Традиційно вважається що протистояння між країнами в дипломатичній і військовій сфері відділені від питань економічних і питань добробуту. Українські громадяни, завдяки «старанням» політиків вже 20 років, взагалі вважають ці процеси незалежними один від одного. Наприклад, вони не розуміють як незалежність у постачанні енергоресурсів впливає на ціни, на послуги в сфері ЖКХ, на тарифи.
Пояснення міських очільників, що від них це не залежить, є м’яко кажучи, не зовсім правильним.
На відміну від загальноприйнятої позиції про те, що місцеві органи влади не можуть впливати на загальнонаціональні процеси, особливо, що стосується цін та тарифів. Однак в умовах децентралізації місцеві ради повинні займати активну, наступальну позицію по відношенню до центрального уряду для того, щоб тиснути на нього, добиваючись, щоб жителі міст і сіл змогли платити менше, а послуг отримувати більше і якісніших. В умовах виборчої кампанії, що розпочалася, виграватимуть ті кандидати, які зможуть чітко пояснити, яким чином.
Завищені ціни на енергоресурси пов’язані з енергетичною залежністю України, яку традиційно розглядають, як необхідність закуповувати газ і нафту з Російської Федерації. На постачанні енергоресурсів в 1990 роки виросли практично усі українські олігархи, саме за рахунок маніпулювання цінами було приватизовано більшість українських підприємств, як виробничих, так і національних і регіональних монополій постачання і генерації енергії, які сьогодні поставили на коліна як населення, так і виробників. Можливості отримувати більш дешевий газ з Росії для промисловості і населення призвели в 2010 році до подовження присутності російських баз в Криму, і, як наслідок, до анексії цієї території в 2014 році.
Для того, щоб позбутися цієї залежності, як найперша умова завжди розглядалося альтернативне постачання газу з Європи. Це на сьогодні вже сталося, і з 2015 року Україна не імпортує газ безпосередньо з Росії. Звичайно, залишаються питання стосовно реального походження цього газу та формування його ціни (в останньому є дуже багато претензій до НАК Нафтогаз), однак прямого диктату, який був характерним для попередніх періодів, Україна не зазнає. У першому півріччі 2020 року було збільшено імпортні поставки газу з європейських країн на 24% (що на 40% перевищує середній показник у 2016-2019 роках). За словами народного депутата Олексія Кучеренка, головним є саме організація постачання і видобутку державною компанією: «НАК «Нафтогаз» – це супермонополіст. Тому жодних передумов для зниження ціни на газ немає. Облгази заборгували НАК «Нафтогазу» 25 млрд гривень. Натомість ця компанія отримує надприбутки. Це не ринок, коли одна компанія має рентабельність 200-300%, а всі решта в боргах? Саме існування НАК «Нафтогаз» – заперечує ринок, оскільки ця компанія контролює 80% так званого ринку, газотранспортну систему, сховища і видобуток «Укргазвидобування».
Другою умовою отримання енергетичної незалежності є власний видобуток газу, який однак вже 6 років залишається поза належною увагою урядовців. І мова йде не про публічні заяви багатьох дотичних до цього процесу посадових осіб, а про реальні кроки в цьому напрямі. За підрахунками Науково-координаційного центру розробки та впровадження новітніх технологій пошуку вуглеводнів, є можливість довести за кілька років видобуток вуглеводнів до 30-40 млрд куб. м газу в рік. Попередній уряд Володимира Гройсмана не зробив необхідних зусиль для реалізації цього проекту.
Враховуючи, що в структурі енергоспоживання природний газ із нафтою займає нішу в понад 40%, проблема надходження енергоносіїв залишатиметься актуальною тривалий час (мінімум 20 років). А тому виникає питання до компанії «Укргазвидобування», яка в 2015 році заявляла, що до 2020 року видобуток природного газу збільшиться з тодішніх 14,5 млрд куб. м до 20 млрд куб. м. Ці обіцянки часів президентства Петра Порошенка звучали постійно. У 2019 р. підприємство видобуло 13,62 млрд куб. м товарного газу, але заявила, що «в повному обсязі виконала річний виробничий план». Натомість, видобуток товарного газу у порівнянні з 2018 р. знизився на 375 млн куб м. Слід нагадати, що завдання з видобутку визначено постановою Кабміну 2017 р., відповідно до якої, обсяг валового видобутку газу у 2019 р. повинен складати не менш, як 18,2 млрд куб. м газу. Можна «привітати» найнятих «ефективних» менеджерів та незалежних членів наглядової ради з «успішним виконанням» річного виробничого плану. Напевне будуть нараховані і премії.
Виконання такого плану при практично безмежних фінансових можливостях (за рахунок високих цін на газ для населення) означає, що треба або знизити ціни на газ для населення відразу, не прикриваючись начебто інвестиційною складовою такої ціни, або все ж таки виконати план, і тоді ціни знизяться ринковим способом, звичайно якщо ринок запрацює.
Третя проблема – незалежність по транзиту. За оцінками журналу Форбс, «енергетична і фізична українська безпека сильно прив’язані до транзиту російського газу. Хоч Україна більше не купує газ у свого східного сусіда, вона досі залежна від «Газпрому» через його виплати за транзит. Через українську територію проходить головний транспортний маршрут для російського газу в Європу, і Україна отримує з цього приблизно 3 млрд. дол. щороку (це складає аж 2,5% ВВП). Більше того, понад дві третини вугілля і більше половини збагаченого урану надходять з Росії».
Надходження від транзиту можуть закінчитися, коли буде запущено «Північний потік-2» – трубопровід, який обходить Україну через Балтійське море (це можливість перекачувати 110 млрд куб. м газу). Враховуючи, що «Турецький потік» пропускатиме 32 млрд куб. м, можна очікувати, що вже в 2022 році суттєвий додаток до ВВП України буде втрачено, з відповідним падінням бюджетних надходжень і зменшенням соціальних програм.
І нарешті, четверте питання – споживання газу – загальне і питоме (на душу населення, на 1 дол. ВВП та інше). У зв’язку з загальною деіндустріалізацією України (як позитивною – закриття енергетично неефективних підприємств, так і негативною – закриття підприємств через неправильну економічну політику), а також через скорочення споживання газу населенням (у зв’язку з заходами енергоефективності та економію через підвищення цін) обсяг споживання упав з 120 млрд куб. м в радянські часи до близько 60 млрд. куб. м в 2010 році і нарешті 30 млрд. куб. м в 2019 році.
Резерви зменшення імпорту в цій ситуації залишаються все одно суттєвими – вони у реконструкції зношеної інфраструктури, застосуванні відновлюваних джерел енергії, а також заміні населенням застарілих технологій( газові котли та інше) на сучасні економні котли і теплоізоляція усіх житлових будівель.
На думку доктора економічних наук Андрія Скрипника, стартове питоме енергоспоживання в Україні дозволяє швидко досягнути рівня номера 50 у світі за ВВП на душу населення за рахунок збільшення енергоефективності, зменшення залежності від імпорту та суттєвого використання альтернативних джерел енергії, адже світова енергоефективність суттєво перевищує українську (у 2014 році на 4,7 USD, а щорічний показник приросту енергоефективності України на 30% менший, ніж аналогічний світовий показник).
За оцінками Українського Інституту Майбутнього, «при інвестиціях в 20 млрд. дол. Україна може стати енергетично незалежною протягом 5 років: повністю відмовитися від імпорту газу, нафти, нафтопродуктів і ядерного палива. Ще 20-25 млрд. дол. буде потрібно протягом 10-15 років для оновлення атомної генерації. Таким чином, забезпечивши 5,5-6,0 млрд. дол. інвестицій на рік, можна не тільки забезпечити досягнення енергетичної незалежності, але і додати додатковий драйвер зростання економіки і робочих місць. Це досяжна мета, оскільки тільки на імпорт енергоресурсів Україна щорічно витрачає більше – 7 млрд. дол.
Олексій Кучеренко закликає до комплексності оцінки енергозалежності, не зациклюючись на природному газі і на заміщенні імпорту. Він зазначає важливість нарощування експорту тих енергоресурсів, які країна може виробляти у надлишку:
«Україна втратила енергетичну незалежність і стала імпортером нафти, газу, вугілля, бензину. Але у нас вистачає атомних, гідро та вугільних електростанцій. Ми завжди експортували електроенергію в Угорщину, Польщу, Румунію, Молдову. В минулому році експорт склав 380 млн доларів. Держава отримувала податки. Але в українській енергетиці все перевернулося до гори дригом. З жовтня 2019 року країна в односторонньому порядку пустила до себе імпортну електроенергію з Росії та Білорусі, що за демпінговими цінами вбиває наше виробництво. А сьогодні регулятор – НКРЕКП – прагне обкласти експорт платежем, який заборонений в Європі. Це збільшить ціну експортної електроенергії на 10-15% і зробить її неконкурентною. Експорт зупиниться».
Володимир Панченко,
доктор економічних наук
