Для того, аби виграти виборчі перегони на посаду мера міста Києва, кандидатам та їх штабам варто звертати увагу на ідеологічні основи своїх програм, які хоч і не завжди виглядають рельєфно на фоні конкретних чи популістських слоганів, однак приваблюють або відштовхують виборців.
Почнемо з представника «Слуги народу» (СН) та кандидатки на посаду мера – Ірини Верещук.
Вже більш ніж півроку партія влади характерна тим, що її ідеологія – відсутність ідеології. За останній рік прозвучало три протилежні і дуже різнобарвні позиції. У лютому 2020 року партія заявила, що вона змінює свою офіційну ідеологію з лібертаріанства, з якою йшла на вибори, на «український центризм». «Партія повинна бути вільна від ідеологічних забобонів минулого. Це – центризм, який заперечує політичні крайнощі і радикалізм, але це креативний центризм, це «український центризм»», – звучало в заявах керівництва «Слуги народу». Але зовсім скоро виявилося, що центризм від СН має мало ознак націонал-демократії, як це характерно для світового досвіду, цей центризм є більш лівою ідеологією, а саме – соціал-демократією, аж до соціалістичної ідеології та практики. Звичайно, для популістичної партії (в науковому сенсі, дивіться мої нещодавні статті з окресленої проблематики), подібним до самовбивства виглядають заяви в патерналістському, тобто схильному до державної підтримки суспільстві, про те, що лише вільна людина сама, без держави, здатна забезпечити собі добробут.
Звідси дрейф СН з крайньої правої позиції до майже крайньої лівої є об’єктивною потребою. Питання в тому, чи зрозуміє цей дрейф освічений київський виборець на місцевих виборах. Ще більше характерною є еклектика підбору висуванців – це чисто політична особливість, яка до певного часу перебуває в тіні. Економічна сфера постійно обговорюється, вона потрібна усім для перемоги, але виборець і на місцевих виборах буде фіксувати усі факти ставлення кандидатів до патріотизму і оборони держави, як це було в 2015 році).
За словами мера Дніпра Бориса Філатова, які були висловлені у його недавньому фейсбук пості, поєднання в одному списку апологета «Руського міра» 2014 року і героя україно-російської війни – показник «повного фаршу» в ідеологічному і навіть просто смисловому просторі. Це буде відігравати свою роль під час виборів.
Віталій Кличко – «УДАР»
Ідеологія партії УДАР на сьогодні виглядає досить невиразною, в парламенті вона розчинилася в партії Порошенка, а на місцевих виборах чомусь хибно вважається, що ідеологія непотрібна (на мою думку, що завгодно, але не це), але враховуючи, що ще на виборах 2014 року в першу п’ятірку входили письменниця-націоналістка Марія Матіос і голова СБУ періоду 2009-2010 років Валентин Наливайченко, який відкрив архіви СБУ і був фактично хресним батьком злету Володимира Вятровича на політичну вершину (сприяючи діяльності Інституту національної пам’яті), а також інших політиків, зокрема Ірини Геращенко, не тільки і не стільки імідж господарника буде визначати образ партії Віталія Кличка. Як свого часу Реджеп Ердоган став мером міста Стамбула, а потім зі своєю «Білою партією» тріумфально вигравав парламентські і президентські вибори в Туреччині, і вже 20 років успішно керує цією країною, так і УДАР хоче повторити цей успіх. Кличку вже заважає імідж господарника. Вибори в Києві треба вигравати, і після засилля дилетантів та компрадорського політикуму дійсно є запит на тих, хто реально займається господарством міст. Але чи це є довгостроковою потребою Кличка? Цинічно про це вести мову, але якби зараз перед виборами виникла критична ситуація в Києві чи в регіоні, яка б дала можливість проявити свою ідеологічну позицію (наприклад, спроби терактів чи якісь інші недружні дії спецслужб Росії), то Кличко міг би суттєво потіснити електорат націоналістів і навіть націонал-лібералів, повністю зайнявши їх нішу.
Якщо такого, дай Боже, не станеться в реальному житті, то для того, аби продовжити переможний марш з орієнтацією на парламентські і президентські вибори, політтехнологам потрібно було б придумати такий привід. Втім, швидше за все, така ситуація складеться сама по собі вже після жовтня, і гра Кличка у якості чинного мера і лідера «Удару» з орієнтацією на вершину політичного Олімпа буде більш ефективною.
Андрій Пальчевський і партія «Перемога Пальчевського»
Занадто важкий шлейф московського минулого цього кандидата почав затіняти образ Пальчевського, як борця з корупцією. І хоча рейтинг його все ще є досить високим, до нього впритул наближається інший, ідеологічно близький у питаннях ставлення до Росії, колишній регіонал Олександр Попов, який канібалізує рейтинг випускника Школи КГБ. Цілком можливо , що штаби обох кандидатів проводять консультації про зняття одного з них на користь іншого. Така модель виглядає цілком імовірною. Враховуючи, що самому Пальчевському команда депутатів в Київській раді особливо не потрібна (у нього інші, парламентські, амбіції), то цікавим могло б бути його зняття на користь Попова і наступна підтримка цього кандидата. Знятися за два тижні перед виборами і спробувати зіграти на користь ОПЗЖ, стало б потужним ривком для виходу Попова в другий тур з тим, аби там повоювати «як господарник проти господарника» з Кличком. Це дало б змогу провести у міську раду значно більшу, ніж у випадку паралельного з Пальчевським походу на вибори, фракцію ОПЗЖ. Хоча велика фракція – це добре, але посісти мерське крісло стало б неможливим апріорі, враховуючи, що Київ – одне з найбільш патріотичних і антиросійських міст в Україні. Тому значно ризикованішим з точки зору політичного іміджу ОПЗЖ і кількості депутатів у Київраді, але перспективнішим з точки зору перемоги над чинним мером, могло б стати якраз зняття Попова на користь Пальчевського. Саме тоді у другому турі проти Кличка грав би не господарник (у Пальчевського тут немає шансів), він міг би розіграти партію борця з корупцією, борця за рівність і свободу. Ці слогани традиційно дуже популярні для містян, а для киян – особливо, вони переможні під час усіх революцій, і не тільки в Україні. Якщо б такі гасла були підкріплені внутрішнім агітуванням ОПЗЖ за Пальчевського не як за свободолюбця, а як за проросійського, чи якщо хочете – проімперського кандидата, то враховуючи його бекграунд та антиамериканську і антиєвропейську риторику ОПЗЖ, цей кандидат міг би розрахувати на рівну боротьбу з чинним мером у другому турі.
Олександр Попов – «Опозиційна платформа – За життя»
Колишній депутат від «Партії регіонів», Олександр Попов з кінця 2010 року до 25 січня 2014 року очолював Київську міську державну адміністрацію. 25 січня 2014 року він був відсторонений від посади у зв’язку з підозрою в причетності до порушення конституційних прав громадян на Майдані Незалежності в ніч на 30 листопада (розгін студентської акції). Мало хто згадує, що він родом з Кривого Рогу, був міністром з питань житлово-комунального господарства України (2007, 2010), а ще менше, що в Києві він з’явився, як молодий перспективний мер з міста Комсомольська (сьогодні Горішні Плавні) Полтавської області (1994-2007 роки). Попов дійсно був непоганим менеджером міського господарства, про що свідчить також започаткування за його каденції в якості голови адміністрації процесу створення «Стратегії розвитку Києва». Даний кандидат цілком органічно вплітається в образ господарників, який завжди притаманний Партії Регіонів та її наступникам. Я вже висловлював гіпотези стосовно можливостей його гри вищого порядку, ніж просто завести фракцію в Київраду під час наступного місяця, хоча, швидше за все, ОПЗЖ не зможе пожертвувати клановістю для яскравої і ризикованої політичної гри.
Михайло Поживанов – «Радикальна партія»
Михайло Поживанов – фінансово спроможний кандидат, який висунувся від Радикальної партії. Його негативний шлейф доповнюється невиразною кампанією, що дозволяє припустити гру на користь ОПЗЖ. Складається враження, що Поживанов планує потренуватися і підіграти ОПЗЖ у виборчих комісіях.
Олексій Кучеренко – «Батьківщина»Найяскравіший господарник з усіх кандидатів, без негативного шлейфу корупції і скандалів. Серед кандидатів у мери Києва, що не представляють чинну владу, Кучеренко разом з командою Батьківщини презентував програму розвитку міста, яка вигідно відрізняється своїми проривними ідеями як в сфері управління міста, так і у відновленні виробничого потенціалу міста Києва, про що, до речі, не веде мову жоден кандидат. Після заяви лідерки Батьківщини Юлії Тимошенко про те, що партія переходить на рейки економічного націоналізму, варто подивитися на наступні заяви, а особливо кроки. Потяг Батьківщини ще з часів «Нового Курсу» 2018 року до ордолібералізму – європейського економічного концепту ринкової економіки з фокусом на людині – виставляє партію в ряд соціал-демократів європейського зразка і викликає зацікавленість мислячих, але патерналістично налаштованих київських виборців.
Микола Томенко – «Рідна країна»
Гарні і стабільні гуманітарні пропозиції Миколи Томенка передбачувано викликають повагу і підтримку у киян. А от спроби напружити м’язи, подібно Кличку, заявивши, що він буде «наводити порядок», викликають здивування і роздратування, адже такі дії не були характерні для цього політика раніше, тому сприймаються неорганічно. Найкращим варіантом було б його зняття на користь Батьківщини і використання свого впливу для підсилення цього проекту.
Сергій Притула – «Голос»
Українські ліберали мають як в парламенті, так і в списку до Київради, яскравих молодих кандидатів. До першої п’ятірки входить екс-заступник міністра економіки та один з сподвижників Prozorro – Максим Нефьодов, президентка Асоціації адвокатів України Зоя Ярош, боєць-доброволець Аліна Михайлова. Риторика Притули – справедливість та свобода особи, і приміряти на себе образ господарників ліберали не прагнуть. Для гарного результату їм потрібно було б вийти, як і Пальчевському, до другого туру. Але тут – замкнуте коло, в якому треба визначити, що перше – «курка» чи «яйце». Для озвучки антикорупційної риторики і реального бою з Віталієм Кличком Сергію Притулі треба, як і Андрію Пальчевському, вийти в другий тур, а для виходу в другий тур – треба було б мати конкретну програму , що цікавить киян з пропозиціями щодо інфраструктури комфорту. А з цим у лібералів традиційно не складається. Вони наполягають на тому, що варто лише мати європейський політичний і економічний альянс – і все складеться само собою.
Звичайно, Притула, будучи талановитою особою, швидко опановує компетенції політика. Але для рейтингів і перемог йому ще також слід зрозуміти, як «Голосу» стати проукраїнською партією зі справді проукраїнськими економічними позиціями, без здачі інтересів країни. Така стратегія є не лише патріотичною (про свій патріотизм «Голос» увесь час заявляє), але і електорально привабливою. Враховуючи, що «Голос» є парламентською партією, і ліберальне крило обов’язково повинне бути представлене на політичному Олімпі, потрібно позбавлятися низьких 2%, до яких скотилися українські ліберали. Причина цього – не лише в імпотентності керівництва в особі Вакарчука, але й в антиіндустріальній економічній позиції.
Десь там поряд – і «Європейська Солідарність». Не маючи свого кандидата в мери, теж могли б подумати про об’єднання з «Голосом». Але цього не станеться, бо «ЄС» перетягуватиме каната на свою сторону, канібалізуючи «Голос».
Сергій Гусовський – «За майбутнє»
Гроші Ігоря Палиці – це добре, але втрачаючи ліберальний імідж, Гусовському потрібно набувати чогось нового. Уявити, що «Майбах» може стати ліберальним проектом – нереально. І в епоху всюди сущого популізму все буде залежати від форми подачі і грошей на просування. Але не на цих виборах.
Олександр Омельченко – «Єдність»
Як би прикро це не було, але назва партії говорить сама за себе. Олександру Омельченку слід було б приєднатися до Батьківщини чи до Кличка. І там, і там однозначно були б раді.
Юрій Левченко – «Народовладдя»
Стабільна свободівська риторика і практика для Києва може бути привабливою, однак для націоналістів не складаються умови, щоб проявити себе. Слава Богу для країни, але не для просування партії. Сьогодні у суспільстві не сформувалося розуміння потреби в критичних і швидких діях, які характерні для українських націоналістів. Об’єднання з ким-небудь із партій апріорі неможливе, отже шансів на виборах в Київраду небагато.
Єгор Фірсов – «Екологічна альтернатива»
Екологічна ініціатива Єгора Фірсова, вірогідно, не матиме підтримки в Києві, попри десятки несанкціонованих сміттєзвалищ і те, що на половині території міста смердить від нечистот з Бортничів. Виборець поки що не поєднує конкретні професійні якості кандидатів у сфері екології з результатами їх можливої діяльності.
