29 березня директор Музею Івана Гончара, що у Києві, Петро Гончар відкрив тимчасову виставку в рамках проекту «Етнографічні небилиці», де було представлено український одяг ХХ століття. Заходиш, а експонати – фуфайки, чи куфайки, – так і в транскрипції англійською написано: «fufayka (kufayka)». Музейники десь знайшли оце добро 30-річної і більше давності, яке навіть запах зберігає – запах солярки, перегною і такого іншого. Куфайки різні: є латані, є і модні (такі коротенькі), і зібрані вони з усіх областей України.
У музеї також є постійно діюча виставка «Український одяг ХІХ сторіччя», на якій можна побачити вишиванки, запаски. Не знаю, чи носили вишиванки на роботу в ХІХ сторіччі, а от фуфайку в ХХ носили в селі цілий день, і вдома теж. Але повернімося до виставки. Так на ній цікаво: обійдеш зал по колу, скрізь куфайки висять, а в середині – оті вишиванки, на купу накидані. «Наче концтабір Дахау», – вирвалось у когось. І правда, схоже: навкруги вертухаї (охоронці) стоять, а всередині – місиво з людей.
І підпис під однією куфайкою на стенді: «Коли купували її у однієї старої, то запитали, чи не лишилося якихось старих вишиванок. Ні, каже, все попалила». От так. А куфайку береже.
Фуфайка – це в своєму первинному значенні просто гарний теплий одяг. В словнику є два тлумачення цього слова: «1. Тепла в’язана сорочка. 2. Те ж, що ватник». Ми ж, коли кажемо «фуфайка», маємо на увазі робочий одяг, стьобану ватяну куртку.
Такий одяг буває різний, при цьому він може бути модним і достатньо зручним. Але якщо одягнути всіх в однакове, це викликає неприйняття і негативне ставлення до будь-якої – навіть дуже гарної – речі. Наприклад, шкіряні пальто – сама по собі нормальна одежа. Але в нас «кожанки» асоціювались зі злочинами НКВС.
Інший яскравий приклад – гранований стакан, «гранчак». Це, безумовно, витвір мистецтва, створений в момент перемоги футуризму і модернізму в 20-і роки минулого століття. Його придумали два видатних тогочасних митця – Мухіна і Малевич, і це було ознакою часу. Так само як характеристикою тієї ж епохи по інший бік Атлантики є американські хмарочоси, зроблені зі скла та бетону. Але гранчак для нас, на відміну від хмарочосів для американців, перетворився на трагічний символ – символ алкоголізму, пропащої людини.
Причому нам цю напасть штучно нав’язують в цілком неочікуваних ситуаціях. Нещодавно я зайшов випити кави в вареничну «Катюша» – зараз відкрилась така мережа ресторанів з совдепівським дизайном. Чесно кажучи, не хотілось, але було холодно і ніколи шукати щось інше. Так там всі холодні напої подають у гранованих стаканах. Я попрохав налити сік в щось інше, але мені відповіли, що в них дозволений тільки такий стиль. В гранчаку самому по собі нема нічого поганого, але в мене він викликає особливі почуття і алюзії, пов’язані з радянським режимом. Це все рівно, що поїсти в кафе, стилізованому під «теплушку» – вагон для худоби, в якому перевозили у табори поляків, литовців, латишів, естонців, українців. Є, до речі, такий сюжет в столиці Латвії, в Музеї радянської окупації – за рахунок відтвореного затхлого запаху теплушка викликає шалену відразу. А в «Катюші» народ сміється, веселиться. Ну то таке.
Фуфайка, як і гранований стакан, також могла бути у свій час витвором мистецтва, як і «Чорний квадрат» Малевича. Але – знову до порівнянь: якщо френчі носить офіцерська еліта, яка захищає батьківщину, то це престижно і красиво. Але якщо все населення одягти в подібну форму, і вождь одягне такий самий костюм, та ще й вислати півкраїни в концтабори, то це вже не буде викликати позитивних емоцій у нащадків. Петро Гончар, який організував цю виставку, визнав фуфайку українським одягом всього ХХ століття, і це правильно, хоча і виглядає як стьоб чи нарочито контраверсійна інсталяція. Фуфайки – тепер експонати, бо 70 років починаючи з 1917 пройшло під знаком цієї «української» одежі, і фуфайка таки перемогла вишиванку.
Особливою «популярністю» користувалися фуфайки в ув’язнених. За найскромнішими підрахунками, взятими з сайту сучасних прихильників Сталіна, за ґратами на 1953 рік (рік смерті тирана) знаходилося 2,6 мільйони людей. Якщо врахувати «естественную убыль» в таборах, як це робив Солженіцин, то кількість тих, хто пройшов через табори за роки сталінського режиму, обчислюється десятками мільйонів.
До них долучаємо колгоспників, в яких не було паспортів і були обмеження в пересуванні і які носили такі самі фуфайки, як і зеки. Та і, відверто кажучи, харчування та повсякденний побут тих і інших не дуже різнились. Довжина робочого дня колгоспників не була чітко встановлена, вони працювали «від зорі до зорі», по 12-18 годин. Робота була практично безоплатною, оскільки винагорода не покривала навіть мінімальних витрат на засоби, необхідні для фізичного виживання. Необхідно було обов’язково «заробити трудодні». Від їх кількості фізично залежало життя селян.Виплати здійснювались в основному натурою (зерном, картоплею), при цьому норми були на рівні блокадного Ленінграда (100-300 грамів хліба на день). Реально не можна було нічого купити, і фуфайка була чи не єдиною економічно виправданою одежею. Колгоспна система була своєрідним рабством, а фуфайка – уніформою рабів-селян.
Щоб картина була більш повною, треба згадати і кирзові чоботи. Можна навіть порекомендувати Петру Гончару зробити виставку «Українське взуття ХХ століття» – вийде, мабуть, не менш яскрава інсталяція.
Під час відвідування виставки «українського» одягу починаєш чітко усвідомлювати, чому за «совок» і досі так тримається значна частина населення. Страх у поєднанні з масовою пропагандою неможливо викорінити зі свідомості, особливо якщо зауважити, що 70% населення не було за кордоном ніколи. Ця ментальна «фуфайка» тримає людей, і люди тримаються за своє минуле. Вони згадують свою юність і ностальгують за нею.
До речі, в українській свідомості цього трошки менше, ніж в російській. Пару років тому я був в Коктебелі у досить презентабельному готелі, з басейном і непогано оформленими номерами. Але в їдальні там до цього часу жіночка в накрохмаленому ковпаку возить велику алюмінієву каструлю між столами і пропонує «рассольнік». Там обов’язково подають шматочок сиру і сирокопченої ковбаси, обов’язково є шпроти з жерстяної консервної банки, картопляне пюре з котлетою. Там навіть збереглися тарілки і ложки радянських часів. До готелю мене запросив на кілька днів знайомий москвич, забезпечена людина. 90% постояльців були росіяни. Я був у шоці від такого меню, а москвичам чомусь хочеться знову і знову поринати в минуле.
Яке ж було моє здивування, коли вже цього року я побував у такому ж самому совку в Пущі-Водиці під Києвом. Там теж були символи шикарного життя епохи тотального дефіциту: копчена ковбаска, сир, шпроти, обов’язкова свиняча котлета без можливості вибору, незважаючи на піст. Мабуть, десь збереглися «совкові» ТУ (технічні умови, стандарти) щодо меню в їдальнях, і хоча вони зараз не обов’язкові, їх продовжують виконувати. Якщо поцікавитися, з чого все пішло, то з’ясуємо, що совкова «столовка» в основі своїй має австрійську кухню, але розтиражована на сотні тисяч однакових їдалень, в яких подають несмачні переварені страви з німецькими назвами («шніцель» та інші) і з яких кухарями через бідність вкрадено більше половини продуктів. Нормальною психікою вона сприймається як прояв того, що не хочеться бачити. Це той совок, який мали б ненавидіти ті, хто в ньому жив. Але в реальності це не відбувається, совок нас досі переслідує.
Той, хто додумається, як позбавити українських людей цієї мазохістської залежності, стане справжнім лідером нації і виведе її до кращого життя. А поки що – ходиш по виставці і бачиш біля стін чи то вертухаїв (охоронців ЧК-НКВД-МГБ-КГБ), які охороняють наш страх, чи то своїх батьків і дідів, які попалили вишиванки, щоб вижити. Але не дають жити нам.
А у вареничній «Катюша» тим часом крутять радянські фільми, подають напої у гранчаках і тримають посуд в совкових «стєнках» і шафах – стандарті дефіцитних меблів 1970-х років. А мені ввижаються навкруги все ті ж чорні фуфайки.
