Демографічна криза останніми роками стала чи не найпершою проблемою найбільших пострадянських країн – Росії та України. Причому, на відміну від більшості розвинених країн Європи, де чисельність населення стабілізувалася і головною проблемою є скоріше «старіння» націй, у вищезгаданих уламках СРСР катастрофічним є саме різке скорочення чисельності населення, за темпами якого ми вже займаємо провідні позиції у світі. Так, в Україні за неповні два десятиліття незалежності чисельність громадян зменшилась із більш ніж 52 мільйона до неповних 46, і попри деяке пожвавлення народжуваності, що спостерігається кілька останніх років, переломити цю негативну тенденцію поки що не вдається.
Для асиміляції китайців Росії потрібен новий проект: Росія-Московія.
Але пояснювати такий стан справ лише погіршенням рівня життя переважної більшості населення у 1990-2000-і рр. було б неправильно, адже в республіках Середньої Азії і Кавказу незважаючи на всі економічні негаразди населення зростає. Тож можна припустити, що існують більш глибинні причини, які зумовили сьогоднішню ситуацію. І це припущення стало більш обґрунтованим, коли на очі потрапила стаття видатного гарвардського професора Романа Шпорлюка, написана ним ще в 1970-ті рр. і присвячена саме прогнозу демографічної ситуації в СРСР на наступні 20-30 років. (До речі, раджу купити збірник статей цього автора, що вийшов українською мовою під назвою «У пошуках майбутнього часу».) У ті часи до розпаду Радянського Союзу залишалось ще майже два десятиліття, і зрозуміло, що автор не зумів передбачити цю епохальну подію. Але вона повинна була статися з огляду на демографічну ситуацію, підштовхнута зсередини самим КДБ СРСР. Адже утримувати вкупі велику кількість різних націй стало неможливо через невідповідність темпів асиміляції населення темпам його зростання. А ідея підтримувати монолітність Радянського Союзу як тюрми народів почала вже себе вичерпувати.
Сьогоднішнє бажання Росії асимілювати українське населення у вже незалежній державі з точки зору демографії виглядає начебто природним, у Росії про «збирання земель» говорять дуже багато. Адже сучасній багатонаціональній країні надзвичайно потрібен потужний проект, котрий міг би переплавити не тільки ті народи, котрі живуть на її території, а й ті, котрі туди активно переселяються. На відміну від ситуації 35-річної давності, тепер вже йдеться і про китайців. Проте хибність та застарілість сьогоднішнього підходу до цього питання очевидні. Російський підхід приречений на поразку, адже збирати сьогодні потрібно не землі (їх у цієї країни більш ніж достатньо), а народи, нації, людей. Росії, на відміну від інших, менших за розміром та геополітичними амбіціями країн, допоміг би проект, подібний до того, що був використаний у США, де ідеологічною основою переплавки різних націй в одну були не національні вільна економіка та демократія. Потрібно визнати, що до ХХІ ст. цей американський проект був успішним. Але Росія вперто товчеться на застарілому ідеологічному базисі, адже і православ’я, і панславізм мають серйозні ознаки національного та етнічного, тому неслов’янським і неправославним народам і до сьогодні важко вливатися в новий імперський проект. Інша справа українці: вони, за словами ідеологів нової Російської імперії, вже є росіянами (йдеться про південь і схід України). Треба тільки закріпити деякі ідеологічні міфи у їхній свідомості, і тоді вони стануть справжньою основою майбутньої російської нації. Хоча назву народу з огляду на тих же китайців потрібно буде змінити, як це зробили в СРСР, винайшовши «радянський» народ по аналогії з «американським». Теоретично можна прогнозувати, що «Московія» як назва майбутньої країни і «московський народ» як назва майбутньої імперської нації можуть більше влаштувати кремлівських ідеологів. Власне, не їх самих, а ті мільйонні маси людей, котрі мусять сприйняти ідеологію єдиної держави. Фактично в тій майбутній Московії російською мала б залишитися тільки мова (хоча, можливо, її теж треба було б суттєво змінити, додавши до неї елементи монгольської, татарської та арабської мов, щоб мати більшу привабливість для неслов’янських народів). Тому, на мою думку, в наступні десятиліття ми можемо стати свідками нового, не національного проекту нової Росії, якщо, звичайно, еліта цієї країни не вирішить врешті-решт обмежити свої кордони Уральськими горами та річкою Дон. Для України в цьому випадку відкриються досить цікаві перспективи, після того як буде зупинено демографічний колапс.
Пропоную вам трохи поповнити свої знання з недавньої історії та проаналізувати самим цю дуже важливу тему, прочитавши скорочену версію статті Романа Шпорлюка.
(«Сучасність», 1977, № 10)
Західні дослідники національного питання вже протягом років дискутують над демографічними процесами в СССР і їх можливим впливом на міжнаціональні відносини. Особливо багато пишеться про російсько-середньоазійські стосунки у перспективі двох-трьох десятиліть, тобто до 2000 року.
Без огляду на те, як ті чи інші вчені оцінюють спроможність радянської системи розв’язати наслідки демографічного вибуху в Азії, вони одностайно визнають велике значення цього явища.
Дуже цікаву й контроверсійну статтю про демографічні перспективи СССР опублікували професори Роберт Люїс і його співавтор Річард Ровленд, під провокативним заголовком «Схід є Захід і Захід є Схід… Переміщення населення в СССР і його вплив на суспільство». Автори арґументують, що як економічні фактори вирішують, що турки, алжирці чи пуерторіканці їдуть шукати роботи в Європі чи Америці, так у недалекому майбутньому узбеки, казахи і таджики з’являться в європейській частині Союзу і в Сибіру.
Особливе місце в літературі теми становить студія Меррея Фешбека і Стівена Рапавого, поміщена в томі Совєтська економіка у новій перспективі. Автори передбачають, що в 1976-80 роках Середня Азія і Закавказзя дадуть 44,6% приросту населення СССР у працездатному віці; у 1981-85 роках цей відсоток дорівнюватиме 131! (Це означає, що інші частини СССР, у тому числі Україна, не будуть мати приросту, в порівнянні з попереднім п’ятиліттям, а навпаки, у них зменшиться кількість працездатного населення.) У п’ятилітті 1986-90 ті ж два райони Союзу дадуть 122 відсотки приросту, а в 1996-2000 роках їхня частка зменшиться до 67,5%.
Читачам, яким подібного роду теми не є близькі, буде, може, цікаво знати, що різні органи федерального уряду США систематично підготовляють демографічні оцінки й прогнози для різних частин і країн світу. Ще два роки тому Бюро перепису населення Департаменту торгівлі опублікувало Проекцію населення СССР і восьми складових частин за віком і статтю: 1973-2000. Автор Ґодфрі Болдвін зробив проекцію в чотирьох т.зв. Серіях, приймаючи кілька можливих демографічних моделей за період до 2000 року. За його даними, населення всього СССР у 2000 році становитиме від 290,6 до 343,3 млн, населення України – від 49,8 до 57,4 млн. Як бачимо, населення України збільшиться мало (47 млн у 1970 році). Також Російська республіка зросте мало, досягаючи від 137,1 до 157,7 млн, тим часом як у році 1970 вона мала 130 млн. Усі прогнози передбачають, що Росія не буде мати більшості населення СССР у 2000.
Етнодемографічні перспективи СССР цікавлять західних дослідників не менше, ніж теперішні національні відносини. Тема ця хвилює і радянських публіцистів і демографів. Досі однак ніхто з них не відважився зробити проекцію з дотеперішніх етнічних тенденцій у майбутнє. З яким хвилюванням, отже, ми взяли до рук примірник книжки, щойно виданої в Москві, яка таку проекцію дає! Г. А. Бондарська у книжці п.з. Рождаемость в СССР (Этно-демографический аспект) дає гіпотетичну екстраполяцію розміру 15 націй СССР, що мають свої союзні республіки, до 2000 року, при чому виходячи з їх демографічної структури до 1970 року. (Отже, як вона сама наголошує, це не передбачення, а власне екстраполяція тенденцій, які напевне в дійсності не залишаться такими самими.) Тим не менш подібні проекції є цікаві й корисні: вони помагають бачити гостріше, яскравіше сучасність. Бондарська не подає абсолютних чисел за 2000 рік, а тільки відсоткові відношення на не дуже ясній графі до стану за рік 1970, який дорівнює 100%, але на нашому кишеньковому калькуляторі ми виконали відповідні рахунки – і ось наші «відкриття».
Перш за все, ми підрахували, що Бондарська передбачає збільшення усіх 15 націй разом узятих на 33 відсотки (точніше – 32,51). Ми прийняли, що всі інші разом узяті національності (серед них є і відносно дуже чисельні, наприклад, татари, євреї, німці, башкири) також збільшать чисельність на 32,51% і що таким чином населення СССР у 2000 році буде 320,3 млн (у 1970 році було 241,7 млн).
Числами, що тут подані, можна «гратися» на різні способи. Залишаючи ці можливості уяві й зацікавленням читачів, обмежимося одним – двома аспектами проблеми. Перше, що звертає на себе увагу, – це контраст у темпах зростання між європейськими народами, з одного боку, і народами Середньої Азії й Кавказу – з іншого. Всі європейці, крім молдован, зростатимуть нижче середньорадянського рівня; всі азійці – вище. Українці й росіяни матимуть приріст на рівні одної третини радянського приросту. Це стосується двох найчисленніших народів і вже становить собою варте уваги явище. Феноменальний приріст буде зареєстрований у Середній Азії. Узбеки й казахи стануть потужними націями, а всі інші народи району збільшать чисельність більше, ніж удвоє.
У цілому, за нашими підрахунками, народи європейської частини СССР – крім росіян – зростуть з 57,6 млн у 1970 році до 65,7 млн у 2000. Їх частка у населенні СССР зменшиться з 24% до 20,5%. Народи Середньої Азії і Кавказу у той же час зростуть з 30,8 до 80,5 млн — чистий прибуток майже 50 мільйонів! Їхня частка у населенні СССР подвоїться: від 12,7 до 25,1 відсотків.
Росіяни, які становили 53,4% населення СССР у 1970, спадуть до 44,3 у 2000. (Тут не враховується збільшення через асиміляцію, яка без сумніву відіграє роль у загальному зростанні числа росіян.) Якщо в 1970 році росіяни були численніші від азійців і кавказців у відношенні більше, ніж чотири до одного, у 2000 році це відношення має бути менше, ніж два до одного. Така революційна зміна демографічних пропорцій неминуче ставить проблему майбутнього росіян та їхніх європейських помічників в Азії, українців перш за все. Друга велика проблема – це перспектива масового переселення узбеків, таджиків і т. д. до Москви, Ленінграда, Києва, Одеси, Риги. Географ Роберт Люїс переконаний, що ця друга можливість стане реальністю в 1980-х роках.
Мета цієї замітки – звернути увагу на певні тенденції в етнодемографічному розвитку. Читачам залишаємо міркувати про політичні імплікації й можливі наслідки цих тенденцій.
