Хотілося б писати і читати про позитивне. І от мені на Фейсбук приходить пост Наталії Микольської, яка робить флешмоб під назвою “Купуй українське!”.
Але замість радості від того, що хтось розповсюджує гордість за українських дизайнерів, продукцію яких можна купувати і не соромитися носити, виникає роздратування і тривога за нас усіх.
Отже, що не так у флешмобі? Трошки процитую: “Купуй українське! Чому? Українські підприємці герої цієї кризи! Ви гаруєте, адаптуєтесь, переорієнтовуєтесь…волонтерите і допомагаєте! Я вже 5 років купую і ношу майже все українське… Як ми можемо підтримати українські бренди? Звичайно, гривнею. А ще ми тим самим перезапускаємо українську економіку!”.
Якби це звернення записав чоловік чи жінка з вулиці, тобто простий споживач, я був би радий і, може, навіть приєднався б. Але це пише в дуже недалекому минулому державний менеджер урядів Порошенка, заступник міністра економічного розвитку, торговий представник, від якого залежало, як просувається наш експорт, як захищають вітчизняних виробників та інше.
Ба більше, Микольська пройшла курс у Стенфорді, а ми знаємо, що ті, кого направили, як Святослава Вакарчука, туди вчитися, потім опиняються на керівних посадах в Україні. Тому тут усе серйозно.
Виявляється, що псевдореформатори, яких знесло хвилею народного незадоволення, так і не зрозуміли, чим вони займалися і чим потрібно займатися верхівці держави спільно з власним народом.
Легенька промисловість
Давайте почнемо з вже згаданої продукції легкої промисловості, підтримувати яку пропонується українським громадянам у флешмобі. Отже, для чого купувати українське? І чи достатньо, щоб люди просто це купили? Замість риторичних запитань наведу кілька прикладів країн, що, як і Україна, не входять у G-20, мають сектор легкої промисловості, але чомусь не проводять акцій “Купуй своє”. Відповім, чому.
Дві країни Південно-Східної Азії, які виробляють багато одягу і взуття – Філіппіни і Індонезія, маючи велике населення (100 млн і 300 млн людей відповідно), у легкої промисловості роблять акцент не на внутрішньому ринку, а на зовнішньому.
І це попри те, що експорт одягу і взуття вважається низькотехнологічним, як, наприклад, їжі та напоїв. Ці виробництва стоять на найнижчому щаблі технологічного розвитку. За градацією урядів, навіть нижче від добувних секторів промисловості, які перебувають серед середньотехнологічних видів діяльності.
І ставлення до сектору відповідне – сприяти виробництву одежі та взуття, але зменшити частку цього виробництва у ВВП за рахунок швидкого збільшення високотехнологічних видів діяльності. Гордістю країн є зростання у середньотехнологічних і особливо високотехнологічних секторах.
Сектори промисловості Філіппін за рівнем технологічності
| Низькотехнологічні |
| Взуття і шкіра, а також вироби із шкіри |
| Дерев’яні, бамбукові вироби і раттанові вироби |
| Повсякденний одяг |
| Виробництво напоїв |
| Виробництво продуктів харчування |
| Середньотехнологічні |
| Складні металовироби |
| Вироби з пластику і гуми |
| Основне виробництво металу |
| Неметалічні мінеральні продукти |
| Нафта і нафтопродукти |
| Високотехнологічні |
| Офісне обладнання та комп’ютерна техніка |
| Машинобудування, крім електричного обладнання |
| Транспортне обладнання |
| Електричні машини і апарати |
| Радіо-, телевізійне та телекомунікаційне обладнання |
| Продукція хімічної промисловості |
Дані статистики уряду Філіппін.
Наведу також поточну стратегію розвитку Філіппін на 10 років. Вона передбачає три етапи:
1. Короткостроковий (2014-2017):
- підтримувати конкурентоздатність в секторах, в яких країна має порівняльні переваги;
- підсилити нові сектори промислового виробництва;
- підсилити можливості існуючого промислового виробництва.
2. Середньостроковий (2018-2021):
- перейти до видів діяльності з високою доданою вартістю;
- інвестувати в початкові (базові) ланки ланцюгів вартості;
- поєднати виробництво з сільським господарством та сервісними секторами;
- створити інноваційну екосистему у виробничому секторі.
3. Довгостроковий (2022-2025): продовжити підвищення рівня технологічності для забезпечення глобальної конкурентоспроможності промислового виробництва країни.
Це так, просто приклад економічної політики країни, яка поки що відома в світі своїм поставленим на конвеєр постачанням дешевої робочої сили (медсестри, прибиральниці). Але так було з усіма нинішніми економічними тиграми – просто потім вони вирішили застосувати стратегію промислового розвитку. Немає багатства без високомаржинальних секторів і немає високомаржинальних секторів без промислового виробництва. Усе інше – небезпечний популізм.
Інша країна, референс щодо якої хотілося б тут зазначити – Індонезія. Обсяг виробництва на експорт у сфері легкої промисловості в порівнянні з Україною значно більший – $13,8 млрд проти українських $300 млн.
Прогноз збільшення виробництва індонезійським урядом будується на основі очікуваного збільшення споживання цієї продукції в світі.
Крім того, обсяг виробництва і експорту Індонезії в розрахунку на одну особу складає $40, а України — $7,5.
Головною проблемою українського виробництва одягу і взуття є давальницька схема – коли в Україні залишаються лише зарплати працівників. Таке відбувається тоді, коли відсутнє включення в ланцюги доданої вартості – від виробництва сировини до готової продукції.
Окремим є розвиток виробництва обладнання як для пошиття одягу, так і станків для виробництва такого обладнання, що, звичайно, збільшувало б додану вартість не лише в легкій промисловості, а й в економіці загалом.
Якщо й інвестувати в розвиток, то він неможливий без перебудови підходу до цього сектору, як і до будь-якого сектору в Україні – вибудовування контрольованих Україною власних ланцюгів вартості або включення в чужі на вигідних для себе умовах (підписання торговельних угод, які передбачали б передачу технологій в обмін на частку ринку та інші умови), орієнтація на експорт при одночасному використанні свого ринку як плацдарму.
А також – підвищення рівня технологічності власної економіки в цілому. Це не відноситься безпосередньо до сектору легкої промисловості, але спричиняє зростання попиту для неї – тоді доходи населення дуже швидко зростають, внутрішній ринок стає більш привабливим, а можливості для вибудовування ланцюгів вартості – значно більшими.
Дзеркало для Кабміну
Колись видатний хімік і одночасно економіст та чиновник Російської імперії Дмитро Менделєєв написав спеціально для депутатів парламенту пояснення, чому потрібно купувати своїм дружинам дзеркальце власного виробництва, а не французське. Тому що при збільшенні виробництва на своїй території ціна падатиме і якість зростатиме. А ще й податки будуть йти у власний бюджет, а не у французький. Просто і ясно.
З цим у екс-торгового представника, яку я процитував на початку, не склалося ні під час перебування на посаді, ні, як ми бачимо, у вільному плаванні консультанта. Щоб не бути голослівним наведу кілька прикладів діяльності Міністерства розвитку економіки (МЕРТ) 2015-2019 років по торговельній політиці. Звичайно, це – результат роботи всього міністерства.
Відбулося підписання угод про зони вільної торгівлі (ЗВТ) з Канадою та Ізраїлем майже без урахування українських інтересів. Втрачені переговорні позиції щодо ЗВТ з Туреччиною.
Саботаж щодо мораторію на експорт лісу кругляка та підігрування іноземним виробникам, що потребують сировини.
Саботаж запуску Експортно-кредитного агентства (ЕКА). Зокрема, при наявності закону про ЕКА, наявності бюджетних коштів для його функціонування не було організовано створення юридичної особи, через що вітчизняний виробник промислової продукції втратив роки можливості виходу на зовнішні ринки.
Хаос та розлад у системі торговельного захисту. Результат – корупція та низька ефективність захисту вітчизняного товаровиробника на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Деградація інструменту міжурядових комісій з питань торговельно-економічної співпраці, які всіма урядами використовуються для потужного просування національних інтересів.
Відкликання заяви України до СОТ щодо комплексної модифікації ввізних мит;
неподання нової заявки на перегляд мит у рамках СОТ та повна бездіяльність у цьому напрямку.
Саботаж запуску мережі торгових представництв (при наявності статутної мети МЕРТ та фінансування у бюджеті). Повне нехтування питаннями імпорту – що призвело до збільшення частки проникнення імпорту у національну економіку та деіндустріалізації економіки.
Штучне гальмування імплементації Угоди СОТ щодо спрощення процедур торгівлі.
Повне ігнорування інтересів вітчизняного товаровиробника, за виключенням лобізму.
Нинішній торговельний представник в МЕРТ і сільського господарства Тарас Качка достойно продовжує саботаж розвитку високотехнологічних виробництв в Україні.
Локомотиви економіки
В закінченні блогу – позитив, на якому потрібно зосередитися тим урядовцям, бізнесу і громадянам, хто хотів би правильно використовувати слоган “Купуй українське!”.
Найближчим часом Укрзалізниця планує закупити 205 вантажних електровозів. Це сума не менше $700 млн з коштів державного підприємства-монополіста, тобто з грошей платників податків.
Згідно з моєю інформацією, планується закупівля іноземних електровозів з локалізацією не більше 10%, що не дасть позитивного економічного ефекту. Але якщо однією з умов закупівлі рухомого складу буде локалізація виробництва в Україні не менше 50%, у такому випадку, за даними Федерації роботодавців України (ФРУ), додаткові надходження до бюджетів та фондів складуть близько €200 млн.
Половина вкладених у електровози коштів – $350 млн, будуть працювати в українській економіці, створюючи додану вартість знову і знову. Найбільш швидко та з мінімальними ризиками оновити парк електровозів можливо за умови залучення продукції та досвіду провідних світових компаній, наприклад, Alstom або Siemens.
Реалізація виробництва та повного циклу сервісного обслуговування вітчизняними підприємствами на території України у перспективі здатна повністю змінити уявлення клієнтів щодо якості послуг Укрзалізниці.
Крім цього, реалізація зазначеного проекту матиме відчутний мультиплікаційний ефект як для 150 промислових підприємств машинобудівної та суміжних галузей України, так і української економіки в цілому. Саме там також з’являються сотні малих і середніх підприємств, які так потрібні вітчизняній економіці.
Це, своєю чергою, дасть:
- економію видатків по безробіттю – €76 млн;
- створення близько 4,8 тис. робочих місць;
- додатковий дохід у вигляді заробітної плати – €18,5 млн на рік, що стимулюватиме споживчий попит на ринку.
Все це позначиться на зростанні ВВП – мінімум на 3,74 млрд грн щорічно. А це додатково 0,1% за рахунок лише однієї закупівлі!
Цитую звернення промисловців ФРУ до влади: “Відтак, можна вважати державним злочином перед Україною, якщо закупівля електровозів відбуватиметься з мінімальним рівнем локалізації або по імпорту при наявності українських виробників”.
Але і це ще не все, аби з чистою совістю сказати людям: “Купуй українське!”. Паралельно повинна з’явитися спільна програма Кабінету міністрів України (КМУ) та промисловців по просуванню спільного експорту таких локомотивів на треті ринки.
І тут треба дуже напружуватися всім: КМУ, НБУ, фінансовим установам, торговельним представництвам за кордоном, навіть зовнішній розвідці. І, звичайно, Президенту України та Прем’єру особисто. Просування української продукції на експорт необхідно ставити в Топ-5 пріоритетів на будь-яких переговорах.
“Buy Ukrainian!” має бути адресоване саме глобальному ринку, повинний бути план виконання, забезпечене його відповідне фінансування, і потім можна казати “Купуй українське!” своєму народу. Це буде професійно і чесно по відношенню до людей, в любові до яких так люблять розписуватися горе-патріоти.
