У попередньому матеріалі, який ми підготували спеціально для «Дня», ми запропонували для розгляду аналіз ситуації, за якої окупованим територіям Донбасу в процесі деокупації буде надано економічну і політичну автономію на прикладі республік, які утворилися на уламках колишньої Югославії після балканської війни 1990-х років.
Ще раз зауважимо, що не підтримуємо сепаратизму, просто відверто обговорюємо проблеми та можливості.
Ми пообіцяли надати свій аналіз і на той випадок, якщо економічна політика для розвитку цих територій буде здійснюватися після втілення мирного процесу шляхом застосування так званої української версії Мінських угод, коли політичне керівництво України змогло домовитися про наступне: спочатку виведення російських військ із окупованих територій, а вже потім, після встановлення контролю над кордоном, проведення виборів і запровадження управління реінтегрованими територіями в рамках Конституції України як унітарної держави.
Наскільки має відрізнятися економічна політика для цих діаметрально протилежних політичних рішень?
Ми хотіли б як підтримати дискусію і пояснити свою позицію стосовно реінтеграції Донбасу, так і долучитися до інформування українських еліт у процесі місцевих виборів стосовно позитивів та негативів тих чи інших політичних технологій.
Технологи подеколи «заграються» у розділення на білих та чорних, синіх і помаранчевих, що відбувається в усіх країнах часів постмодерну. Зокрема, в США рух Black Lives Matter (BLM) підтримується начебто для перемоги демократів над республіканцями. Конспірологічні теорії твердять, що deep state (глибинний уряд) США взагалі все спланував, і на наступний день після виборів усі протести припиняться. Однак населення, на відміну від уявлень у механістичних і математичних теоріях та алгоритмах про людину як економічний об’єкт чи про якусь сталу систему, не є таким. Люди не роботи, вони не переключаються після виборів натисканням клавіші комп’ютера до свого попереднього стану, а продовжують свій розвиток у заданому виборами векторі й надалі. Тому виборчі технології розділення є не просто технологіями, а інструментами трансформації, яка часто не є метою організаторів. І демократи можуть бути неприємно здивованими, коли побачать, що своїм бажанням виграти у Дональда Трампа вони розбудили джина расизму і комунізму, який уже, здавалося, дрімав десятиліттями.
ДЕЩО ПРО ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЮ
Ми бачимо, що ідея децентралізації стає ключовою в місцевих виборах в Україні. Тому неоднозначність трактування як самого терміна, так і наслідків використання такої політики викликає нерозуміння.
Стисла довідка про причини і наслідки теорій та політик, які викликають сецесію та сецесіонізм взагалі показує, що на Донбасі немає сепаратизму.
Як це? — запитає читач.
Сецесія — це політика і практика суспільно-політичного руху, спрямована на здобуття державного суверенітету окремою етносоціальною спільнотою на території її проживання (у межах існуючої держави).
В українських реаліях сецесія на Донбасі набула ознак іредентизму (не створення власної держави, що є суттю сепаратизму, а спроби приєднання до іншої держави на правах окремого анклаву). Це передбачає обов’язкову наявність зовнішніх партнерів (Росії) та вплив останніх на політичні процеси в регіоні та державі. Відповідно при ослабленні зовнішнього впливу можливим стане застосовування економічної політики для перешкоджання сецесії у формі іредентизму.
Загострення сецесіоністської небезпеки на Донбасі буде тим більшим, чим гіршим буде факторне надбання цього регіону (людські, фізичні, грошові ресурси; ресурс знань та інфраструктура), чим примітивнішою ставатиме спеціалізація, яка визначає місце регіону в розподілі праці й впливає на валовий регіональний продукт і добробут населення. А саме цього добивається Росія.
Децентралізація невідворотна, і вона може бути одночасно і тригером, і стримувачем сецесіоністських настроїв. Чим менш контрольованою є децентралізація, чим більшої свободи для політичних дій дає політична конкуренція (з перспективою створення потужних регіональних політичних партій, які матимуть підтримку з боку представників середнього та великого бізнесу і забезпечуватимуть приплив відповідних фінансових ресурсів), тим виразнішими стають загрози іредентизму і сепаратизму.
Дивна ситуація: децентралізація для регіонів, які прагнуть відокремлення, може стати певною альтернативою для тих, хто насправді вимагає автономії, і вона може стати дієвою стратегією запобігання повній сецесії. Але за трьох умов:
- Навіть в умовах програшу ідеологічної та культурної політики потрібно мати потужну економічну програму;
- Для успішного втілення широкої децентралізації, яка не матиме наслідком сецесіоністські прояви, необхідна поява додаткових учасників відносин взаємодії (міжнародних організацій, країн-партнерів, потужних багатонаціональних підприємств, масштабних інвесторів), потрібно вчасно знайти актора, котрий володіє великими можливостями або ресурсами;
- Економічні стратегії розвитку регіонів мають бути компліментарними.
Враховуючи, що деокуповані регіони відрізняються від інших регіонів історичними особливостями становлення, традиціями та відповідними ціннісними орієнтирами, ми пропонуємо одночасно розглядати і децентралізацію як прояв самостійності регіонів, і компліментарність як елемент «зшивання». Це — інструмент прояву внутрішньої і зовнішньої взаємодоповнюваності й залежності одного регіону від іншого в межах однієї держави. На основі економічно ефективної та політично продуманої компліментарності пропонується формувати нову систему взаємодії більш високого рівня, яка забезпечує всіма необхідними параметрами регіони, доповнюючи або замінюючи різні функції останніх, чому сприятиме виникненню національних мереж створення доданої вартості, в тому числі й завдяки відкриттю мережі індустріальних парків та спеціальних економічних зон, у тому числі прикордонних і транскордонних — між деокупованими територіями і тими, що не були в окупації — за прикладами післявоєнних Мозамбіку та Ефіопії.
ПЛАН «МАРШАЛЛА» ДЛЯ ДОНБАСУ
Хоча, за нашою гіпотезою, деокуповані території будуть вмонтовані в українську адміністративну, політичну та економічну системи як звичайні регіони (області) України, вимоги окремішності (окремих умов для розвитку адміністративного апарату, наявності регіональних поліцейських підрозділів та інше) нікуди не зникнуть. Усі ці вимоги, в разі їх виконання, автоматично впливатимуть на появу додаткових вимог від інших регіонів України. Відтак процес децентралізації набуде прискорення.
Яким він буде? Таким, що позитивно впливає на реінтеграцію Донецької та Луганської областей чи таким, що обумовлює створення основ для сепаратистських чи іредентистських рухів у регіонах, перш за все, у західних? Цей результат, на нашу думку, першочергово залежатиме від економічної політики уряду.
У попередній статті нами було зазначено, що коли під тиском обставин буде здійснено фактичне відокремлення на сьогодні окупованих територій, то їхній розвиток буде уповільненим. Можливим виходом із ситуації міг би стати своєрідний план Маршалла саме для цього регіону. Не можемо утриматися від подібної рекомендації й у випадку, коли території залишаться в межах унітарної України, яка розпочала курс на стрімку децентралізацію. Такий пакет допомоги має сягнути щонайменше десяти мільярдів доларів інвестицій та кредитів лише для окупованих територій і передбачати реалізацію інфраструктурних та виробничих проектів. Дана цифра обчислена на підставі того, що необхідно створити 500 тисяч принципово нових робочих місць лише для Донбасу при середній вартості одного робочого місця у 20 тисяч доларів, що передбачає як створення високотехнологічних робочих місць (100 тисяч доларів за одне робоче місце), так і низькотехнологічних робочих місць у сфері послуг (до десяти тисяч доларів за одне робоче місце). Необхідно зазначити, що цифра включає і матеріальну, і освітню інфраструктуру (перенавчання кадрів — а фактично навчання абсолютно новим професіям, створення дієвих бізнес-інкубаторів, будівництво принципово нового житла, нових міст у віддаленні від старих шахтарських мономіст та інше).
РОСІЯ НЕ ЗДАТНА
Росія не здатна не лише втілити цей проект (через високий рівень корупції та протидію її федеральних округів, які вже сьогодні порушують питання про більш справедливий розподіл багатства на свою користь). Вона навіть не може запропонувати таке для України, оскільки здійснює інший план — заміну населення регіону на те, що приїде із російської глибинки. Перший етап передбачав знищення основ для відновлення економіки, наступний, що триває зараз — максимальне вивезення залишків працездатного населення, яке жило в межах незалежної України, навіть попри повну лояльність цих жителів до російського уряду. Тому американо-європейський план Маршалла, здійснений на принципах побудови нового успішного регіонального анклаву, буде виглядати надзвичайно привабливо не лише для українських громадян, які є тимчасово переселеними (а насправді вже розпрощалися з мрією повернутися додому), а й для населення Росії та інших країн.
Характерною особливістю даного проекту має бути створення нових підприємств, які будуть вмонтовані в економічну систему України згідно до вимог децентралізації, які передбачають саме інтеграційні, а не дезінтеграційні підстави існування реінтегрованого анклаву. Має йтися про два одночасних паралельних процеси — створення в одному із секторів базового підприємства на деокупованих територіях з мережею постачальників та споживачів на території материкової України, і одночасно створення в іншому секторі базового підприємства поза межами деокупованої території, з мережею новостворених, ініційованих планом Маршалла малих та середніх підприємств — постачальників на Донбасі. Це даватиме великий трафік товарів та послуг між деокупованими і материковими територіями, що сприятиме інтеграції не лише в економічному плані, а й у гуманітарному (контакти між людьми та переміщення робочої сили). Приклади цього ми бачимо в статистичних звітах про кількість працюючих у Росії українців та їхню регіональну приналежність. До початку україно-російської війни 2014 року, за оцінками експертів, у Росії постійно працювало не менше, ніж три мільйони осіб. До 2015 року відбувалося згортання цієї трудової міграції, але потім вона відновилася і станом на 2019 рік постійно зростає, незважаючи на паралельне різке зростання в цей же період від’їзду до ЄС (близько двох мільйонів осіб). Працівники, які перебувають у Росії, походять як зі східних регіонів України, так і з західних. Отже, матеріальна мотивація пересилює страх і відразу, що виникли в результаті російської агресії. Тому можна очікувати, що в разі створення сприятливих економічних умов ми побачимо на деокупованих територіях не лише місцевих працівників і тимчасово переміщених, що повертаються, а й громадян України, які раніше працювали в Москві та інших російських містах.
У даному варіанті розвитку — при наданні пакету допомоги по типу «Плану Маршалла» для Донецької та Луганської областей, вони демонструватимуть випереджальні темпи росту і розвитку, особливо якщо «материкова Україна» не отримала такого пакету. Це матиме наслідком не лише супротив регіонів, зокрема тих, де ризики іредентизму вкрай високі, а й змагальність, яка піде на користь усім.
На деокупованих територіях має відбуватися створення національних чемпіонів у секторах економіки, які орієнтовані на внутрішній і зовнішній ринки, при цьому їхня діяльність буде залежати від ефективних дій центрального уряду із забезпечення їхнього приєднання до глобальних ланцюгів вартості й ланцюгів поставок. Таким чином, маючи завідомо нерезультативну етнічну, мовну та культурну політику на Донбасі як складові антисецесійної стратегії, економічна політика буде завідомо успішною.
При цьому за умови виконання вимог економічної інтегрованості Донецької та Луганської областей у європейські, американські ринки та в ринки третіх країн за посередництвом багатонаціональних компаній, іредентистська політика Росії буде наштовхуватися на внутрішній супротив як регіональних еліт, так і населення, які матимуть вигоди від входження на зовнішні ринки, які забезпечуватимуть швидші темпи зростання порівняно з можливостями, які відкриватиме обмежений ринок Росії, що перебуває під санкціями, та низькотехнотехнологічний статус територій з практичною відсутністю основ для зміни структури регіонального валового продукту.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, керівник наукових програм Інституту суспільних досліджень
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
