Чому видатки на оборону не можуть стати одним із драйверів українського економічного зростання.
Передбачається, що Державний бюджет України на 2021 рік матиме такі показники:
- ВВП – 4,5 трлн грн;
- зростання ВВП очікується на рівні 4,6%;
- доходи бюджету – 1071 млрд грн;
- видатки бюджету – 1350 млрд грн;
- державний борг до ВВП – 64,6%.
При цьому видатки на безпеку та оборону становитимуть 267 млрд грн; 117 млрд грн із них буде спрямовано безпосередньо на Міністерство оборони, яке своєю чергою на закупівлю та модернізацію озброєнь передбачило 22 млрд грн.
Цивільні витрати розвитку передбачатимуть 150 млрд грн на розвиток дорожньої інфраструктури і близько 49 млрд грн – на програми підтримки бізнесу, включно з агросектором.
Оборонний бюджет важливий як сам собою – для реалізації безпекових функцій, так і для створення бази для розвитку виробництва високотехнологічної продукції та відповідно зростання ВВП. За рахунок експорторієнтованих виробів у військовій сфері або тих, що потенційно можуть експортуватися в майбутньому, вдасться підвищити технологічність економіки, а відповідно – забезпечити її зростання.
Оборонні витрати в умовах військового конфлікту з Росією можна істотно збільшити, скориставшись спрощеними умовами доступу до інвестицій, технологій та виходів на ринки. Такі несподівані маркетингові можливості можуть відкритися для України як країни у стані війни завдяки грамотній взаємодії українського уряду з геополітичними партнерами України – США і ЄС. Отже, оборонний бюджет стане квазібюджетом розвитку, паралельно можна істотно збільшити експорт і змінити структуру економіки з сировинної на технологічну.
Словосполучення «оборонний бюджет стане квазібюджетом розвитку» – на превеликий жаль, лише побажання, яке в умовах істотного зростання оборонних витрат без дійової промислової та військово-промислової урядової політики не стане драйвером економічного розвитку країни. З іншого боку, планування урядом видатків оборонного бюджету не від потреб збройних сил, а від надходжень до держбюджету, а також структура витрат на оборону, в якій переважає виділення коштів на утримання і грошове забезпечення, призводять до формування депресивного оборонного замовлення. Своєю чергою мінімізація витрат на переозброєння армії призводить до подальшої деградації оборонної промисловості
Якщо скористатися для оцінки можливостей розвитку оборонного виробництва популярною в бізнес-середовищі Матрицею BCG, то в українській економіці можна виокремити чотири групи секторів: стратегічні лідери, поточні лідери, потенційні лідери і проблемні сфери.
Стратегічні лідери – це інноваційні сектори, що генерують високу додану вартість, залучають висококваліфікованих фахівців, мають значний потенціал освоєння нових ринків і створюють потребу розвитку малих та середніх інноваційних підприємств, які постачають їм продукцію та послуги. Ця група безпосередньо впливає на технологічність, але до «стратегічних лідерів» увійдуть також сектори і підприємства, яких сьогодні немає, проте вони виникнуть у результаті підтримки інновацій. Розвиток і підтримка цих флагманів, а з урахуванням падіння їхньої технологічності – великих і високотехнологічних, проте багато в чому стартапів, створить сотні тисяч малих підприємств, які будуть постачальниками лідерів військового експорту.
До групи «стратегічні лідери» в Україні входять комп’ютерне програмування і надання інформаційних послуг, виробництво транспортних засобів та їх комплектуючих, виробництво електричного устаткування. Розвинений оборонний сектор мав би теж належати до стратегічних лідерів, проте в Україні він є поки що проблемною сферою («діти, що плачуть», за термінологією BCG – Бостонської матриці). Стратегічні сектори мають важливе значення для розвитку військового виробництва завдяки своїй продукції подвійного призначення, адже всі види транспорту так чи інакше пов’язані з потребами збройних сил усіх країн.
У забезпеченні розвитку стратегічних лідерів роль держави має бути ключовою. Форми участі держави такі: а) пряме фінансування; б) податкові стимули для найму висококваліфікованих кадрів; в) інвестиції в інновації та наукові розробки; г) державні гарантії; д) кредитування і страхування з допомогою інституцій та інструментів розвитку.
Тим часом поява на сайті Мінекономіки тексту проєкту Стратегії розвитку оборонно-промислового комплексу до 2025 року, де визначено, що функціонування українського оборонно-промислового комплексу (ОПК) характеризується високим рівнем залежності від бюджетного фінансування, свідчить про неадекватність уряду в оцінці державних фінансових інструментів для задоволення потреб Збройних сил шляхом формування нових спроможностей оборонно-промислового комплексу. З огляду на ключові показники ефективності реалізації згаданої урядової Стратегії, де відсоток суб’єктів господарювання державної форми власності, на яких, фактично, запроваджено стандарти корпоративного управління державними підприємствами, є визначальним, – зрозуміло, що державні чиновники взагалі не володіють економічним інструментарієм розвитку ОПК.
Для групи потенційних лідерів України, куди входять, у тому числі виробництво комп’ютерів, електронної та оптичної продукції, освіта, наукові розробки, телекомунікації, інфраструктура, збільшення військових витрат сприятиме прискоренню розвитку високотехнологічного виробництва та забезпеченню України якісною екосистемою для розгортання високотехнологічного цивільного бізнесу. В рамках оновлених ланцюгів постачання потенційні лідери можуть стати також статтею експорту. У разі ефективної державної політики потенційні лідери можуть стати стратегічними лідерами.
Роль держави в підтримці розвитку потенційних лідерів – у впровадженні проєктного фінансування (без застави) через спеціально створені інституції та державно-приватне партнерство, через яке охоче заходитимуть іноземні інвестори. Важливі державні гарантії, страхування ризиків експорту, податкові пільги для підвищення якості продукції, переоснащення виробництва та стимулювання експорту. Крім того, держава має забезпечити інтеграцію цих секторів у світові ланцюги створення вартості.
У разі неадекватної державної політики (відсутності відповідних механізмів та інструментів) потенційні лідери швидко переходять до групи «проблемних сфер» – безперспективних видів діяльності. Це яскраво проявилося у виробництві авіаційної та бронетанкової техніки: Україна, яка мала стартові можливості не тільки щодо виробництва, а й щодо ринкових ніш, за 30 років не спромоглася організувати процес наукових та конструкторських розробок, поступаючись новим виробникам – Туреччині, Кореї, Польщі та іншим.
У листопаді 2019 року президент В.Зеленський під час відвідин Харківського авіаційного заводу доручив Мінфіну та Мінекономіки внести на затвердження Кабміну Державну цільову науково-технічну програму розвитку авіаційної промисловості на п’ять років. Швидше за все, українські авіабудівники незабаром святкуватимуть річницю доручення президента, якщо галузь зможе пережити кризу.
Поточні лідери в Україні (металургійне виробництво і видобування металевих руд, сільське, лісове та рибне господарство, виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів) – сектори, які поки що мають попит на світових ринках і забезпечують левову частку експортної виручки України, але генерують невисоку додану вартість, – вони низькотехнологічні й залежні від цінової кон’юнктури зовнішніх ринків. Це – «дійні корови», тобто на них можна будувати розвиток інших, інноваційних секторів. Так робили всі успішні країни – «тигри розвитку» ХХ століття: на основі концентрації доходів цих секторів та фінансування високотехнологічних секторів за рахунок додаткової ренти відбувався розвиток нових технологій.
Якщо поглянути на цю проблему в міжнародному аспекті, то в Україні щорічні оборонні витрати на душу населення становлять менше 100 дол. (проти витрат Польщі 250 дол. і середнього світового показника 239 дол. у 2018 році). За показником «відсоток витрат на оборону від ВВП» з 2004-го по 2013 рік Україна посідала низькі місця. Вона наблизилася до ТОП-15 країн з початком війни і впродовж 2015–2018 рр., хоча ці витрати продовжують становити близько 40% від середнього світового показника. Зважаючи на війну на Донбасі та загрозу ще масштабнішого протистояння з Росією в майбутньому, військові витрати мають зростати у фізичному обсязі. Загалом, для забезпечення адекватного переозброєння (порівнюючи з військовими витратами Польщі), оборонний бюджет України має сягнути 10 млрд дол. на рік, причому розраховувати його потрібно за методикою, прийнятою SIPRI (Стокгольмський інститут дослідження проблем миру), без включення в нього витрат на національну поліцію тощо, не пов’язаних безпосередньо з обороною. Збільшувати абсолютну величину витрат потрібно, орієнтуючись на частку в бюджеті країни, яка у разі такого різкого збільшення в доларовому вираженні сягне 15% від загального бюджету.
Отже, Україна стоїть перед дилемою: збільшення військового бюджету необхідне, однак розмір та темпи зростання і ВВП, і бюджету країни мають бути значно вищими, ніж вони є тепер, для того, щоб показник «відсоток у витратах державного бюджету» був у рамках загальносвітових. У зв’язку з цим, важливе використання військових витрат не лише для безпосереднього посилення обороноздатності, а й для посилення зростання економіки за рахунок зростання експорту озброєнь з України.
Для цього є ринкові підстави, оскільки військові витрати у світі загалом становлять 1,8 трлн дол. на рік (2018). Ці показники в період з 2009-го по 2018 рік зросли на 5,4% (що на 76% більше, ніж в останній рік холодної війни). Військові витрати в Європі становлять 364 млрд дол. на рік, при цьому на військові витрати США, Китаю, Саудівської Аравії, Індії та Франції припадає 60% світових. Так, за останнє десятиліття Китай збільшив свої військові витрати на 83%, а США – на 17%. До 2030 року очікується, що країнами з найбільшими витратами на оборону стануть: США – понад 1 трлн дол., Китай – 736 млрд дол. та Індія – 213 млрд дол. (причому Китай має можливість приховувати реальні витрати, тому очевидно, що витрати більші. Наприклад, СРСР свого часу занижував офіційний оборонний бюджет удесятеро за рахунок викривленої статистики і приховування військових витрат, включно з витратами на наукові розробки: він зараховував їх до цивільних). Очікується, що до 2030 року військові арсенали світу зростуть удвічі порівняно з 2016-м. Уже 2020 року азійсько-тихоокеанські військові витрати відповідатимуть рівню витрат Північної Америки. До 2045 року витрати на оборону в Індії можуть становити 654 млрд дол., тоді як витрати всіх членів НАТО становитимуть 900 млрд дол.
Недавно створене Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості буде модернізувати вітчизняний оборонно-промисловий комплекс, машинобудівну, літако-, ракето-, суднобудівну, хімічну, гірничо-металургійну, скляну, деревообробну та легку промисловість.
До повноважень міністерства, крім військово-промислової політики, входять також зовнішньоекономічна та інвестиційна політика, функціонування індустріальних парків. Це недостатній перелік інструментів, порівняно з викладеним у першій частині статті. Та оскільки до сфери управління Мінстратегпрому належатимуть підприємства, які виробляють конкурентну продукцію військового призначення, є надія, що в держави з’явився виконавчий орган, котрому під силу здійснити перетворення, потрібні як для реалізації ОПК безпекових функцій, так і для створення бази розвитку виробництва високотехнологічної продукції і, відповідно зростання ВВП за рахунок експорторієнтованого виробництва.
Тим часом положення про Мінстратегпром, недавно прийняте урядом, наштовхує на думку, що чиновники більшості органів виконавчої влади, а особливо Мінекономіки, спрямували свої зусилля на створення умов для унеможливлення розвитку в Україні високотехнологічних галузей промисловості, заблокувавши передачу до сфери управління новоствореного міністерства Експортно-кредитного агентства, ряду функцій із формування політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокрема формування та реалізацію політики у сфері експортного контролю.
Володимир Панченко,
доктор економічних наук, керівник наукових програм Інституту суспільних досліджень
Наталія Резнікова,
доктор економічних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
