Сучасний бурхливий розвиток людської цивілізації раз за разом яскраво і переконливо доводить оманливість та відносність тих законів та принципів суспільного життя, які ще донедавна вважалися, на думку загалу, безвідмовно діючими та неспростовними. Своєрідним струсом свідомості в цьому сенсі стала і нинішня глобальна фінансово-економічна криза, яка фактично підвела жирну риску під наївними сподіваннями сучасників на універсальну ефективність глобалізованої ринкової економіки ліберального толку. Широкий економічний лібералізм, зведений протягом останніх десятиліть у ранг панацеї для кожної країни, та його всепояснююча роль були суттєво (якщо не остаточно) дискредитовані негативними явищами системного характеру, які ми зараз спостерігаємо.

З’ясувалося, що лібералізм вже не в змозі забезпечити цілісний і прогресивний розвиток всієї сукупності економічної, політичної та соціокультурної сфер буття людського суспільства. Попри глобалістсько-ринкові декларативні заяви лідерів сучасної світової економіки, які ті продовжують виголошувати радше за інерцією, керівництво багатьох країн поступово переходить до активного використання захисних заходів, все більше звертаючи свою увагу на традиційне національне підґрунтя економічного життя. Це, в свою чергу, цілком об’єктивно веде до підвищення ролі та значення національної держави як самодостатньої цінності та ефективної системи в сучасному світі.

Економічний лібералізм є дискредитований негативними явищами кризи.

Втім, безперечні успіхи ліберальної економічної моделі, яких вона досягла наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., ввели в оману далеко не всіх. Таким «недовірливим» виявився, зокрема, і відомий американський вчений – політолог та соціолог Френсіс Фукуяма, професор Школи поглиблених міжнародних досліджень при Університеті Дж. Гопкінса. Ще у 1995 р. з-під його пера вийшла напрочуд цікава та інтелектуально якісна книжка – «Довіра. Соціальні чесноти та шлях до процвітання» (російською мовою праця Фукуями була опублікована в 2004 р.). В ній автор достатньо арґументовано доводить, що не тільки (і навіть не стільки) суто економічні чинники визначають і зумовлюють основні напрямки та тенденції розвитку людської цивілізації. Натомість культура в широкому розумінні (Фукуяма включає сюди і спільну традицію, і мову, і релігію, і форму державності), її специфічний характер і зміст у кожній окремо взятій країні або регіоні світу суттєво впливають на всю сукупність відносин, що виникають у будь-якому суспільстві.

Провідною цінністю в даному відношенні Фукуяма називає довіру, яку він прирівнює до найважливішого соціального капіталу. Адже саме довіра є ключовою характеристикою розвинутого людського суспільства, що виявляється і на індивідуальному, і на соціальному рівні (довіра до соціальних інститутів і держави в цілому). Саме довіра визначає прогрес, а успіх самореалізації конкретного суспільства залежить насамперед не від ринкових принципів ведення економічної діяльності, а тільки від рівня довіри, що існує в суспільстві.

Довіра як вид відносин пов’язана із ціннісним відношенням людини до світу і самої себе. Є дуже багато економічних операцій, що стають можливими тільки тому, що люди довіряють один одному. Співробітництво створює взаємозалежність, а інвестиції окупляться тільки тоді, коли партнери будуть дотримуватися своїх зобов’язань. Це стосується і простих виробничих відносин, а ще більшою мірою фінансових відносин, де гроші позичаються і віддаються через роки. Зрештою, якщо в суспільстві немає довіри, марно сподіватися, що знання буде проникати в це суспільство.

Довірчі відносини, що домінують у культурній сфері, впливають на формування економічних інститутів: в економіці переважає сімейний бізнес, тому що відносини усередині родини є великою цінністю для її членів. Хоча надалі сімейність обмежує ефективність поділу праці. Культури з високим ступенем довіри, тобто країни з високорозвиненими інститутами посередництва, мають важливі переваги в конкурентній боротьбі. Вони володіють сильними фінансовими інститутами, більш мудрою політикою найму співробітників і в цілому більш великими корпораціями, що стали «світовими гравцями». Крім того, Фукуяма бачить економічну функцію соціального капіталу у зменшенні трансакційних (пов’язаних із механізмами контролю та управління) витрат. Американський вчений підкреслює, що координація, заснована на неофіційних нормах, які, в свою чергу, базуються на культурі, залишається важливою складовою сучасних економік. У сучасних умовах її роль ще й зростає, оскільки ускладнюється природа економічної діяльності та технологій.

Процес реалізації соціального капіталу (і перш за все – довіри), що здійснюється через його конвертацію в інші форми капіталу, є двобічним: з одного боку, завдяки соціальному капіталу отримується доступ до економічних, культурних та інших ресурсів через контакти з компетентними і впливовими «гравцями» соціальних взаємин, з іншого – набуття соціального капіталу вимагає від індивіда особистого вкладення (інвестування) економічних, культурних та інших ресурсів. Тобто соціальний капітал, як і будь-яка інша форма капіталу, передбачає процес обміну за схемою «вкласти – отримати» чи «віддати – взяти».

Економічно розвинені країни світу переступили в постіндустріальну еру, яка характеризується не тільки прогресом у сфері високих технологій, підвищеною увагою до творчої та інтелектуальної праці, але й зростанням кількості організацій, що працюють у принципово нових сферах економічної діяльності. В результаті особливої значущості набуває те, як індивіди взаємодіють між собою. Чи зможуть вони працювати в команді, довіряти партнерам по бізнесу, або ж будуть змушені проводити дорогі перевірки і створювати нескінченні системи моніторингу? Чи зможе керівництво компаній без побоювань делегувати частину повноважень менеджерам вищої ланки? Чи зможуть менеджери вищої ланки очікувати від кожного працівника того, що він не лише буде хорошим працівником, який має певні навички та рівень освіти, але й захоче застосувати отриману ним освіту на практиці, переслідуючи одночасно з власними інтересами інтереси компанії? Успіху в неоглобальному світі досягне та компанія, працівник якої любить свою справу і не формально виконує свої обов’язки, а творчо підходить до будь-якої роботи.

Єдність між групами в суспільстві, між бізнесом та представниками робітників забезпечується спільною культурою.

Як найбільш цінна складова соціального капіталу, довіра необхідна в першу чергу для заможності країни загалом. У суспільстві з високим рівнем довіри, звичайно, вище рівень визнання публічної влади, а отже, нижче витрати на підтримку порядку. Інституціональна реформа, що йде за змінами макроекономічних умов, проходить більш гладко, тому що скорочуються витрати на вирішення соціальних конфліктів. Уряди, що діють у країнах з низьким рівнем довіри, мають справу із зовсім іншими стимулюючими структурами. Люди відчувають ворожість стосовно законного політичного порядку і не підкоряються існуючим правилам. За відсутності стабільних інститутів і соціального капіталу політичні зміни залишаються насильницькими та вибухонебезпечними. Для того щоб уникнути цих помилок, у суспільстві повинен бути акумульований соціальний капітал. Єдність між близькими за інтересами групами в суспільстві, між адміністрацією і лідерами бізнесу, між бізнесом та представниками робітників, між владою і народом, котра забезпечується культурою, є соціальною платформою для створення ефективних, а не формальних правил, а також процедур контролю за їхнім виконанням

Україна, як і багато інших країн з перехідною економікою, належить до суспільств, де всі зв’язки – як традиційні, так і новостворені, – гранично зруйновані. Ми поки що далекі від того моменту, коли в українському суспільстві сформується атмосфера довіри, близька до тієї, що існує в американській або німецькій економіках (хоча їх активно критикує Фукуяма за недостатню ефективність в епоху переходу від глобалізму до неоглобалізму). Багато труднощів сучасної української економіки й політики йдуть корінням саме в проблеми недовіри до заможного класу, керівництва з боку переважної більшості суспільства.

Прогрес залежить не від ринкових принципів ведення економічної діяльності, а від рівня довіри, що існує в суспільстві.

Тож об’єктивні реалії сьогодення вперто свідчать про нагальну потребу відходу від домінування ліберальної моделі економіки, яка сама по собі вже є значною мірою глобалізованою. Необхідно шукати своєрідну «золоту середину» між законами ринкової економіки, дієвість більшості з яких є доведеним фактом, та врахуванням наявних традицій та національної економічної культури, які, безперечно, є в кожній країні та кожному суспільстві у світі. Саме такий «поворот обличчям» до накопичуваного століттями національного досвіду може стати підґрунтям і запорукою майбутнього успішного та гармонійного розвитку економіки та соціальної сфери в Україні.

Володимир Панченко