні та Сирії. Потрібне ефективне функціонування багатосторонньої системи. ЄС уже продемонстрував певні спроби підвищити свої спроможності шляхом підсилення позицій у Раді Безпеки ООН, створивши ще до виходу Великої Британії з ЄС групу Е 3 (Німеччина, Франція та Велика Британія). Також визнано необхідність створити більшу групу — Е8 та водночас потужно просувати європейську позицію щодо міграції. З метою нарощування економічної могутності ЄС має спроможність підтримати наявні фінансові й торгові міжнародні інституції, як-от СОТ і МВФ, а також запровадити унікальні правила для «молодих секторів», якими для Європи є кібертехнології та ШІ.
Вибір політик, які потрібно спрямувати на основі цієї суміші вразливостей і рішень, схожий, на думку авторів, на лотерею. Але Європі слід розв’язувати питання комплексніше, на основі концепції стратегічного суверенітету й відповідної системи управління.
З позиції геополітичної держави
Важливо з’ясувати, як у дослідженні трактують спроможність налагодити стратегічний суверенітет. Політики можуть розглядати європейський і національний суверенітети окремо й навіть індивідуально ними керувати. Водночас кожен виклик відбиває проблему в підході ЄС до зовнішньої політики, розмита система управління якою не може захистити європейську незалежність. ЄС, кажуть автори, може відреагувати на зовнішню кризу, але не здатна передбачити проблему та підшукати набір інструментів і активів — на рівні ЄС або на національному рівні — для підготовки контрзаходів чи захисту від наступної проблеми. Тому його реакція є частковою й неефективною. У дослідженні закликають ЄС перейти до системи управління зовнішньою політикою, яка може краще захищати європейський стратегічний суверенітет. Союз має створити операційну концепцію та започаткувати політичний процес на європейському рівні для поєднання національного й загального.
Налагодження стратегічного суверенітету, на переконання авторів, вимагає трьох елементів: 1) стратегічного процесу; 2) робочого плану з розвитку здатності до незалежних дій; 3) нових механізмів досягнення єдності європейців.
Лідерам ЄС треба навчитися мислити з позиції геополітичної держави, щоб запровадити спільний проєкт для здобуття стратегічного суверенітету, роблячи висновки з роботи над створенням Глобальної стратегії ЄС. Це ініціювало б формування «Порядку денного захисту стратегічного суверенітету ЄС» з мандатом нового вищого представника в закордонних справах та політики безпеки й складання плану у співпраці з Колегією комісарів та державами — членами ЄС, які лідируватимуть у різних сферах.
Процес і наслідки змін у мисленні є важливішими ніж зміст стратегії, вважають автори, адже остання передбачає компроміси, а тому її точний зміст передбачити важко.
Але можна визначити кілька цілей, за якими й оцінюватиметься прогрес: Стратегія потребує інтеграції геоекономічної та загальної політики, проте європейське економічне управління поки що цілеспрямовано ігнорує геополітичні міркування. Наприклад, правила державної допомоги ЄС ускладнюють спрямування підтримки молодим проривним галузям (насамперед ШІ), а отже, дають змогу отримати перевагу іншим країнам світу.
Дослідження «Стратегічний суверенітет: як Європа може відновити здатність діяти» особливо наголошує на потребі досягнути єдності. Коли в Європі існує різноспрямованість інтересів, іншим державам легше нею керувати. Росія давно побачила цю можливість, потім приєднався Китай, і навіть США є загрозою для єдності ЄС. Євросоюз було сформовано на основі угод, тому остаточною гарантією стратегічного суверенітету стане розроблення широкої концепції з акцентом на колективних європейських діях і солідарності як першій лінії захисту проти національних проблем. Проєкт має відбивати всі сфери політики, починаючи від енергетичної та закінчуючи телекомунікаціями, від торгівлі — до кібербезпеки.
Наступним кроком, запропонованим у дослідженні, є узгодження робочого плану з формування потенціалу стратегічного суверенітету в різних сферах.
В економічній сфері слід:
1) створити Офіс застосування фінансових санкцій; забезпечити представництво всіх держав-членів у раді INSTEX (спеціальний інструмент, створений на початку 2019 року для забезпечення не доларових транзакцій поза межами SWIFT з Іраном для запобігання порушення санкцій США); 2) ужити асиметричних контрзаходів, зокрема забезпечити офіційний процес для запровадження «Положення про блокування» шляхом розслідування проти компаній, які реагують на неєвропейські санкції; 3) мобілізувати інструменти конкурентної політики для розширення контролю за державною допомогою за межами ЄС; 4) підвищити міжнародну роль євро шляхом сприяння глибоким та інтегрованим ринкам капіталу й банківських операцій і створити безпечний актив єврозони та ліній обміну валют для центральних банків-партнерів; 5) поліпшити спроможність ЄС у сфері ШІ, застосовуючи значні регуляторні можливості з використання європейських баз даних для досліджень, а також чіткої етичної позиції ЄС щодо ШІ. У сфері оборони й безпеки ЄС має: 1) підвищити готовність до форсування підтримки безпеки у Східній Європі; 2) наростити власний оборонний потенціал; 3) узяти на себе місії в Косово й Африці для розподілу витрат у межах НАТО; 4) заснувати ефективну установу з кібербезпеки з централізованими функціями, трансформувавши Агентство ЄС з мережевої та інформаційної безпеки; 5) утворити Службу розслідування іноземних втручань.
У політико-дипломатичному напрямі ЄС необхідно:
1) розширити порядок денний реформ СОТ і МВФ; 2) почати дії з усунення розбіжностей у міжнародних установах; 3) домовитися з іншими учасниками щодо правил для надзвичайних ситуацій, щоб забезпечити торговий арбітраж, якщо Апеляційний орган СОТ припинить діяльність; 4) підготувати власні установи в разі потреби до участі за межами ЄС (Європейський механізм стабільності — для порятунку країни, якщо неєвропейські держави запровадять дефолт, завдаючи шкоди європейським інтересам); 5) Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції і розвитку — для підтримки спроможності Європи до загального розвитку; 6) Європейський орган з реконструкції — для самостійного розв’язання проблем нестабільності на периферії Європи.
Завершальний крок — запровадити механізми усунення перешкод у застосуванні набору політик у Брюсселі з метою досягнення єдності держав-членів. Основною метою цих зусиль є створити нові форуми й організації, призначені для захисту стратегічного суверенітету на європейському та національному рівнях. Це стосується і комунікації, і утворення інституцій та надання повноважень особам, які розглядають стратегічний суверенітет ЄС як частину власної ідентичності та у своїх бюрократичних інтересах. Ідеться про:
1) комітет стратегічного суверенітету в межах Європейської комісії з постійним штатом, який об’єднує відповідних європейських комісарів (що вже спеціалізуються на зовнішній політиці та політиці безпеки, сусідстві й розширенні, торгівлі, міжнародному співробітництві та розвитку, цивільному захисту й гуманітарній допомозі, включивши також членів комісії з політики конкуренції; з економічних і фінансових справ; з досліджень, науки й технологічних інновацій); 2) робочу групу ЄС з питань стратегічних галузей і технологій у складі посадових осіб відповідних директоратів, а також представників галузей і експертів. Їхнє завдання полягає у визначенні стратегічно важливих галузей майбутнього з одночасним напрацюванням пропозицій щодо обмеження іноземних інвестицій і винятків з політики державної допомоги та політики конкуренції; 3) управління з питань виконання фінансових санкцій при Європейській комісії, що має забезпечити суворе виконання європейських санкцій і захист європейських компаній від вторинних санкцій; 4) офіс верховного представника в закордонних справах і політики безпеки, який сконцентрується на досягненні більшої самодостатності в обороні шляхом розвитку європейської частини НАТО; 5) Європейську комісію, яка повинна надати нового дихання зусиллям щодо узгодження позиції в ключових багатосторонніх перемовинах, особливо з питань прав людини, шляхом голосування кваліфікованою більшістю; 6) орган з моніторингу й передової практики стійкості суспільств, який покликаний рекомендувати стандарти найкращих практик і документувати соціальну вразливість від зовнішнього втручання.
Отже, з того, про що йдеться в рекомендаціях для Єврокомісії «Стратегічний суверенітет: як Європа може відновити здатність діяти», можна стверджувати, що Євросоюз «просинається». Нинішні геополітичні реалії однозначно засвідчили, що сконцентрованість ЄС переважно на економічних і гуманітарних питаннях фактично позбавила його суб’єктності на світовій арені. Про гостроту проблеми зокрема свідчать поки що не надто сміливі закиди на адресу США, дії яких останніми роками створили для об’єднаної Європи чимало передусім економічних, а також і політичних проблем. Тому автори дослідження не могли обійти наявність часом кардинальних суперечностей, що, безперечно, заслуговує на повагу. Та й загалом фактографічна частина дослідження, що стосується опису нинішнього становища, у якому опинився ЄС, може слугувати компетентним джерелом для майбутніх спроб осмислення дійсності, у якій, як пишуть автори, «Європа ніколи не була суверенною».
Проте, як відомо, після фактографії як підґрунтя будь-якого дослідження, надходить черга рекомендацій. І тут автори знову вражають відвертістю, коли зазначають, що «Вибір політик, які потрібно спрямувати на основі суміші вразливостей і рішень, схожий на лотерею». Адже розуміють, що, з одного боку, неймовірно важко синхронізувати механізм з кількох десятків суб’єктів зі своїми парламентами й урядами, які мусять перейматися місцевими проблемами, а з іншого — глобальні гравці та держави поза ЄС не відмовляться від власних устремлінь, спрямованих на реалізацію потреб виживання й досягнення конкурентних переваг. Водночас автори переконані, що «лідерам ЄС треба навчитися мислити з позиції геополітичної держави, щоб запровадити спільний проєкт для здобуття стратегічного суверенітету». Ключовим у цій фразі є «з позиції геополітичної держави». Немає жодного сумніву, що ЄС позбавлений альтернативи. Тільки держава має достатній набір інструментів протидії або експансії, про що недвозначно свідчать зауваження авторів щодо ролі США, Китаю і Росії в нинішньому непростому становищі ЄС.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування ФРУ
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
