Тиждень тому я повернувся з відрядження до польського міста Катовіце.
У 1990-ті роки самі поляки називали його дупою світу, радили оминати при транзиті і їхати через Вроцлав.
Це був такий собі польський Луганськ. Ще 15 років тому у центрі міста діяла шахта.
Не можу сказати, що нині місто перетворилося на сяючий Лас-Вегас. Все-таки американці будували серед пустелі, а якщо перебудовують, то зносять усе дотла.
Натомість у Катовіце – ті ж радянські будинки, правда, утеплені, впадають у вічі залишки териконів, особливо непримітні ресторанчики та кафе.
Однак сьогодні економічне обличчя Катовіце – не шахти, а аеропорт з трафіком 2,8 млн пасажирів на рік. Його знає кожен українець, що подорожує лоукостами. Це конгрес-центр і виставковий центр на 30 тис відвідувачів з 300 подіями на рік.
Але найголовніше – це спеціальна економічна зона, що залучила 5,6 млрд дол інвестицій та створила 60 тис робочих місць. При цьому населення Катовіце – 350 тис осіб. До міста їздять на роботу навіть з удвічі більшого за населенням Кракова.
Місцеві мешканці – простий трудовий люд без варшавського гонорового апломбу з поважним ставленням до людей праці, до тих, хто приносить інтелектуальні рішення. Там нема “понтів”, усе робиться по-шахтарськи напружено та довго. Вони стараються, розпитують про враження, десь намагаються пишатися.
Тоді, у 1990-х, була потужна конкуренція між регіонами. Одразу у 20 воєводствах були відкриті інвестиційні інституції. Умовно кажучи, уряд звільняє економічну зону чи індустріальний парк від податку на прибуток, а решту “фішок” мусить запропонувати регіон. Це інфраструктура, охорона здоров’я, підготовка кадрів.
За рівних можливостей саме Катовіце з Лодзем, Вроцлавом і Поморським воєводством створили найпривабливіші умови і зібрали 50% інвестицій.
Польща накрила свою територію мережею інституцій із спеціальними режимами, щоби вже у 2013 році видати звіт з промовистою назвою Poland – a true special economic zone. Тобто тепер уся країна – справжня спеціальна економічна зона.
У місті є унікальна філармонія з потужними акустичними можливостями. Сюди приїжджають з усієї Польщі і Європи. Кожен концерт – аншлаг. І це в невеликому за нашими мірками містечку, схожому з Кам’янським – екс-Дніпродзержинськом.
Здавалось би: навіщо шахтарському містечку філармонія? Відповідь проста.
Безконечно створювати робочі місця, будувати інфраструктуру та аеропорти неможливо. Аеропорт приймає майже 3 млн пасажирів, цей показник можна довести до 5 млн, але мета не в цьому. Тепер влада бореться за те, щоб у Катовіце переїжджали жити, а туристи залишалися на дві ночі і більше.
Тактичне завдання – щоб місто сприймали не лише як транзитне. Для цього відкрили філармонію, для цього відновлюють старе місто. Стратегічна завдання – повністю змінити сприйняття міста.
У чому головний урок Катовіце, який нам треба брати за основу? Свого часу вони зафіксувалися у паскудному стані і визнали свій статус-кво: це відстала, нікому не цікава територія, і з цим потрібно щось робити. Побачили інструмент – спеціальну економічну зону – і спрямували туди свої зусилля. Це спрацювало.
Хоча насправді СЕЗ – не панацея. З усіх інвестицій ці зони дозволили залучити лише трохи більше 10%, але це реальний ефективний інструмент.
Головне – на польському прикладі я переконався, що світом правлять не ресурси чи гроші. Основний капітал – людина. У світі мало кого цікавлять залізо чи сировина – йде боротьба за кадри. Без них нічого не буде.
Навіть за умови бебі-буму кадри з’являться лише через 30 років, але інвестори не будуть стільки чекати. Тому і думають, як переміщати людей з інших територій чи країн. От і поляки не приховують, що з потенційного відпливу емігрантів з України, який оцінюють 2 млн осіб, вони розраховують на 500 тис.
Українці є для них чи не найбільшою надією. Польські регіони залучають українців на роботу через програми навчання, працевлаштування, стипендії. У Гданську програмістам безкоштовно надають квартири. Багато регіональних ініціатив залучають емігрантів не з Близького Сходу, а із слов’янських країн.
Схожим чином діє Словаччина. Свого часу вона залучила інвесторів, що набудували купу виробництв із збирання автомобілів. Тепер їм бракує робочої сили. Власне, для того, щоб працівники виїжджали з України, в тому числі у Словаччину, на мою думку, в Україні і працює їх екс-міністр фінансів Іван Міклош.
Сумний жарт, але хто сказав, що це жарт?
