Коли ми здійснюємо пошук у системі Google чи Youtube, ми вже звикли до того, що розумний алгоритм пропонує нам серед іншого матеріали, пов’язані з нашим запитом. «Великий Брат» тим самим форматує наш порядок денний. Іноді ми із роздратуванням нехтуємо такими пропозиціями, але значно частіше ми їх приймаємо, а відтак – споживаємо контент, який маємо спожити на думку Великого Брата. О, він вміє думати, і в мільярди разів швидше ніж Гомо сапієнс, і ефективніше.
Те ж саме відбувається і у формуванні наших політичних вподобань і поглядів. Ми живемо в мережі, і це – доконаний факт. Як пояснюється в модній та широко обговорюваній документальній стрічці «The Social Dilemmas», якщо ми не платимо за інформацію, яку споживаємо, то ми – не покупці, ми – товар, який мережа продає продавцям, що претендують на наші гроші або увагу. Вони продають нам і джинси, і ідеологію…
Західна політична культура є більш просунутою, ніж в Україні, зокрема, в частині проведення політичних дебатів на завершальному етапі виборів. Поєднавшись із технологічною досконалістю обробки інформації за допомогою штучного інтелекту в мережах, цей інструмент підносить донедавна лайливе слово «популізм» на п’єдестал основного інструмента перемоги в політичній боротьбі.
Зрештою, позитивна або негативна конотація при згадках про «популізм» може бути не більш, ніж позицією тієї чи іншої сторони, яка аналізує дії опонентів чи партнерів. А з наукової точки зору, популізм – це просто спосіб простими речами пояснити складні для розуміння поняття і процеси. Можемо називати це примітивізацією для популяризації, суть від цього не змінюється – смисли не переформатовані в емоції залишаться за бортом уваги людей.
Мережа з її фантастичними можливостями миттєво доставляти образи є ідеальним середовищем зародження «digital populism» та реалізації його потенціалу.
Вміння команди політика на попередніх стадіях виборчих перегонів донести просту інтерпретацію складної системи взаємопов’язаних процесів дозволяє кандидату здійснити «контрольний постріл на ураження» під час фінальних дебатів.
Так сталося в 2016 році, коли Дональд Трамп нокаутував Хіларі Клінтон простим меседжем про те, що Америка не може собі дозволити подальше неконтрольоване нарощення боргів через ризик опинитися в тенетах залежності, простим і зрозумілим кожному американцю словом «рабство», від Китаю.
Так само в перші п’ять хвилин дебатів між кандидатами на посаду Президента України в 2019 році Володимиром Зеленським та чинним на той час Президентом мільйонам українських глядачів, які спостерігали за цією подією зі своїх електронних гаджетів, очевидним став гучний, привселюдний і безповоротний програш Петром Порошенком. Контрольним пострілом у виборчій кампанії стала фраза: «Я – ваш вирок».
Петро Порошенко готувався до розлогої годинної дискусії, яка б драматичним чином повернула ситуацію з рейтингами на його користь, він хотів продемонструвати власну компетентність на тлі непрофесіоналізму суперника. Втім, сталося не так, як гадалося, бо ще раніше телебачення і мережі донесли виборцеві абсолютно інше: «Порошенко – винен». Чи це правда? Чи могло це бути доведеним? Немає значення. Апеляція до підсвідомості – «якщо винен – має отримати вирок» – спрацювала ідеально під час найвищої концентрації уваги суспільства.
Змагання у другому турі виборів за крісло мера Києва залежатиме так само від нинішніх алгоритмів, які команди кандидатів заливають в мережі, алгоритмів, які впливатимуть на свідомість виборця, залишаючи певний чіткий емоційний меседж у підсвідомості, а також – від планування «контрольного пострілу» під час короткої агітації перед другим туром. Можна ігнорувати очевидне, але це все одно, що виїжджати на хайвей на возі – теж їде, але хто буде першим в пункті призначення можна не обговорювати.
Моя гіпотеза про можливий вихід у другий тур Андрія Пальчевського чи Олександра Попова описувалась в моїй попередній публікації. Але там же я зазначив, що у випадку, коли виборець остаточно заплутається у позиціях «ОПЗЖ», «Перемоги Пальчевського» і «Слуги народу», що є цілком ймовірним, до другого туру проходить представник «Батьківщини» Олексій Кучеренко.
Батл між боксером-господарником й інтелектуалом-господарником буде переможним для тої сторони, яка зіграє за правилами «digial-populism». Нині видається, що перемога Олексія Кучеренка можлива у випадку здійснення ним підготовки і самого «контрольного пострілу» в стилі Трампа та Зеленського. Для цього команді потрібно знайти цю послідовність «підсвідомість-кінцева переможна емоція» і зрозуміти, як переформатувати підсвідомість виборця під сприйняття точкового ефективного переможного меседжа в кінці перегонів. Віталію Кличку, в свою чергу, легше сформулювати «контрольний постріл», у нього і партія і риторика – в стилі «Удар». Тобто логічним було б бити. Але як і на що настроювати підсвідомість? Яке попереднє підґрунтя? Бити Кучеренка як професіонала? Нелогічно – чинний мер сам вибудовує образ господарника. Бити як інтелектуала? Не комільфо, хоча позитивний досвід використання такої методики був у Януковича, коли він зіграв роль «свого парня» з Зарічної вулиці. Для індустріальних районів сходу і півдня України, де «бути своїм» важливіше, ніж бути багатим чи розумним, це спрацювало. Чи спрацює це в Києві?..
