Україна – не бідна. У неї достатньо ресурсів, щоб продукувати дохід, згадати хоча б вивезені в офшори капітали та обсяги тіньового сектора нашої економіки. Наші проблеми в господарюванні. І якщо ми замість їх вирішення будемо популяризувати ідею про нашу бідність, нас ніколи не сприйматимуть як рівного партнера. Ми й надалі залишатимемося об’єктом, а не суб’єктом міжнародних економічних відносин.
Економічні відносини завжди були нерівними і складними, адже розвиток одних частин системи здійснюється за рахунок інших. Для залежних країн ці відносини означають експорт прибутків і відсоткових платежів. Результат відомий – виведення сформованого надлишку капіталу і втрата контролю за виробничими ресурсами.
Історичний аналіз дає змогу виокремити три типи структурної залежності: колоніальна, фінансово-промислова та неозалежність за участі транснаціональних корпорацій. Кожна з них зумовлює не лише міжнародні відносини цих країн, а й їхню внутрішню структуру. Вона характеризує спеціалізацію виробництва, форми нагромадження капіталу, тип відтворення економіки, а також їхню соціальну і політичну структури.
За формою колоніальної та фінансово-промислової залежності відбувалась орієнтація на виробництво експортних товарів (золота, срібла, тропічної продукції в епоху колоніалізму; сировинних товарів і сільськогосподарської продукції в епоху фінансово-промислової залежності).
Тобто виробництво визначалося попитом у державі-гегемоні.
Структуру виробництва країни визначали закріплена спеціалізація і монокультурність у цілих регіонах. Розвивалося натуральне господарство, що забезпечувало експортоорієнтовані галузі робочою силою за сприятливої міжнародної кон’юнктури. Саме в ці галузі переміщувався надлишок робочої сили під час несприятливої кон’юнктури на міжнародних ринках.
Джошуа Гі у праці «Міркування щодо торгівлі і навігації у Великобританії» ще в 1729 р. наголошував на такому: «Всім неграм має бути заборонено ткати як бавовну, так і вовну, а також прясти і чесати вовну, а також працювати на будь-якій залізній мануфактурі за винятком виробництва чавуну у виливанцях або заліза у брусках; їм також має бути заборонено працювати на виробництві шляп або шкіри будь-якого виду. Слід усвідомити: якщо вони організують мануфактури, то уряду доведеться зупиняти їхній прогрес. І не можна очікувати, що зробити це буде так само легко, як і зараз».
У цій цитаті, на переконання Еріка Райнерта, незавуальовано визначено мету такої політики – утримати колонії на рівні постачальників сировинних товарів. Колоніям завжди заборонялося розвивати власну обробну промисловість з тим, аби вони могли зосередитися на постачанні сировинних товарів. На думку Райнерта, основою капіталізму є саме індустріалізація, а тому заборона колоніям проводити її прирікає їх на бідність.
Більш того, деіндустріалізація може призвести до наслідків, протилежних розвитку, – регресу й економічної примітивізації. Серед іншого, цьому сприяє ефект Ванека-Райнерта, згідно з яким штучно запроваджена вільна торгівля відразу руйнує найрозвиненіші економічні сектори найнерозвиненіших країн, що торгують. Спіраль багатства, заснована на зростаючій віддачі, починає розкручуватися у зворотний бік. На задвірках світу відбувається деіндустріалізація, розпад сільського господарства і скорочення населення, інспіроване еміграцією в країни, де можлива діяльність зі зростаючою віддачею.
У часи Джошуа Гі економісти знали, що робити, якщо колоністи встановлювали зв’язок між своєю бідністю і забороною на промислове виробництво. Ерік Райнерт аргументовано доводить, що дозвіл вільно експортувати продукти сільського господарства ставав дієвим засобом їхнього маніпулювання. «Оскільки люди на плантаціях, спокусившись можливістю вільно продавати свої продукти по всій Європі, з головою занурювалися в їхнє вирощування з метою задоволення зростаючого попиту, вони відволікалися від мануфактур, і це було саме те, чого від них чекали метрополії», – писав Метью Деккер в «Есе про причини занепаду міжнародної торгівлі» у 1744 р.
Ця цитата не втратила актуальності й нині, коли деіндустріальні бідні країни, захоплюючись можливістю вільно експортувати сільськогосподарську продукцію в Європу і США, також не переймаються проблемою індустріалізації. Хоча жодній країні світу ще не вдалося розбагатіти шляхом постачання за кордон продовольчих товарів за відсутності власного промислового сектора.
Іспанія, яка була деіндустріалізована потоками золота і срібла з Нового світу, зуміла на початку XVIII ст. відновити промисловість. Утім, вона була поставлена в умови, які передбачали зниження рівня протекціоністських тарифів під час мирних перемовин після війни за іспанську спадщину з Нідерландами в Утрехті у 1713 р. Одразу після того в Іспанії розпочалася нова хвиля деіндустріалізації, внаслідок чого населення занурилося в зубожіння. Німецький економіст Іоганн Генрі Готтлоб фон Юсті у 1750 р. на прикладі Іспанії передбачав, що всі країни, які змушені виробляти винятково сировинні товари, мають усвідомити, що в такий спосіб їх насильно утримують у бідності.
Втім, як справедливо акцентує Ерік Райнерт, Іоганн Генрі Готтлоб фон Юсті не міг передбачити, що Адам Сміт і класичні англійські економісти розроблять економічну теорію, яка етично виправдає колонізаторів. Шляхом теоретичної абстракції вони переконливо довели, що одні країни мають опікуватися обробною промисловістю, а інші – сировинними матеріалами (а оскільки Адам Сміт зробив мірою всього працю, то з’ясувалося, що країнам, які ще не індустріалізовані, немає жодного сенсу це робити).
Згідно зі смітівською теорією і поглядами класичних англійських економістів, американські колонії та країни Європи вчинили б помилково, вирішивши наслідувати приклад Англії в індустріалізації. Як і адепти глобалізації, Адам Сміт переконував, що щойно ринок отримає повну свободу, в світі відразу запанує економічна гармонія: Англія зможе імпортувати сировину з усього світу, а в обмін експортувати промислові товари.
Незважаючи на це, жодна європейська держава не дотримувалася таких вказівок. Більш того, в просуванні ідеї глобалізації з боку США можна простежити певну схожість із поведінкою Англії у ХІХ ст. Попри те, що ще сто років тому Сполучені Штати Америки свідомо чинили опір ідеям вільної торгівлі, активно просуваючи пропозиції Олександра Гамільтона щодо захисту власної промисловості з метою індустріалізації.
Структурна залежність за тих чи інших історичних реалій загострювалась у формі ресурсної і технологічної залежностей. Вони включали економічну спеціалізацію, структуру виробництва, продуктивність праці, умови торгівлі, ресурсну забезпеченість. Не варто забувати про особливості нагромадження капіталу та доступу до фінансових ресурсів, лібералізацію ринку, функціонування ринку інтелектуальної власності, хвилі інновацій та інвестицій у людський капітал.
В Україні, як і в решті залежних країн, до причин консервування структурної залежності належать перешкоди на шляху до діяльності, пов’язаної з високими технологіями, а також значні витрати, що обмежують можливості країн, що розвиваються, відкривати багатонаціональні корпорації. Це і базові фінансові асиметрії, що відображаються у різниці внутрішнього фінансового розвитку та доступу до коштів міжнародного фінансування. Водночас не варто забувати про макроекономічні асиметрії, що сприяють розбіжностям у рівнях автономії макроекономічної політики та тенденції в країнах, що розвиваються, приймати проциклічну політику через залежність від нестабільного міжнародного фінансування.
Слід вийти за межі діалектики «лібералізм-протекціонізм», «держава-ринок». Старі протекціоністські інструменти відходять у минуле, на їхньому місці з’являються нові форми. Недарма в європейській практиці набуває вжитку термін reregulation, що пояснює стан, коли дерегуляція, передбачаючи зняття обмежень, концентрується на запровадженні нових форм регуляції.
Досить лишатися колонією розвиненого Заходу, споживаючи вироблені в ньому товари на запозичені під високі відсотки кредитні ресурси. Слід орієнтуватися на тривалий промисловий ренесанс, який дасть змогу використати наявний у країні ресурсний і людський капітал, вирішити проблему безробіття та закласти підвалини структурної трансформації української економіки. Примітно, що саме промислова політика є однією із семи основних ініціатив у контексті стратегії Європи 2020, розпочатої у 2010 р. Європейською комісією (ЄК), яка ще 2012-го зазначала таке: “Політична увага до промисловості ґрунтується на усвідомленні того, що сильна виробнича база має важливе значення для багатої й економічно успішної Європи”. ЄК реалізує анонсований процес реіндустріалізації, плануючи до 2020 р. збільшити частку виробничої промисловості у ВВП до 20% порівняно із нинішніми 15%.
Діалектика залежності економічного розвитку та ефективної імплементації індустріальної політики визначається таким.
Рушійною силою збільшення несировинного експорту є макроекономічна політика держави, що повинна стимулювати структурні зрушення в економіці на користь високотехнологічних галузей промисловості. Лише на основі адекватної макроекономічної політики можна розробити детальні структурні заходи для зміни пріоритетів розвитку промисловості загалом та експорту, зокрема.
Економічний розвиток, серед іншого, стимулюється зростанням продуктивності праці, яке відбувається за рахунок підприємств, що в пошуках зменшення витрат і збільшення прибутків впроваджують нові технології. Саме по собі виробництво виступає основним джерелом інвестицій у науково-дослідні роботи, ключовим тригером експорту (80% від загального експорту ЄС) і головним рушієм для зайнятості в інших секторах, включаючи сервісний. Емпіричний досвід свідчить, що кожне додаткове робоче місце у виробництві створює від 0,5 до 2 робочих місць в інших секторах економіки.
Успішність нових підприємств залежить від таких факторів, як підприємницькі здібності їх керівників, професійний рівень працівників, доступ до технологічних розробок і сприятливий бізнес-клімат. Посилення зв’язку між серійним виробництвом і супутніми сервісами також потребує серйозної уваги. Фірми-виробники вже не обмежуються лише виробництвом. Вони дедалі більше розвивають перед- і післяпродажні сервіси і розробляють індивідуальні рішення для споживачів. На сьогодні частка робочих місць у промисловості, які пов’язані зі сферою обслуговування, у ЄС становить близько 40%. Тому експерти ведуть розмови про бурхливе зростання сфери послуг – «сервітизацію» виробництва і збільшення частки послуг у кінцевому обсязі виробництва, адже ринок збуту для фірми визначається не тільки якістю продукту, а також якістю пов’язаного з ним сервісу.
Ефективність державного впливу може бути визначальним фактором у процесі економічної трансформації. Стимулювання промислового розвитку передбачає реалізацію таких завдань: стабілізація валютного курсу; оптимізація податкової політики; імплементація механізмів державного стимулювання експорту; диверсифікація ринків збуту шляхом активного проведення вертикально-спеціалізованої індустріалізації; залучення прямих іноземних інвестицій; стимулювання зростання заробітної плати; підвищення кваліфікації робочої сили.
Окреслене сприятиме здійсненню як економічної модернізації (в сенсі зростання частки експортного ринку і вартості одиниці виробленої продукції), так і соціальної модернізації, під якою розуміємо зростання зайнятості та реальної заробітної плати. Таким чином, економічний прагматизм поступово трансформуватиметься в економічний гуманізм.
Володимир Панченко, Наталія Резнікова
