Коли пандемія закінчиться, почнеться важкий період подолання її економічних наслідків. Два доктори економічних наук, Володимир Панченко та Ігор Гужва, розповіли «Дзеркалу тижня», що потрібно зробити вже сьогодні, щоб потім було легше…
Одразу після завершення карантину увагу українського суспільства буде прикуто до питань соціально-економічної спроможності держави, зокрема виживання в умовах світової економічної кризи, спровокованої глобальним карантином. Навіть до поширення COVID-19 Україна не була економічно успішною або конкурентоспроможною у світі. Що ж буде після закінчення пандемії?
Ми увійшли у цей шторм з такими показниками: 2019 року виробництво промислової продукції в Україні знизилося на 1,9%. Негативна тенденція тривала 2020-го – у січні скорочення становило 5,1%.
Вітчизняна промисловість досі не змогла повернутися до рівня 2012 року: за підсумками 2019-го індекс промислової продукції був на 22,9% нижчим. Найбільших втрат зазнав машинобудівний сектор, зокрема виробництво автотранспортних засобів становило лише 31,0% від рівня 2012 року, галузі вагонобудування – 29,7%, верстатобудування – 68,2%, металургії – 70,8%, продукції сільськогосподарського машинобудування – 68,4%.
Виробнича та експортна спеціалізація країни зазнала очевидної деградації та втрачає в показниках складності. Автомобілебудівна галузь переорієнтувалася з випуску транспортних засобів на комплекти проводів для свічок запалювання, вагонобудування – з рухомого складу на колісні пари, сільськогосподарське машинобудування – з тракторів на навісні механізми.
Україна занурилася в економічну депресію з падінням ВВП, відпливом інвестицій, зростанням боргового навантаження, спадом промислового виробництва, експорту і зайнятості, зниженням реальних доходів домогосподарств.
Замість створення нової перспективи розвитку, яку можна започаткувати в умовах більшої лояльності міжнародних організацій, країну поставлено під загрозу соціальної дестабілізації, оскільки мільйони людей опинилися за межею бідності, яка підсилюється майже повною зупинкою економічної активності в умовах карантину, а підприємці, працівники і молодь різко втратили бізнес, робочі місця чи місця навчання.
Кожна країна, стаючи на шлях розвитку після війни чи звільнення від колоніальної залежності в результаті розставання з авторитарним минулим, повинна відповісти на кардинальне запитання: які механізми та інструменти розвитку використати? Або вашингтонський консенсус, який передбачає дерегуляцію, приватизацію, лібералізацію, тобто відсування державного впливу від економіки, або визначення пріоритетних секторів економіки і застосування різноманітних заходів для їх стимулювання, вирощування “національних чемпіонів” і створення анклавів та екосистеми інновацій, наповнених середнім і малим інноваційним бізнесом, для задоволення власних потреб і потужного експорту.
Усі без винятку країни, які досягнули реального успіху, використали саме другий підхід – стимулювання нових напрямів і поетапна зміна структури економіки.
Також при обранні другого варіанта на рівні держав приймалися рішення щодо розбудови спеціальних економічних зон (СЕЗ) шляхом відведення окремих територій, в яких підприємствам надаються стимули для інвестиційної та господарської діяльності.
На сьогодні у світі діють понад 5,5 тисячі зон із спеціальними режимами 30 типів – від невеличких, що вміщують кілька виробництв, до величезних – на тисячі гектарів. Більш як половину СЕЗ розміщено в Китаї.
Такі зони можуть бути створені в портах, з пільговими умовами експорту/імпорту, а також існують як наукові та технологічні парки, де формуються стимули для розробки і комерціалізації інновацій. Найпоширенішою практикою залишаються індустріальні парки (ІП) – промислові майданчики зі спеціально облаштованою інженерно-технічною інфраструктурою, що готові для розташування виробництва товарів і послуг. Зазвичай для резидентів ІП передбачено низку стимулів (податкових, фінансових, митних, земельних), а також стимулів у вигляді знижок на оплату комунальних послуг, компенсацій виплат на одного зайнятого тощо.
Найуспішнішими у використанні індустріальних парків як механізму розвитку є Туреччина, Польща, Чехія, Словаччина, Китай і Південна Корея. Серед активних учасників цього тренду в останні п’ять років слід відзначити країни Африки.
На території Польщі функціонують понад 70 індустріальних і технологічних парків, вони можуть отримати компенсацію 85% витрат на облаштування своєї інфраструктури та рекламу, а також гранти на навчання персоналу і фінансову допомогу в разі інвестування у пріоритетні галузі, податкові стимули, також функціонує профільне державне агентство. Мережа індустріальних парків у Катовіце в поєднанні з регіональним фондом розвитку дала можливість депресивному шахтарському місту залучити понад 10 млрд дол. прямих іноземних інвестицій. Маючи розвинену інфраструктуру, інституційну сформованість державного управління та фінансовий ресурс, у Польщі з 2019 року запровадили режим вільної економічної зони по всій країні за визначеними напрямами промислового виробництва.
Чехія пропонує інвесторам скористатися преференціями, 1992 року було створено державну організацію CzechInvest, з допомогою якої було залучено майже 25 млрд дол. і створено 168 тисяч робочих місць. Максимальна сума державної допомоги становить 25% від витрат компанії. Уряд звільняє інвесторів від податку на прибуток на десять років, а в окремих випадках – від податку на нерухомість. Важливою є пропорція державних витрат на облаштування індустріальних парків та інвестицій, що були залучені: кожен долар, вкладений державою в інфраструктуру, сприяв залученню майже 50 доларів іноземних інвестицій (на 250 млн євро з бюджету було залучено від інвесторів 9 млрд євро). Вартість створюваних робочих місць становила близько 100 тис. євро, адже вони були високотехнологічними. Вкладення в квадратний метр території для облаштування ІП становлять 10-20 євро.
У Туреччині виробники в індустріальних парках через локальні та національні інвестиційні стимули звільняються від ПДВ і ввізного мита на імпортне обладнання, отримують зниження ставки податку на прибуток (до 90%), звільняються від сплати внесків на соціальне страхування, податку на нерухомість, також отримують здешевлене виділення землі, зниження вартості електроенергії, води, газу та зв’язку, спрощений порядок найму спеціалістів.
Станом на 2019 рік у Південній Кореї діяло близько 1200 індустріальних парків загальною площею понад 140 тис. га, в яких було зайнято більш як 2,1 мільйона осіб. ІП забезпечують 81% товарного експорту країни, 69% промислового виробництва, 47% зайнятості населення і половину ВВП.
У Китаї існують 187 СЕЗ, які пропонують інвесторам зниження податку на прибуток, звільнення від ресурсних зборів, зборів за землекористування і мит. Податок на прибуток для інвесторів становить 15% (проти 33% у загальних режимах). Інвестори у Китаї мають пріоритетне право на отримання інфраструктурних послуг, державних дозволів і фінансової підтримки стартапів. Лише за 2010-2013 роки в китайську економіку залучено 1,3 трлн дол. Отримання пільг пов’язане часто з вимогою передачі технологій, що дало змогу китайській економіці перебудуватися і стати лідером в багатьох високотехнологічних секторах.
А як в Україні?
Незважаючи на те, що Закон “Про індустріальні парки” в Україні було ухвалено ще 2012 року, й досі не вироблено чітких механізмів імплементації ключових норм і не налагоджено систем залучення інвесторів.
Згідно з чинним законодавством учасники й ініціатори ІП звільняються від пайової участі в розвитку населених пунктів, а за наявності бюджетних коштів можуть отримати безвідсоткові кредити та цільове фінансування. Крім того, резиденти звільняються від сплати мита при ввезенні обладнання, якщо аналогічне обладнання не виробляється в Україні.
Таку мізерну підтримку аж ніяк не можна порівнювати із вищезазначеними практиками країн світу щодо стимулювання промислового розвитку через індустріальні парки (див. табл.).
На сьогодні в Україні до Реєстру індустріальних парків включено 43 об’єкти, але сумарна кількість резидентів усіх ІП України не перевищує кількості резидентів середньостатистичного ІП Туреччини.
Очевидно, що без додаткового пакета стимулів вітчизняні індустріальні парки здебільшого не будуть здатні залучати інвестиції.
Вбачаємо за доцільне невідкладно запровадити в Україні низку стимулів для ІП, які мають відповідати реаліям сучасного світу та бути більш привабливими, ніж у сусідніх країнах, зокрема такі:
- запровадження мінімального ПДВ на імпорт обладнання та комплектуючих для облаштування ІП строком на п’ять років;
- запровадження мінімального ПДВ на імпорт сировини, напівфабрикатів і приладів за умови подальшого виробництва з них кінцевого продукту та експорту не менш як 50% готової продукції;
- повне звільнення від ввізного мита на імпортне обладнання та комплектуючі, а також сировину, напівфабрикати у разі виробництва з них кінцевого продукту та експорту не менш як 50% готової продукції;
- повне звільнення від податку на прибуток протягом п’яти років і 50% податку на прибуток протягом наступних п’яти років для резидентів, що мають експортну виручку не менш як 70% від загального обороту;
- зниження податку на нерухомість і плати за землю для резидентів ІП;
- компенсація 50% витрат на приєднання до електромереж;
- створення Агентства розвитку індустріальних парків як центрального органу влади, що здійснює координацію розвитку ІП, моніторинг їх діяльності, компенсацію витрат на розвиток інфраструктури, представляє інтереси ІП в органах державної влади та міжнародних відносинах.
На нашу думку, саме зараз критично важливо забезпечити вказане Агентство фінансовим ресурсом для розбудови інфраструктури вітчизняних ІП. Світовий досвід наочно засвідчує, що подібні інвестиції держави окупаються: реалізація інвестиційних проектів з розбудови інфраструктури ІП на суму 30 млрд грн забезпечить від 600 млрд до 1,5 трлн грн інвестицій у промислове виробництво.
Більш того, державна інвестиція в інфраструктурну розбудову ІП може стати масштабним механізмом з подолання економічних наслідків епідемії, адже вже протягом кількох місяців десятки тисяч громадян будуть з робочими місцями. Крім цього, на виході держава отримує розвинену інфраструктуру в рамках ІП, на якій уже наступного року можуть стартувати сотні нових виробництв.
Імплементація запропонованого комплексу заходів може забезпечити додаткові 1,5-2% зростання ВВП на рік, збільшення кількості зайнятого працездатного населення на 0,69%. Валове нагромадження основного капіталу в країні зросте на 4,89%, а динаміка індексу промислової продукції прискориться на 6,6%.
Усі вищеназвані дії з покращення привабливості індустріальних парків, включно з отриманням фінансування на інфраструктуру за рахунок збільшення дефіциту бюджету в умовах пандемії, є значно реальнішими, оскільки протидії міжнародних організацій не буде. Такі голосування ВР, а особливо дії уряду можливо здійснити миттєво. Заважають лише негативні інформаційні міфи про те, що в усіх країн був успіх, а в України не вийде. Посилаються на досвід 2000–2004 років, коли пільги породжували корупцію. Насправді це явище мало місце лише в двох зонах у Донецьку, які й присвоїли кошти бюджету за рахунок дірок у законодавстві, імпортуючи м’ясопродукцію. Решта СЕЗ створили і зберегли близько 160 тисяч робочих місць, мали високі темпи надходження інвестицій і масштабні плани інвесторів збільшувати виробництво (чого варта лише Закарпатська СЕЗ!).
Ну і наостанок знову про пандемію. Світ буде іншим, перш за все з огляду на можливості залучати інвестиції, які стануть менш доступними. Конкуренція за них посилиться в рази, і за нинішніх умов інвестиційні пропозиції від України можуть виглядати як too little, too late – надто мало й надто пізно. Тому потрібно діяти вже зараз, щоб досягнути успіху завтра.
