Протиріччя між духовним і матеріальним, ідеалістичним і прагматичним є, здавалося б, вічним для кожного суспільства. Ідеаліст не може бути матеріалістом, і навпаки – так вважає велика кількість і наших співвітчизників. Але стараннями старої радянської пропаганди і вже нової – постпомаранчевої це протиріччя виведене до дуже дивної формули-запитання: «Ти хочеш, щоб була ковбаса, чи ти за українську мову?». Проблемою для замирення цього, на нашу думку, хибного і фальшивого протиріччя, є старання з обох боків – і з боку «ковбасників-прагматиків», і з боку «мовників-ідеалістів». Вони з тупою впертістю на різноманітних ток-шоу вовтузяться кожен на своєму майданчику, доводячи, з одного боку, що людина ідеалістична і моральна не може хотіти ковбаси, а з іншого, що той, хто може і хоче заробляти на образну «ковбасу» – тобто здатен достойно забезпечувати себе і родину і захищає це право, не може хотіти української мови і культури в Україні.
Дивно, але ідеалізм має тенденцію ототожнюватися з бідністю, зацікавленість у матеріальних благах таврується як бездуховність, відстоювання прав людини в нас чомусь зводиться до ігнорування суспільних потреб, охоронці природи протестують проти будь якого виробництва…
В зазначених дискусіях гармонії між цими поняттями не передбачається. Але чи справді гармонія – це відвічно втрачений рай, що його намагаємось знайти і все ніяк не знаходимо?
Чи згода, узгодженість між духом і тілом, між матеріальним та ідеальним, між природою і виробництвом, між людиною і суспільством справді неможлива?
Пропонуємо парадоксальну ідею, суть якої зводиться до тотожності нетотожного.
Людина = суспільство, духовність = тілесність, ідеальне = матеріальне,
природа = виробництво.
Вже чуються обурені голоси з приводу того, як можна ототожнювати Боже творіння – природу і брудну фабрику, високий дух і порох матерії? Обурення це правильне і праведне, з ним однозначно треба погодитись, бо різниця між вказаними поняттями аж надто яскрава…, якщо мислити неорганічно.
Це неорганічне нецілісне мислення ковзає по поверхні зовнішніх різниць і не заглиблюється у внутрішню суть. Спробуємо, однак, подумати органічно і цілісно.
Людський організм складається із безлічі найрізноманітніших клітин. Вони різні за формою, будовою, величиною, за тими функціями, які вони виконують. І водночас всі вони внутрішньо тотожні, бо мають однаковий набір генної інформації. Всі вони пішли від однієї клітини, і всі виконують одну задану нею програму. Бачення оцієї внутрішньої єдності – це і є органічне, цілісне мислення, яке розуміє внутрішню тотожність системи і її складових, які зовнішньо відрізняються, інколи суттєво.
Цікаво, чи ведуть у нашому організмі різні системи суперечки з приводу того, яка з них важливіша? Скажімо, серцево-судинна оголошує бойкот нервовій, вимагаючи визнати власну першість, а та, в свою чергу, блокує дихальні центри, щоб довести, хто ж у домі господар…
При зовнішній нетотожності наших органів і їх систем відразу стає видно їх внутрішню тотожність: без жодної з них людина не може жити. Цілісність загине, коли загине хоча б одна ланка.
Точнісінько так само і в нашому суспільстві: кожен елемент його, тобто людина, забезпечує можливість життя цілісності та водночас не може існувати без системи і без інших її елементів.
Дивним є те, що ці банальні речі так важко сприймаються нашою свідомістю:
– Мені треба доброї і дешевої ковбаси!
– То ви – не патріот?
Та ні, панове: саме тому і патріот, що турбуюся про харчування своє та своєї родини, а також інших. Бо якщо всі навкруги будуть голодні, то відберуть зароблений мною шматок. Я саме тому патріот, що думаю про забезпечення тілесного і матеріального саме тут, на цій землі, а не десь за океаном. А щоб те все мати і тепер і далі, слід задіяти ідеалізм та гуманізм, щоб не потрапити в халепу громадянських протистоянь; належить мати повагу до природи, щоб забезпечити виробництво; варто приділяти увагу людині, яка творить суспільство, і мові, яка, в свою чергу, дасть нам змогу мати повноцінний міжособистісний зв\\\’язок, який творить державу. Адже саме організовуючи самостійно своє життя, ми зможемо мати скільки завгодно тієї наболілої псевдоідеалістам ковбаси. Ми їстимемо ту добру ковбасу (поки що, на жаль, спримітивізований символ добробуту, але нехай), перебуваючи водночас у стані загальної захищеності, що і є виявом отого непояснювального-ірраціонального-ідеалістичного. Ну що? Коло замкнулося? Чи ідеальне = матеріальне? Чи ковбаса = українська мова? Ні?
Згадаємо тоді притчу про доброго самарянина. Левіт поспішав на богослужіння і тому зігнорував матеріальні потреби побитого подорожнього, а от добрий самарянин не розмірковував про Бога, про високе і прекрасне, – просто надав фізичну допомогу потерпілому, спізнившись до церкви, чим і виявив свою Богопричетність. Ось так парадоксально турбота про фізичне може бути виявом духовності.
Бувають, звичайно, в житті ситуації, коли більш моральним є відмовитись від блага, ніж придбати його. Якщо, наприклад, на роботі за невиправдано мстивою примхою начальника звільняють колегу, є два варіанти поведінки:
Варіант А. Тихенько мовчу, бо боюсь, що за найменший спротив мене також звільнять.
Варіант В. Висловлюю свою незгоду зі звільненням колеги. При цьому майже на 100% отримую шанс на звільнення.
Чомусь вважається, що варіант „В” більш духовний, бо людина зігнорувала матеріальне (зарплату) і вибрала моральну, правдиву позицію ( духовне).
Насправді вибрати таку позицію може тільки той, хто впевнений у власній здатності створити матеріальне благо (зарплату) іншим способом. Той, хто певен, що зуміє подолати звільнення і знайти можливість заробити на життя інакше.
З цього слідує парадоксальний висновок: саме здатність створити матеріальне благо дає змогу здійснювати духовні вчинки!
В неорганічному, нецілісному суспільстві, де нема розуміння важливості взаємодії і зв’язків між ідеальним і матеріальним, панують уявлення про те, що втрата моральності веде до матеріального благополуччя (збереження зарплати для боягуза у наведеному прикладі), а моральна людина апріорі повинна бути голою і босою і повинна гордитися цим. Проте в органічному суспільстві добробут (добре буття) матеріальне і духовне формують одночасно.
Для організації і реалізації довготривалого доброго буття крім узгодження матеріального–духовного обов’язково слід гармонізувати тотожність індивід = суспільство (людина = нація). Сьогодні колишню радянську установку: «Раньше думай о Родине, а потом — о себе» замінили протилежні псевдоліберальні тенденції, які поняття Батьківщини, суспільства, нації знівелювали і звели до неіснуючої фікції. Думай тільки про себе, ніхто не може обмежити твої апетити і забаганки, нікого і нічого крім тебе просто не існує! І цей гіпертрофований егоцентризм трактується як невід’ємне право людини на індивідуальність! Нова псевдоліберальна крайність після крайності комуністичної, а часто обидві в поєднанні дають нездоланний хаос та тріумф себелюбної зневаги до людини і суспільства.
Індивідуальність – це здатність до дії і відповідальності, а не ігнорування іншого індивідуума і суспільства. Більше того, ігнорування дуже часто є показником відсутності індивідуальності, ознакою інфантильності та гордині. Навіть якщо індивід протиставляється суспільству, виявляє його негативи, як це робили світочі людства, починаючи від давніх пророків і закінчуючи нашими дисидентами, то робить він це саме тому, що відчуває свій зв\\\’язок, свою тотожність із суспільством і в такий спосіб намагається здобути благо не тільки для себе, а загалом для всіх. Тобто навіть протиставлення в органічному варіанті може відбуватися в діалозі між індивідом і суспільством.
А в неорганічному суспільстві, що не розуміє власної цілісності, спостерігається дві взаємопротилежні тенденції.
Суспільство ігнорує людину, її духовні та матеріальні потреби. Формується ситуація, коли загальне ніби паразитує на індивідуальному, намагається використати потенціал людини для власних потреб. Таке суспільство пригнічує особистість, намагається виховати ідеального і безвідмовного виконавця, аж до культивування псевдожертовності в стилі «раньше думай о родине…». В принципі, аналогом є вимога псевдопатріотів «відмовитись від ковбаси заради української мови».
Інший варіант неорганічного суспільства наголошує на важливості тільки людини і нікчемності усього іншого. Ніхто і ніщо не може заперечити людині або заборонити їй будь-яку дію, обмежити її свободу. При поверховому погляді здається, що це і є право на свободу, на індивідуальність. Насправді це право на безвідповідальність. Навіть на тиранію стосовно інших. У суспільстві формується сума нічим не пов’язаних між собою, емоційно холодних і відсторонених егоїстів, яким байдуже все, окрім можливості власного споживання. Споживання не обмежується ковбасою. Для більш розвинених суспільств ота «ковбаса» набуває вигляду накопичення автомобілів чи картин або вілл на кожному з теплих морів…
В органічному і цілісному суспільстві індивідуальне тотожне суспільному і національному. Організм здоровий загалом, якщо здорові його серце, рука чи нога. Так і в суспільстві – воно щасливе і здорове тільки тоді, коли здорові і щасливі (і заможні!) люди, що його складають. Справжньому суспільству болить алкоголізація чужих дітей і розвал виробництва, воно всіма силами сприяє бізнес-процвітанню одного і мистецьким досягненням іншого, бо здобутки кожного стають багатством всіх. Цілісне суспільство посилює свої складові – окремих індивідуумів – аж до масштабу сили всезагального цілого.
Тут нема дилеми, що важливіше: людина чи суспільство, бо вони тотожні. Людина захищає себе – і тим самим захищає суспільство, здобуває матеріальні блага для себе – і сприяє збагаченню суспільства, викриває негативи суспільства – і спонукає його функціонувати в чистоті і правді. Чим більше окрема людина здатна до правдивої і результативної дії, тим краще суспільству загалом. Чим більше суспільство прагне взаємодії, тим сильнішою стає кожна людина. Такому суспільству нема потреби пригнічувати людину і формувати бездумного робота, разом з тим воно не буде потурати себелюбним примхам і догоджати людським деструктивам в ім’я фіктивного ідола прав і свобод, потурати знищенню природи задля безмежного споживання .
Для гармонійного суспільства не існує конфлікту між виробництвом і природою. Адже природа, як і виробництво, – джерело ресурсозабезпечення людини і суспільства, основа матеріального і духовного буття людини. Виробництво – тільки своєрідне продовження природи, яка забезпечує можливість тілесного існування людини. Якщо ми любимо і думаємо про своє тіло, то не будемо його руйнувати. Так само ми не будемо нищити один із складників тіла суспільства – природу. Ми зможемо створити таке виробництво, яке буде враховувати «сторону природи» для нашої взаємної вигоди.
Можливо, ми вас не переконали, і вам до цього часу здається, що треба боротися окремо за «ковбасу» чи окремо за «мову». Ми не звинувачуємо нікого, розуміючи, що ви просто спостерігаєте таку окремість у неорганічному суспільстві, котре вас оточує. Але сподіваємося, що почувши, що може бути інакше, ви захочете будувати тут і зараз суспільство органічне.
