Що ми зазвичай чуємо як рецепт покращення економічної ситуації в Україні?
Експертне середовище, економісти і державні управлінці різних мастей, від міністрів до рядових «знавців», пропонують неоліберальну модель економічного розвитку та рецепти згідно з Вашингтонським консенсусом – повну, ще більшу відкритість ринку, приватизацію, дерегуляцію.
Водночас розвинений світ сьогодні відкидає неолібералізм як догму і просуває ідею розвитку людського капіталу як основного інструменту боротьби за конкурентоспроможність. У звіті американських експертів «300 Million Engines of Growth» («Триста мільйонів двигунів зростання») аргументується, що в США для підтримання існуючого економічного рівня та подальшого розвитку потрібно застосовувати набір політик, які приводять до зростання економіки та процвітання, до створення якісних робочих місць і високої якості життя.
Зокрема, до них належать:
– сприяння зростанню кількості високоосвіченого, захищеного середнього класу, який підтримує попит, підприємливість, інновації та високу продуктивність праці;
– справедливі правила гри для бізнесу і працівників як усередині країни, так і в глобальному вимірі;
– лідерство в науці і технологіях;
– ефективні інституції та управління.
Загалом усі наведені економічні принципи, на яких базуються економічні політики, є дуже позитивними та дієвими для Сполучених Штатів. Що ж як правило радять українські неоліберали?
Вони запозичують рецепти з документів, подібних до вищезазначеного звіту, і копіюють риторику. Але вибирають щось одне, і дуже часто звучать визначення “якщо не зробити цієї дії (це зазвичай стосується макроекономічної стабільності), то решта не мають значення”. У сучасних умовах уже неможливо стояти осторонь світових трендів, тому догматичні мантри про поліпшення макрофінансового становища та про досконалі інституції, які самі по собі приводять до технологічного розвитку і зростання, вже не працюють. Тож слова українських неолібералів стають іншими, а от їх форма і риторика – ті ж самі: «Немає потреби займатися виробництвом, людський капітал – єдине, чим потрібно опікуватися». Українські автори подібних рекомендацій не розуміють очевидних речей, пропонуючи просте вирішення проблеми для слабкої економіки. «У нас прекрасні люди, більше нічого й не треба», – кажуть вони. А ще кілька років тому говорили: «У нас найкращі у світі чорноземи, що нам іще. Будемо аграрною наддержавою, бо ми продаємо зерно, а за все інше потурбується ринок».
Коли про розвиток інновацій чи про людський капітал говорять американські автори, то потрібно пам’ятати, що в США протягом більш як 200 років створювався потужний базис для розвитку, у тому числі за рахунок протекціонізму і стимулювання. І зараз уся ця система чудово працює, забезпечуючи розвиток пріоритетів і фінансування інноваційних та експортних товарів і послуг. Тому в США, говорячи про націю інноваторів (300 млн двигунів зростання) і першочерговість усебічного розвитку людського капіталу, іноді не згадують про потужну основу та інструменти розвитку, відсутні в нерозвинених країнах, бо вони вже створені й ефективно працюють.
Ті американські експерти, які готували зазначене вище дослідження, можуть говорити про підтримку нової системи освіти і не згадувати про підтримку виробництва. Працюючи в країні, яка має найпотужнішу економіку світу, вони вирішують, як підтримувати цей статус у наступному поколінні та переходити на інші технологічні рівні, – через розвиток людини. Натомість Україна як держава не має не тільки конкурентної економіки, але й стратегії її побудови. Відповідно, рекомендувати зосереджуватися лише на розвитку людського капіталу, не розвиваючи виробництва, не маючи фінансування експорту, не сприяючи науковим дослідженням і розробкам та їх постійній комерціалізації, тобто коли відсутній замкнутий цикл інновацій, – непрофесійно.
Наші неоліберали також стверджують, що США є найліберальнішою економікою. А тепер, увага, запитання: чи є вони неолібералами, подібними до американських? І найцікавіше: чи рекомендації стосовно розвитку людського капіталу взагалі належать до неолібералізму або навіть лібералізму?
Розберемося детальніше. Обговорюване в цьому матеріалі дослідження підготовлене непартійним мозковим центром Center for American Progress («Центр американського прогресу»). Коротка цитата з сайту центру: «Ми вважаємо, що Америка повинна бути країною безмежних можливостей, де люди можуть піднятися по сходах економічної мобільності. Ми віримо, що ми зобов’язані для цих майбутніх поколінь захистити планету і сприяти миру і спільному глобальному процвітанню».
Отже, українські неоліберали зарахують цю групу експертів до свого табору, адже вони говорять про країну безмежних можливостей і водночас про глобальне процвітання (як противагу національному процвітанню, скажуть вони, тавруючи своїх ідеологічних противників). Мабуть, далі по тексту дослідження «Центру американського прогресу» можна побачити вимоги вільної руки ринку, невтручання, відсторонення від управління «природними економічними процесами»?
А от і ні. Місію цього центру визначено як «покращення життя американців шляхом впровадження сміливих і прогресивних ідей, а також лідерства і узгоджених дій; ціллю центру є не тільки змінити дискурс, але й змінити країну». Тож, мабуть, тут ідеться про щось більше, ніж пасивна та залежна поведінка і сподівання на невидиму руку ринку, в чому нас переконують українські неоліберали.
«Ми віримо, що ефективний уряд може заслужити довіру американського народу, підтримати загальне благо, а не вузькі інтереси, і використати силу нашого різноманіття», – говорять ідеологи центру, які відносять свою позицію до прогресивізму.
Як нескладно дізнатися, прогресивісти – дуже потужна ідеологічна і політична течія, що існує в США вже майже 150 років і виникла наприкінці ХІХ ст. як відповідь на зростання сили великих корпорацій, їх прагнення до всеосяжної монополізації та використання корупції як інструменту впливу, на антисоціальний у багатьох випадках характер діяльності бізнесу, забруднення навколишнього середовища. Прогресивістів іноді відносили до лівого спрямування, навіть до противників консерватизму через їх розроблені і втілені політики, спрямовані на захист прав працівників – спочатку робітників, а потім середнього класу, на захист прав дітей і жінок і на боротьбу проти корупції. Прогресивісти виступали і виступають за здійснення соціальних і політичних реформ згори, тобто урядом. Сильний уряд, який має розроблені і готові до впровадження політики, – мета цієї ідеологічної і політичної течії.
Однак повернімося до позицій «Центру американського прогресу». Він визначає свої способи реалізації мети у такий спосіб: «Політика, яку ми пропонуємо, є важливим кроком до перегляду довгострокових економічних перспектив нашої країни та відновлення американської мрії про краще життя кожного наступного покоління. Щоб мати сильну і зростаючу економіку, нам потрібен сильний і зростаючий середній клас. Економічне зростання – це складний процес, підживлюваний багатьма факторами. Коли ми збираємося виростити найбільшу, найбільш динамічну економіку, яку коли-небудь бачили у світі, не існує єдиної політики, на яку ми можемо розраховувати для вирішення наших економічних проблем. Швидше за все, нам потрібна низка політик, які працюють разом, щоб підвищити нашу конкурентоспроможність і вирішити наші економічні виклики».
Це, мабуть, найважливіша для українських неолібералів ідея, на яку я хотів би звернути увагу: цілі досягаються складним набором політик. «Відправна точка нашої стратегії багатогранна і починається з розуміння того, що люди – їхня праця, винахідливість, готовність брати на себе ризик, їхнє бажання і здатність будувати краще життя для себе і своїх сімей – є причиною зростання економіки», – так описуються підходи до розробки та впровадження змін. «У Сполучених Штатах ми маємо триста мільйонів цих двигунів зростання. Щоб бути успішним, економічний порядок денний країни має зміцнити своїх людей. Він повинен виховувати їх, тренувати їх і винагороджувати їх фінансовою безпекою», – вважають у центрі. А в самому дослідженні «Триста мільйонів двигунів зростання», про яке згадувалося на початку статті, йдеться про конкретний спосіб того, як підтримати фінансову безпеку, – шляхом збільшення приватних і державних інвестицій та їх стратегічно правильного спрямування. Автори дослідження перелічують майже всі елементи замкнутого циклу інновацій – від освіти до виробництва, і стверджують, що справжньою причиною економічного зростання США є середній клас, оскільки люди цієї соціальної верстви здобувають і дають своїм дітям найкращу освіту, відомі також їхні підприємливість і прагнення до інновацій, середній клас створює стабільний попит на внутрішньому ринку та сприяє розвитку інклюзивних інститутів. Американські експерти пропонують для своєї країни посилювати плекання людського ресурсу через покращення освіти та створення нових робочих місць із допомогою бізнесу і державного сектору.
Свої ідеологічні принципи «Центр американського прогресу» втілює таким чином: «Ми розробляємо нові політичні ідеї, закликаємо ЗМІ висвітлювати питання, які дійсно мають значення, і формувати дискусії з політичними групами з важливих питань. “Центр американського прогресу» може мислити творчо на перетині ідей для розробки політик, які приводять до реальних змін. Використовуючи широкі комунікаційні та інформаційні заходи, ми агресивно залучаємо наші ідеї в національні політичні дебати”. В Україні поки що немає реального протистояння неоліберальному догматизму ні в науковому, ні в експертному середовищі, ні в реальному окресленні економічних політик, що їх подають до уряду і парламенту.
І ще один важливий момент для неолібералів. Нагадаю, що прогресивісти, ідеології яких дотримується «Центр американського прогресу», від самого початку сповідували концепцію Александра Гамільтона – американського полковника часів війни за незалежність США, а потім міністра фінансів в уряді Джорджа Вашингтона, який сформував так звану Американську систему. Ця концепція і план були використані невдовзі іншим американським високопосадовцем – спікером Сенату і держсекретарем Генрі Клеєм для розвитку молодих секторів американської економіки шляхом застосування «Американської системи» та її інструментів: тарифу для захисту і просування американської промисловості; банку для сприяння торгівлі; федеральних субсидій на створення інфраструктури. Як відомо, одночасно з Клеєм напрацювання Гамільтона було використано творцем економічного націоналізму («Національної системи політичної економії») Фрідріхом Лістом.
Отже, якщо комусь в Україні хочеться побачити скрізь у США неолібералів, то це не так. Національний інтерес і врахування людського фактора, базовані на цьому системи, концепції, програми і плани глибоко вкорінені в американській науковій думці, експертному середовищі і економічних політиках. І стратегії в США розробляються з урахуванням стратегій зовнішніх гравців, становища країни у світі на старті реалізації. Дії Трампа показують, що стратегії, які враховують національний інтерес, у США існували і існують, хоча вони часто залишаються закритими для суспільства, що живе останні 30 років у неоліберальному дискурсі.
Для США стратегічним противником сьогодні є в першу чергу Китай, на відміну від ХVІІІ і ХІХ ст., коли це була Велика Британія. Глобальне протистояння розгортається на наших очах у формі торгової війни. Розвивати американський середній клас, не вирішивши питання з Китаєм? Чи цього достатньо? Нещодавно до тарифного фехтування та стимулювання будівництва інфраструктури і пріоритетних секторів додалися різні обмеження в пересуванні людей і капіталів (на входження китайських компаній у капітал американських, щоб вони не могли долучитися до новітніх технологій; обмеження доступу студентів і науковців з Китаю до певних лабораторій і досліджень, щоб китайці не копіювали і не викрадали секретів, і т.ін.). Американська еліта розуміє, що рано чи пізно треба буде або справитися з Китаєм, або зійти зі світової економічної, а далі й політичної арени. Китай своїм агресивним експортом, обсягом захищеного внутрішнього ринку та вибудуваним незалежним циклом інновацій загрожує гегемонії США. І подальший імовірний перебіг подій може дещо нагадувати причини Пелопоннеської війни у викладі Фукідіда: «Афіняни своїм посиленням стали непокоїти спартанців й тим змусили їх почати війну». На відкриту війну Вашингтон, звичайно, не піде, можуть бути інші засоби підігріти її можливість з допомогою третіх країн, наприклад каталізуючи тертя між Індією та КНР. І водночас робити все можливе, щоб знищити Китай як економічного гіганта.
Натомість частина експертного середовища США продовжує неоліберальну риторику сильної країни, говорячи про підтримку макрофінансової стабільності, необмежену торгівлю тощо. Стоп, навіть у неоліберальних, а також лівих і дотичних до демократичної партії США колах дуже багато чого змінилося, і ті, хто критикував Трампа за його економічний націоналізм, передрікаючи, що протягом року настане внутрішня криза через програми підвищення тарифів і державного фінансування інфраструктури, визнали, що зайнятість ніколи не була такою високою, як за Трампа, зарплати і ВВП продовжили більш позитивну динаміку, ніж до цього. Тепер критики Трампа говорять, що через дії цього президента криза настане пізніше, і не тільки внутрішня, а й глобальна, і все через дії США. Криза дійсно насувається, але не через торгові війни, а через черговий шумпетерівський злам у технологіях і перехід до нових технологічних укладів.
А Китай тим часом проповідує необмежені глобальні ринки, продовжуючи хитрими засобами захищати свої, і не відмовляється від прямого та прихованого субсидування. І цю риторику, як раніше й американську, підхоплюють наші зазомбовані неоліберали: «От бачите, світова торгівля занепаде, якщо ми будемо сповідувати стимулювання «молодих» секторів в Україні».
Однак в Україні час нарешті зрозуміти: те, що можливе для сильних гравців, не спрацює для слабких. Якщо Україна всі сили витратить на підготовку кадрів та їх плекання, не створюючи при цьому екосистеми, де ці люди могли б працювати, ми втратимо і матеріальні, і людські ресурси. Навчені в Україні люди просто поїдуть за кордон, де їх кваліфікація буде затребуваною й оплачуваною, фактично вивозячи із собою українські інвестиції в освіту і науку, які насправді належать не лише кожному індивідууму, а й суспільству. Будучи слабкими, ми маємо вчитись у країн, які ставали сильними, використовувати саме ці конкретні практики – переходу від слабкості до сили. В наших умовах це має відбуватися за рівнозначними напрямками: через розвиток людини та нової індустрії. Цей процес передбачає створення замкнутого циклу інновацій, що дасть можливість країні та суспільству працювати в злагодженому ритмі. Слова відомого норвезького економіста Еріка Райнерта вже стали добре відомими у нас: «Не слухай порад американців та англійців, а роби за їхнім прикладом». Можу сказати те саме іншими словами: «Копіюючи американців, роби це комплексно, аналізуючи, хто є хто, і що насправді відбувається».
Індустрія та технологічний розвиток є якраз тим, що слід копіювати та запозичувати, використовуючи фактори залежності країн. Як, будучи залежним, створювати умови для інновацій, для людини-інноватора? Так, як це роблять ті, хто досягнув успіху, – використовуючи свою залежність як інструмент. Змушують мати відкритий ринок, бо вступили до СОТ? Значить, потрібно створювати умови в одному вибраному пріоритеті, який ще не розвинутий, але є перспективним, поступаючись іще більше в тих секторах, де це неперспективно, або там, де сектор уже набрав потужності. Немає фінансів для розвитку у вибраному пріоритеті? Домовлятися із стратегічними партнерами про вихід на ринки третіх країн (наприклад, для США це Африка, де цю країну серйозно тіснить Китай) і отримувати фінансування на виробництво.
Висловлювання «людина – головний капітал» – риторика не неоліберальна насправді і навіть не ліберальна, а цілком у руслі економічного націоналізму, бо передбачає «рукотворність» економічних процесів і застосування великої кількості політик і інструментів. Адже і визначення пріоритетів, і стимулювання – це не про невидиму руку ринку.
Не можна доїхати до певного пункту призначення, маючи лише автомобіль або водія. Для подолання відстані непогано мати ще й дорожнє покриття. З цим першочерговим набором необхідних компонентів можна здійснювати довгострокові та успішні економічні подорожі. І копіювати досвід більш розвинених звичайно потрібно, – це неодмінна умова успіху, але шлях повинен бути комплексним. Тоді неолібералізм не буде неоідіотизмом, на який страждають деякі сучасні горе-реформатори.
