Росії треба отримати свій «WikiLeaks» для історії ХХ століття чи щось інше, ще більш потужне, щоб вилікуватися від хвороби сталінізму. Чи буде молоде покоління іншим? Здається, так. Серіали про доблесних НКВДшників, які розстрілюють мирних жителів, – мабуть, недостатня порція смертоносного вірусу для освічених росіян, які їздять по світу і розмовляють багатьма мовами.
Кому і для чого потрібно, щоб вища посадова особа РФ сказала, що російський народ міг САМОСТІЙНО перемогти нацизм? Конспірологія говорить, що це необхідно, щоб розділяти і панувати. Звичайно, російський народ міг. Але не сталінізм, бо він прагнув НЕ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ, а абсолютно іншого – світового панування. А для цього Сталіну не треба було душити нацизм у зародку, приєднуючись до бойкоту передачі технологій Гітлеру. Не треба було проводити навчання німецьких військових спеціалістів. Для цього не треба було підтримувати та роздмухувати нацизм політично, свідомо знищуючи потужну соціал-демократичну течію в Німеччині. Навпаки – треба було готувати Європу до походу «освободителів», а отже, спочатку треба було той нацизм виростити (зрештою, схожу гру вели європейські лідери, які вирощували Гітлера проти Сталіна).
Росіянам, щоб бути справжнім народом-переможцем, а не тим, котрий поклав 14 млн у війні, треба було будувати лінії оборони на західних кордонах СРСР. Або ще раніше не потрібно було б підписувати Брестський мир, розділяючи Україну на частини і позбавляючи себе буфера проти німців, котрі прагнули реваншу після Версальської угоди.
Треба було не навчати свій народ винищувати віру в Бога і вбивати тисячі священиків, не розстрілювати еліту і не гноїти її в концтаборах. Треба було не влаштовувати голод для мільйонів росіян і українців, котрі мислили і діяли самостійно, заробляли на життя собі і підтримували високий економічний потенціал країни. Не варто було лякати Європу усіма страхіттями відбирання приватної власності й репресій у своїй країні і проголошенням того, що таке саме буде в усьому світі, щоб європейці вважали дияволом саме Сталіна і навіть Гітлер здавався менш страшним правителем. Треба було не підписувати пакт Молотова – Рібентропа і не ділити Європу навпіл з нацистами, запускаючи в 1939 р. пружину війни.
Щоб говорити про те, що російський народ справді переможець, потрібно перестати розповідати казки сталінізму про несподіваність початку війни, яку українське і російське населення постійно очікувало ще з 1936 р. Щоб не було взяття у полон 3 млн і загибелі 800 тис. солдатів у перший місяць війни, треба було після пам’ятного виступу Сталіна перед курсантами військових академій 13 травня 1941 р. не висувати неозброєні війська на крайній південний захід. Щоб сказати, що російський народ міг і сам перемогти, треба було б набрати армію виключно із росіян та ще й переконати їх, що це справедлива війна, і не породжувати мільйон власовців, які вважали інакше.
Аби казати, що мільйони неросійських жертв не були потрібні, Жукову треба було не посилати сотні тисяч на вірну смерть у Єльні. І треба було відмовитися від визволення Познані до Дня Червоної армії за рахунок додаткових півмільйона вбитих і втоплених у болотах.
Неправильно стверджувати, що росіяни – народ-переможець, спираючись на той факт, що 70% від 20 млн людських втрат належить РСФСР. Тут нема чим пишатися. Питання не в кількості загиблих, а в результаті. І кількість смертей грає в ретроспективі не за, а проти тези про перемогу. Бо виникає питання: чому «переможці» внутрішньо так хотіли приєднатися до переможених? Чому ті, кого ощасливили перемогою, увесь час повставали проти того щастя в Україні, Литві й Естонії, в Угорщині й Чехословаччині і зрештою позбулися дружніх обіймів? Чому діти вищого керівництва СРСР вже в зовсім «щасливі» 1970-ті та 1980-ті масово залишалися на Заході дипломатами і не хотіли жити на привілейованому положенні в країні загального рабства?
Питання ще і в тому, для чого піднімається саме питання, хто скільки втратив. Але 70% – це не контрольний пакет в акціонерній спілці. Можна порахувати у відсотках до загальної кількості населення. Можна порахувати й у тисячах чи мільйонах загиблих, як виявляється, даремно. А можна просто згадати, що в 1913 р. китайців налічувалося 510 млн, поляків – 18, а українців – 45. Тепер українців так само 45, поляків – вже 39, а китайців – аж 1300 млн. Там, де сталінізму не було, навіть у комуністичних країнах, населення суттєво зросло. Якщо ж все-таки вважати Другу світову війну війною російського народу, як цього хочеться ідеологам розколу, то тоді треба чітко сказати українцям, що їхні жертви були непотрібні. Аби ж порятувати український народ від непотрібних мільйонних втрат, треба було дати йому незалежність у 1918 р. або хоча б у 1939-му, і нехай би він пересиджував лихі часи у співпраці з нацистами (все одно тавро зрадника), як це робили французи, датчани, норвежці, фіни й австрійці – усі європейські народи, які отримали радість «чужої», «російської» перемоги над фашизмом, але не були ощасливлені сталінським соціалізмом.
Але розмови про те, як могло б бути, в науці носять назву неісторичного підходу. Це справа письменників, які пишуть антиутопії, як Аксьонов з його романом «Острів Крим» або Оруелл з «1984».
І так хотілося б, щоб уже врешті стався повний витік інформації про те, якою насправді була ота страшна війна. І щоб усі нарешті дізналися не тільки про пакт Молотова-Рібентропа, якого достатньо для всіх, крім сталіністів, щоб ставити знак рівності між Сталіним та Гітлером. В іншому контексті «народ-переможець» звучить зловісно…
Проте сьогоднішні наші думки повинні йти в напрямку Нового року і Різдва. Незважаючи ні на що, люди хочуть думати про хороше. Тому згадаю одну американську комедію про те, як батьки дуже напружували свого сорокалітнього сина – успішного письменника-психолога. Він врешті-решт вигнав їх зі свого життя. А потім виявилося, що вони були йому прийомними батьками…
