Як Україні не проґавити своє Ватерлоо? Як досягти перемоги національних інтересів в економічній політиці над догматичним псевдолібералізмом?
В 1802 році під містом Аустерліц армія Наполеона отримала нищівну перемогу над австрійськими і російським військами, після чого розпочалося підкорення Європи, якою Наполеон оволодів майже повністю. Але в 1815 році під Ватерлоо, відбулася остання битва наполеонівської імперії, коли французьку армію розбили вщент.
Неолібералізм після неоліберального Аустерліца оволодів освітою в університетах в Україні повністю, тому дуже важко з цією позицією було змагатися, не дивлячись на вагомі аргументи зі світового досвіду на користь активної ролі держави в економічній політиці для дотримання національних інтересів. Але останні пости Тимофія Милованова демонструють, що і під тиском аргументів зростаючого кола прихильників здорового глузду, і зі зміною ситуації в Америці, і в світі, риторика неолібералів змінюється. Виникає питання: чи змінилася їх позиція? Весна покаже. Якщо нова їх команда з підфарбованими старими обличчями і новоявленими «новими» реформаторами не опанують Кабінет Міністрів після уряду Шмигаля, а туди зайде команда збалансованого підходу, яка почне дотримуватися національних інтересів, це означає, що неолібералізм зазнає нищівної поразки здоровій економічній думці, як програв Наполеон під Ватерлоо.
Неоліберали будуть йти під знаменами різних партій: і ГОЛОС, і ЄС, і Слуги народу. Кілька слів про методику, яка може призвести до поразки якраз не неолібералів, а прихильників національних інтересів. Скоріш за все, зміни в риториці неолібералів можуть продовжуватися далі, і те, що пан Милованов написав у своєму пості у Фейсбуці у відповідь на дискусію стосовно закону про локалізацію, що він вже взагалі-то не проти підтримки машинобудування, він взагалі-то за індустріальну політику (хоча не визнає цінності ніяких індустріальних стратегій), але він проти імпортозаміщення.
Таке перебудовування може виявитися блефом, який заколисує, перш за все, бізнес-середовище – ну, дивіться, вони ж не проти інструментів стимулювання в економічній політиці, і бізнесмени знову підтримають партійні проекти неолібералів в економіці. Заколисування – це взагалі-то така методика. Ми спостерігаємо таке з Експортно-кредитним агентством – через 6 років з початку його представлення воно так і не працює.
Так само і з локалізацією.
Крок перший: спочатку вони працювали з позиції сили, мовляв, неолібералізм – це незаперечна ідеологія, економічна теорія, яка, як Господь Бог, передбачає, що державу треба прибрати від економічної політики. Вона була всеосяжною. Хто проти неї, той не вірить в Бога, чи то пак – невидиму руку ринку.
Крок другий: це входження в суперечку під тиском. Наприклад, тої ситуації, що вже 100 тисяч підписів зібрано під закон локалізацію. Причому це не якісь люди з вулиці чи оплачені «активісти» з наметів. Це конкретні працівники конкретних підприємств, які можуть приймати участь в цьому виробництві. Це вже не проігноруєш. Якщо, наприклад, Парламент не проголосує, або Президент не підпише, ці 100 тисяч людей вже можуть бути на вулиці. Вони вже готуються, працюють спільно – і з Федерацією роботодавців, і з профспілками. Скоріш за все, бій буде серйозний, в стилі англійських і французьких трейд-юніонів. Це може бути справжнє протистояння з Урядом, який не виконує свої зобов’язання перед народом, не відповідає національним інтересам України.
Крок третій: і тому зараз під цим тиском починається виправдовування, що «ми не проти» – у постах, у коментах. Мовляв, ми вже не проти підтримки, але не у вигляді імпортозаміщення (це якщо стосується закону про локалізацію). По індустріальним паркам – ми не проти цих ваших парків. Тільки у нас є значно кращі пропозиції, давайте їх приймемо, давайте краще говорити про податок на прибуток на виведений капітал – от де панацея, давайте краще зосередимося на законі про інвест-нянь… Більше того, сам Милованов починає говорити про те, що і в ProZorro не все добре (хоча до цього була дуже жорстка позиція: ProZorro – це беззаперечна, безапеляційна, ідеальна система). Він правий, як виявилось, в Європі ця система працює інакше, не лише з ціновими параметрами. І тому протидія лобістів будь-яким варіантам локалізації вже виглядає саме, як лобістська, а не як системна. Вже уряди інших країн вважають за правило дурного тону втручатися у суверенні справи України. Бо очевидним є те, що те, що вимагається від України, не виконується в жодній європейській країні (виключно цінові категорії при державних закупівлях). Вони почнуть говорити, «ну давайте детально обговоримо, як ми можемо вдосконалити усю систему закупівель в цілому, давайте повернемося до пропозицій Віктора Галасюка…». Це все затягування процесу, на який ні в якому разі не можна реагувати. Бо поразка Ватерлоо настане для здорового глузду і національних інтересів. Цей перехід до іншої тактики, яку видно і у постах, і в публікаціях численних ботів чи напівботів – мовляв, ні, ми не проти, воно все так наче добре виглядає, але у нас є кращі засоби – це той засіб, який завжди використовують в гібридній протидії, аби «заговорити» тему…
Але чим же відрізняється локалізація від простого імпортозаміщення? І чому можна бути проти? Я, наприклад, теж проти імпортозаміщення, яке передбачає формальну зміну виробника з іноземного на внутрішнього. Тому що в Україні, як і в інших країнах мають місце такі маніпуляції. Фіктивним імпортозаміщенням можуть займатися як вітчизняні імпортери, коли вони з метою економії на податках займаються простим складанням продукції з повністю вироблених за кордоном комплектуючих, так і іноземні виробники, які можуть для запобігання обмеженням входу на внутрішній ринок «створювати виробництво», а насправді імітувати його. Таке імпортозаміщення використовується на початкових етапах розвитку і при відсутності будь яких умов і в умовах якісної економічної політики переходять до все більших рівнів локалізації. Тому локалізація не є чимось зовсім відмінним від імпортозаміщення. Однак локалізація, як правило, починається з тієї продукції, яка вже виробляється з високою часткою локальної складової. Також локалізацію застосовують часто як вимогу до іноземних фірм в обмін на стимули, значно вищі ніж пропонується в українському законі. І Японія, і Китай, і Південна Корея поступово йшли від локалізації готової продукції до локалізації не тільки технологій , але і дослідницьких центрів в обмін на доступ до ринку, створивши зрештою повні цикли виробництва у себе в країнах.
Головним для успішності локалізації є «експортна дисципліна», коли паралельно зі стимулюванням виробництва різноманітними інструментами від підприємств вимагається мати продукцію настільки конкурентоспроможну, щоб мати визначені відсотки експорту своєї продукції. Продукція, яка передбачена для локалізації в законі про локалізацію, саме є такою, що має як високу конкурентоздатність на внутрішньому ринку, так і експортний потенціал.
І тому вся риторика Милованова, що імпортозаміщення завжди призводить до зростання цін, до створення тепличних умов, які призводять до зниження якості машинобудівників, не відноситься до пропонованих в законі: якість, насправді, вже відповідна – насоси, турбіни, залізничні локомотиви, комунальні та інші автомобілі, які робляться на імпортних шасі. Вони вже мають локалізацію від 25% (дивіться таблиці в кінці статті).
Але спочатку – посилання на проект Закону України «Про публічні закупівлі» №3739 від 24.06.2020 (щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості): https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=69275
І на останок – скрін поста Тимофія Милованова.
