На момент розпаду СРСР неефективність планової економіки було доведено, тому теорія абсолютно вільного ринку захопила майже весь експертний простір. Боротьба проти тоталітаризму стала синонімом демонтажу планової економіки, а відкриття ринків, дерегуляція і приватизація були оголошені панацеєю.
Але теорія не спрацювала, і Україна після 20 років виконання відповідних рекомендацій отримала не економічне процвітання, а істотний спад (на 35% до рівня 1990 року) і деіндустріалізацію. Цей процес триває, консервуючи негативну ситуацію і готуючи ґрунт для нового еміграційного сплеску.
«Краще мати неефективну промисловість, ніж не мати ніякої», − вважає норвезький економіст Ерік Райнерт, учасник Київського міжнародного економічного форуму. На його думку, те, що трапилося з Україною в 1990-ті − це несвідома реалізація дій, передбачених планом Моргентау 1944 року щодо деіндустріалізації післявоєнної Німеччини, який, на щастя для німців, було призупинено.
П’ять років тому серед експертів була дуже популярною думка: якщо наше виробництво застаріло, то давайте його взагалі позбудемося і зробимо ставку на IТ та економіку знань. А сьогодні реформатори нігілістично сприймають промисловий сектор і стрижуть під одну гребінку як металургійні й хімічні підприємства, що працюють за технологіями 1950-х, так і сектор машинобудування.
Економіка знань потрібна, але вона починається з якісної освіти, яка тісно пов’язана з рівнем індустріального розвитку. Тому якщо відбувається деіндустріалізація − знання деградують, і економіку знань не побудуєш. Навіть якщо інвестори масово вирішать відкривати в нас виробництво, вони не зможуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу. Не кажучи вже про розвиток інноваційного виробництва, для якого потрібна не просто технічна грамотність при використанні чужих технологій, а й інженерна думка для їх створення.
Необхідно брати курс на реіндустріалізацію і переходити до довгострокового планування. А також зробити пріоритетними ті види діяльності, які виробляють продукцію з високою доданою вартістю.
Індустріалізація − це шлях назад, на Заході головною вимогою цього процесу є освіта, яка вважається не витратою, а інвестицією. Повинні бути забезпечені професійна, вища освіта й наукова діяльність. Далі йде фінансування модернізації. Сьогодні ми спостерігаємо замкнене коло: українські підприємства не є фінансово успішними, тому в них немає грошей на інновації. Немає інновацій − триває технологічне відставання, а значить, виробники стають ще менш успішними фінансово.
Це коло треба розірвати. Але потреба української промисловості в капітальних інвестиціях протягом найближчих 10 років оцінюється в суму понад $200 млрд.
Зараз адекватного фінансування в Україні немає: банки дають мало і під високі відсотки. Гроші знайти можна: щороку з бюджету фінансуються як корупційні витрати, так і непродуктивні або непріоритетні програми. Додаткові резерви − у стягуванні ренти з сировинних галузей. Закордонні інвестори або донори теж надають фінансування, однак його не можна заводити прямо в бюджет, тому що він не передбачає довгострокового планування і контролю.
Повинна бути створена спеціальна структура − Фонд модернізації, який буде забезпечувати фінансування відповідно до бізнес-планів у рамках пріоритетів, про які повинні між собою домовитися всі зацікавлені сторони: держава, український бізнес і міжнародні інститути.
Створюючи Фонд модернізації, важливо не повторювати помилок минулого: виключити корупцію та нецільове використання коштів, не витрачати гроші на відновлення старих підприємств. Результатом діяльності фонду та інших подібних інструментів стане закріплення України серед країн «другого світу» і входження в глобальні ланцюжки доданої вартості.
