Простими словами ситуацію з інфраструктурою і комфортом в Києві можна визначити як «майже капец». І хоча ми знаємо, що гірше – друг поганого, тобто, коли думаєш, що вже гірше бути не може, виявляється є нижча планка, до якої звикаєш, а потім ще нижча, до якої звикати доведеться. Тим не менш, щоб перевести розмову зі «все пропало» до «робити треба так-то», бажано опинитися в середовищі вузьких експертів з широким досвідом. Коли бачиш, що в дискусії до половини учасників можна застосувати префікс «екс» (екс-міністр, екс-заступник міністра), які до того ж мають звання доктора чи кандидата наук з економіки чи управління, обговорення простих речей набуває стратегічного характеру. Напередодні тема була не банальна – програма розвитку Києва від кандидата в мери Олексія Кучеренка.
Більш всього говорили про інфраструктуру, особливо – енергетичну і транспортну. Починаємо про те, що немає розв’язки на Борщагівці і тому там автомобільні затори, те ж саме – на з’їзді на Шулявці, а на Оболоні – нема проїзду по проспекту, одна смуга замість проектованих колись чотирьох. Екс-заступник міністра інфраструктури Олександр Кава (сьогодні – заступник міністра фінансів) говорить, що дивним чином там, де повинні бути розвороти, чи широкі дороги, побудовані торгівельні центри. Немає з’їзду з Дарницького мосту, конструкції закуплені в Туреччині десять років тому, іржавіють без діла? Екс-начальник Південно-Західної залізниці Олексій Кривопішин пояснює, що будівництво можна закінчити протягом року, якщо «буде політична воля», тобто юридичне забезпечення місця для цієї розв’язки. А train-tram технологія, яка поєднує усі види рейкового транспорту – і трамваї, і метро, і залізницю, можуть на 50% вирішити проблеми заторів. Є проекти, і як мінімум – концепти. Ну не можна покладатися на маршрутки, якщо за рахунок міських-приміських поїздів можна скоротити їх кількість в десятки разів.
Чи можна все це профінансувати, адже бюджет не гумовий? Екс-заступниця міністра ЖКГ Ірина Запатріна показує, як використати публічно-приватне партнерство, щоб залучити гроші міжнародних фінансових організацій і приватні кошти. Тільки треба готувати проекти і не намагатися обдурити інвесторів. А то дурить київська влада самих себе, а звичайно більше – киян, бо інвестори відвертаються і тікають з України.
Енергетична інфраструктура Києва вкрай зношена – про це відомо усім. Відключення електроенергії і техногенні проблеми повторюються все частіше. Але що робити? Конкретні приклади від екс-міністра енергетики Івана Плачкова і доктора наук Геннадія Рябцева переконують, що повернення до стратегічного планування, недопущення надання дозволів на нове будівництво там, де ще не створена інфраструктура, започатковує правильний процес розвитку.
Олексій Кучеренко зрештою підсумував, що значно простіше і дешевше закладати в програму розвитку міста вивірені можливості, аніж потім жити з тим, що вже виправити не буде шансу, як це сталося в багатьох випадках з транспортною інфраструктурою.
Відповідь – у новому генплані міста, який потрібно розробити із спеціалістами дуже швидко, бо старий закінчує свою дію в кінці 2020 року. Крім того він ніколи за 18 років свого існування не виконувався в повній мірі, створивши хаос і дискомфорт для сотень тисяч киян.
Чи можливо все ж таки зробити Київ сучасною європейською столицею? Чи можливо місто вже перейшло ту межу, коли треба переводити життя містян в інші райони?
Якщо діяти згідно зі стратегією, то можливо.
А мій внесок в обговорення полягав у пропозиціях розширити блок інфраструктури для життя інфраструктурою для бізнесу. В програмі Кучеренка прописано створення реальної, а не фіктивної Київської агломерації. Це світовий процес. Не може бути якоїсь окремої стратегії у Ірпеня чи Бучі, чи Броварів. Чикаго має населення 2,7 мільйона, а метрополітальний регіон – 9 мільйонів, Х’юстон – 2,3 мільйона, як місто, і 7 – як метрополітальне. Те ж саме – з Мюнхеном, Монреалем, Сієтлом – містам, на які українській столиці потрібно рівнятися. Київ хворий своєрідним «ресурсним прокляттям». Нагадаю, що так говорять про країни, які мають якесь дане природою чи попереднім розвитком джерело багатства, яке однак не дає розвитку в нових умовах. Це може бути зерно, як в Україні, чи нафта, як в Норвегії та у Саудівській Аравії, мідь – у Чилі. Київське «ресурсне прокляття» – це столичний статус. Створюється ілюзія зайнятості, ілюзія зростання, притоку населення. Усе це – шкідлива ілюзія. Вона цементує відставання, коли на фоні сусідніх українських регіонів усе виглядає краще. Але треба піднятися на глобальний рівень і побачити, що співмірні за населенням міста мають валовий продукт не 5 млрд дол, а 123 (Мюнхен), 259 (Чикаго-місто) , 690 (Чикаго-метрополія), 490 (Х’юстон). Тобто дохід міста, а значить і бюджет, який можна витрачати на покращення якості життя містян – у десятки разів більший. Треба позбавитися ресурсного прокляття шляхом створення і інфраструктури життя, і інфраструктури бізнесу.
