Українські прихильники “ринкового фундаменталізму” намагаються аргументувати, що потреба у розвитку промисловості є пріоритетом економічної політики з “кам’яного віку”. Спробуємо пояснити апологетам мобільного телефону з чорно-білим екраном і мономелодією, що сучасний світ активно користується iPhone з низкою програм-додатків.
Перед- і постноворічні клопоти супроводжувалися низкою публікацій про недоцільність спрямовувати економічну політику на реіндустріалізацію України. Родзинкою досліджень стали твердження про недоцільність здійснення активної економічної політики, що передбачає розвиток промисловості. Нібито через нерозвиненість ринкових інституцій і неефективність ринків за умови досить освіченого населення Україна повинна “перестрибнути” з ресурсної стадії розвитку одразу в постіндустріальну, орієнтовану на економіку “сфери послуг” (проігнорувавши наступну за черговістю згідно з М.Портером стадію індустріального розвитку).
Високо оцінюючи теоретичне надбання М.Портера, у цьому разі коректніше було б порівнювати з філософською категорією “спіралі діалектики”. Сучасна промислова політика (Індустрія 4.0) “на наступному рівні спіралі” інтегрує в собі найкращі надбання інформаційної економіки, сфери послуг та оптимальне інноваційне товарне виробництво. При цьому органічно поєднуються великий, малий і середній бізнес. Абсолютно некоректно протиставляти великі промислові виробництва та малий і середній бізнес – приклад Японії свідчить про розвиненість механізмів взаємодії та виробничої кооперації між ними (у тому числі аутсорсинг). Водночас колишній міністр економіки України жаліється на те, що у нас мало кафе та хімчисток на окремо взятій вулиці, і саме це є ознакою нерозвиненості малого та середнього бізнесу в Україні.
Але ж малий і середній бізнес – це не тільки мала торгівля та сфера послуг. Виробництво містить колосальні можливості для його розвитку, достатньо переїхати прикордонну станцію Чоп, щоб це побачити, просто українська економіка за 25 років перестала створювати щось нове у промисловості, а займалася лише торгівлею та посередництвом за комісійну винагороду. Давно описано і спростовано хибну думку уподібнювати до європейських чималу кількість так званих малих підприємств – ФОПів, а насправді або самозайнятих базарних торгівців, або фейкові інструменти великих компаній для ухилення від сплати податків. Для того, аби було багато кав’ярень, потрібно, щоб місто мало туристичний характер і залучало велику кількість приїжджих або ж щоб населення мало високий рівень доходів у інших сферах, наприклад фінансовій, ІТ або індустріальному виробництві. І вони переважно малі та середні. Європейський рівень визначення за оборотом, щоправда, в 10-100 разів перевищує те, що ми називаємо середнім бізнесом в Україні.
Деякі з вітчизняних дослідників чітко визначили, що промисловий прорив у країнах Східної Азії був наслідком створених інституційних умов, таких, як неупереджена судова система, рівний доступ до ресурсів (праці, землі, капіталу), лібералізація зовнішньої торгівлі та ін. Цілком погоджуюся з таким твердженням, але як тоді зрозуміти позицію одного з відомих економістів у рецензії на одну з публікацій: “Високоавтоматизовані, капіталомісткі, виробництва розміщують зазвичай в розвинених країнах, де давно і добре захищені права власності, стабільний політичний режим і відсутні військові загрози. Нічого з перерахованого в Україні немає і в найближчому майбутньому не буде”. Тобто українське суспільство жертвує життями найкращих своїх членів, стійко терпить захмарні темпи зростання комунальних тарифів, витрачає останні доларові заощадження заради створення нових якісних суспільно-політичних інститутів, але цього, просто кажучи, “в найближчому майбутньому не буде”. Задля чого тоді ці жертви?
Також змушує замислитися теза про більшу схильність українців до “індивідуальної або мережевої творчої роботи, характерної для постіндустріальних виробництв, ніж до ієрархічних структур і технологічної дисципліни, що характерні для індустріальної епохи”. А як же тоді успішний досвід індустріалізації південно-східної України наприкінці XIX – на початку XX ст. (згадаймо імена О.Поля та Дж.Юза), своєрідна індустріальна культура Донбасу? Зрештою, завжди дивує зображення українців як якихось особливих гречкосіїв, котрі за жодних обставин не зможуть осягнути те, що доступне корейцям, розвиненим нині, але абсолютно аграрним два покоління тому. Тут нова версія упослідженості — ні, насправді ми не гречкосії, ми, навпаки, занадто розвинені, щоб дотримуватися нудної технологічної дисципліни в рамках ієрархічних структур. Так чи інакше, але розмова про те, що не треба нам мати індустріальний потенціал.
На аргумент щодо нерівних правил гри і корупційних ризиків розподілу податкових пільг хочеться запитати, чи перебувають зараз у рівних правилах гри ті українські учасники ринку, котрі хочуть займатися виробництвом, враховуючи те, що ми існуємо в умовах глобального ринку? Чи є у них доступ до дешевих кредитів під 2-3%, чи їм можна бути впевненими у плануванні своєї діяльності на 1-5 років за умов стабільного курсу долара? А “неефективність” податкових преференцій в українських реаліях чудово простежується на прикладі тематичного дослідження однієї з аналітичних груп до 25-ї річниці незалежності України. Так, податкові пільги для вільних економічних зон (ВЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР), справді, податкові надходження. Але на ВЕЗ “Донецьк” припадало 76%, на ТПР Донецької області – 90% пільг. У більшості ВЕЗ і ТПР податкові надходження перевищують надані податкові пільги. Тобто авторам відомі прізвища конкретних фігурантів у владі, які отримали, а реально – вкрали ці пільги, але робиться категоричний висновок про “негативний досвід” і недостатню ефективність.
Дуже похвальні заклики екс-міністра економіки Павла Шеремети “розкочегарити у нас економічне зростання”, що супроводжуються твердженням про пріоритетність розвитку регіонів і міст. Це органічно поєднується з прикладом поширеного серед економістів прогнозу, що у майбутньому буде не 200 країн, а 600 міст. Але хотілося б ознайомити із дослідженням аудиторської компанії Ernst&Young “Польща – справжня спеціальна економічна зона”, де проаналізовано підсумки та механізми роботи ВЕЗ у Польщі. Так, цей досвід теж не завжди однозначний, є й негативні приклади, але загалом після 18 років їх роботи станом на 2014 р. було залучено 20 млрд євро інвестицій і створено 1856 тис. робочих місць. Такі інструменти державної економічної політики визнано досить ефективними (глобальною аудиторською компанією, яку точно не можна звинуватити у прихильності до протекціонізму). Польща стала “острівцем стабільності” у Європі під час кризи 2008–2009 рр. не в останню чергу і завдяки вищезазначеним інструментам промислового розвитку.
Вітчизняні адепти “абсолютно вільного ринку” на своїх прапорах вивели гасла євроінтеграції, проте не хочуть помічати, що “Індустріальна політика, спрямована на глобалізацію” визначена серед семи пріоритетних напрямів у рамках базового документа ЄС – Стратегії “Європа-2020”. На зауваження щодо застарілості таких підходів можна підготувати добірку публікацій із ділових видань Financial Times і The Economist, присвячених економічній політиці в умовах Brexit уряду Т.Мей. Фундамент “терезаноміки” – відновлення промисловості, що допоможе втриматися на плаву британській економіці при виході країни з ЄС. Це після десятиліть визнаної на сьогодні хибною концентрації на економіці послуг, яка, як виявилося, за покоління зменшує нижче допустимого рівень освіченості населення. І коли ринок відмовляється раптом від сфери послуг Великої Британії, знаходячи більш цікаві локації, то повернутися до попереднього стану не вийде саме через відсутність стартових можливостей для науки. Ну й справжньою перлиною є визнання експертами МВФ прорахунків економічної доктрини неолібералізму.
Фактично збанкрутілу економічну концепцію самопроголошені реформатори пропагують як модний гаджет, але насправді вона є примітивною моделлю мобільного телефону Nokia початку 2000-х років. Тижневик The Economist у грудневій публікації на тему перспектив ідей вільного ринку висловив думку, що ключовою проблемою сучасних прихильників доктрини laissez-faire є втрата суспільством віри у прогрес. І це – на тлі фактичного набуття економікою протягом останніх років антисоціального та неефективного характеру. Цілком імовірно, що у разі відмови від догматизму застарілих економічних доктрин Україна все-таки здатна створити позитивний проект модернізації та новітній зразок прогресу.
