50 відтінків самолегітимації. Від економічного націоналізму до економічного патріотизму

Хоча на етапі економічної глобалізації, що пронизує чотирма свободами відносини між країнами, життєздатність теорії протекціонізму ставиться під сумнів, переосмислення «класичної» версії протекціонізму шляхом впровадження у термінологічний обіг поняття «неопротекціонізм» дозволяє вирішити фундаментальну суперечність, що виникає між національними інтересами та правилами глобального співіснування, встановленими міжнародними інституціями, а отже – між необхідністю «захисту» та «вільної торгівлі». Неопротекціонізм не скасовує ідеології вільного ринку, а передбачає використання її потенціалу. Теоретичне переосмислення протекціонізму дозволяє стверджувати, що він трансформується в більш потужний за своїм проявом феномен неопротекціонізму, виступаючи іманентною рисою «ери трансформацій» в світовій економіці та світовому господарстві. Неопротекціонізм, на відміну від протекціонізму, не є архаїчним на сьогодні і не створює перепони на шляху глобалізації. Неопротекціонізм, поєднуючи в собі різні форми захисту – класичні (тарифні), модифіковані (нетарифні) та новітні форми, які часто важко віднести до захисту (інституційний, ідеологічний, інтеграційний, регуляторний, екологічний, ринково-орієнтований, факторний, інноваційний, цифровий, монетарний, фінансовий, фіскальний, борговий неопротекціонізм та чисельні його комбінації), віддзеркалює ідею подальшого поглиблення міжнародного поділу праці, а також розширення міжнародних економічних зв’язків, але при цьому він зосереджується на країні, її виробничих силах і ролі держави у процесі сприяння розвитку та захисту національної економіки. Крім знання теорії та усвідомлення наявного емпіричного досвіду для урядів і суспільств важливою стає здатність до самолегітимації. Застосування дієвих економічних політик і практик має сприяти досягненню мети – прискоренню розвитку національної економіки, а не відстоюванню абстрактних ідеалів глобальної вільної торгівлі чи реалізації за вказівкою сценаріїв порятунку, розроблених урядами інших країн і міжнародними організаціями.

Книга буде корисною фахівцям-практикам, державним службовцям, політичним діячам, бізнесменам, усім, хто цікавиться проблемами світової економіки і міжнародних економічних відносин для того, щоб суттєво покращити стан економіки власної країни.

«Влада, що забезпечує творення багатства, нескінченно важливіша за саме багатство» Фрідріх Ліст

Економічний націоналізм невиправдано тривалий час залишався поза дослідницьким ракурсом науковців, помилково асоціюючись лише з адаптацією протекціоністської політики або, ще радикальніше – з політикою, спрямованою на закриття економіки і рухом в бік побудови її автаркічної моделі. Дослідження теоретико-методологічних засад економічного націоналізму дозволит2ь вибудувати таку його аналітичну концепцію, яка виправдає актуальність його застосування через визначення його новітніх атрибутивних ознак і в такий спосіб стане приводом до його ренесансу в контексті політики неопротекціонізму.

Водночас, намагаючись осучаснити «економічний націоналізм», ми наражаємось на небезпеку нехтування націоналістичним змістом ідеології. Більше того, описуючи відповідну йому економічну політику та екстраполюючи її на ХХІ століття, ми припускаємо допустимість розгляду ліберальної її версії в контексті націоналістичної парадигми. Такий підхід, на перший погляд, може видатись контроверсійним. Водночас в історії економічної думки є чимало прикладів, які наочно доводять, що економічні націоналісти, які підпадали під це визначення згідно з лістівською інтерпретацією, часто-густо сповідували альтернативні йому переконання. Зокрема, непохитна позиція Ф. Ліста щодо захисту нових галузей промисловості є лише одним із щонайменше чотирьох окремих стовпів економічних націоналістичних рекомендацій ХІХ – початку ХХ століть. Два інших – особливості адаптації макроекономічної політики та реалізації автаркічно орієнтованої моделі економіки – наражаються на відверті дискусії на ліберальному тлі глобалізації, в той час як четвертий стовп – економічного патріотизму як ліберальної версії економічного націоналізму – фактично врівноважив ліберальну риторику вільної торгівлі та державного втручання.

Сьогодні критики економічного націоналізму стверджують, що, мовляв, він є застарілою ідеологією в епоху глобалізації і тріумфу ліберальної економічної політики. Але це твердження, як правило, передбачає, що ідеологія «старої версії» економічного націоналізму не вписується повною мірою в неоліберальну політику через невизнання нею чотирьох свобод руху товарів, послуг, робочої сили та знань, намагаючись затиснути їх у національні кордони країн. Такий підхід вкотре підтверджує, що «нова версія» економічного націоналізму вимушена вийти за межі його націоналістичного змісту в міру того, як держава розчиняється в глобальних, регіональних й транснаціональних проектах.

Отже, протягом більшої частини ХХ століття було зроблено кілька спроб розробити детальний науковий аналіз концепції економічного націоналізму. Попри широке наукове використання цього терміна в економічній науці в міжвоєнні роки ХХ століття, його уніфіковане загальновживане визначення було важко виокремити. Цей термін зазвичай використовувався ліберальними економістами для опису політики, якої б вони не хотіли. Як стверджував Я. Кофман, політика економічного націоналізму є тією політикою, що не вписується в ліберальне визначення розвитку економіки і, як правило, асоціюється з доктринами. Крім того, Дж. Ходсон, автор монографії на тему націоналізму, що вийшла у 1933 році, зазначив, що в кращому випадку економічний націоналізм є невизначеним терміном, використовуваним його противниками в більшій мірі, ніж його прихильниками.

Лістівська інтерпретація економічного націоналізму лягла в основу трактування останнього у ХХ столітті і часто використовувалась як вихідний пункт теоретизування. Водночас підходи ліберально налаштованих економістів і державних функціонерів, які визначали економічний націоналізм з точки зору його конкретних неліберальних рекомендацій з питань політики, не перетинались із підходом Ліста. При описі ядра його ідеології Ф. Ліст підкреслював свою націоналістичну онтологію, а не зосереджувався на розгляді ефектів конкретних захисних заходів. Так, дослідники творчості Ф. Ліста відзначали вкрай апроксиматичну реалістичність відстоюваної ним ідеології, адже лістівська націоналістична мета служила інтересам нації як колективної спільноти. На доповнення до зміцнення влади і багатства національної спільноти він сподівався, що індустріалізація за допомогою запровадження захисних мит для стимулювання розвитку нових галузей сприятиме розвиткові національної культури шляхом зміцнення усвідомлення тією чи іншою країною своєї національної слави і величі.

З його акцентом на націоналізмі та національній ідентичності, лістівське бачення змісту економічного націоналізму наштовхнулося на певний супротив вчених початку ХХ ст. Полемічне використання терміна «економічний націоналізм» в міжвоєнній період, який часто використовувався у немовби антонімічний ліберальній політиці, помилково спрямовувало увагу від глибинної онтології Ф. Ліста до поверхневого аналізу його неліберальних рекомендацій.

У науковій літературі термін «економічний націоналізм» почав популяризуватися після початку 1970-х років вченими-міжнародниками, які працювали на ниві міжнародної політичної економії. В їхній інтерпретації це поняття використовувалось для опису економічного варіанта ідеології реалізму, який здобув чільне місце в повоєнний період. У своїй важливій роботі з політекономії міжнародних відносин Р. Гілпін, наприклад, описує економічний націоналізм таким чином: «Його центральна ідея полягає в тому, що економічна діяльність має підпорядковуватися цілям державного устрою та інтересів держави». Крім того, в своїй пізнішій книзі про «глобальну політичну економію» Р. Гілпін стверджує, що аналітичне ядро економічного націоналізму є таким самим як і в «державно-орієнтованому реалізмі». Економічний націоналізм визнає анархічний характер міжнародних відносин та національних інтересів, а також важливість сили в міждержавних відносинах. Отже, Р. Гілпін зобразив економічний націоналізм як такий, що черпав коріння в меркантильних доктринах ХVII і XVIII століття.

Водночас слід застерегти: попри те, що в гілпінівській інтерпретації термін «економічний націоналізм» не є достатньо структурованим, він передає ідейні засади цього поняття в більшій мірі, ніж спроби багатьох ліберальних економістів визначити його засадничі орієнтири. Втім вразливим місцем наведених визначень економічного націоналізму, хоч би як дивно це не виглядало, є відсутність «націоналізму» як такого. Дж. Крейн у цьому контексті зазначає таке: «Економічний націоналізм» є чимось некоректним, оскільки більшість звичайних заходів зосереджуються на державі, а не на народі. Держава і нація може перетинатися різними способами, але національна ідентичність – це не просто вираз інтересів держави». Р. Абделал висловив ту ж саму точку зору, стверджуючи, що реалізм і економічний націоналізм необхідно розрізняти. У той час як реалізм концентрується на державних інтересах і розподілі влади, він стверджує, що економічний націоналізм повинен описати перспективу передусім з боку впливу національної ідентичності і націоналізму в економічній політиці. Так само С. Шульман стверджує, що Р. Гілпін та решта дослідників неправильно прирівнювали економічний націоналізм до меркантилізму з його державницькою ідеологією, яка дуже відрізнялася від більшості сучасних націоналістичних ідей, впроваджених в XІХ столітті.

Хоча економічний націоналізм існує стільки, скільки існують національні держави, ми спостерігаємо появу нових його ознак у процесі трансформації державного суверенітету, що супроводжується ерозією держави та її інститутів. Сьогоднішній економічний патріотизм додає свої інструменти до реконфігурації глобального управління і взаємозалежності ринків, потреба в якій виникла внаслідок кризи тридцятирічної масштабної економічної лібералізації кінця ХХ століття.

Перед нами стоїть завдання з’ясувати, чи містить «націоналізм» в політиці економічного націоналізму ті ж самі змістовні ознаки, що й «націоналізм» в парадигмі націоналізму? В чому, власне, мають полягати дії політиків і державних функціонерів, аби бути інтерпретовані як ті, що ідейно близькі до економічного націоналізму? Чи є політика економічного патріотизму похідною від політики економічного націоналізму? Чи змінюються форми та інструменти протекціонізму, що використовуються урядами країн, які, визнаючи неспроможність існуючих правил глобального співіснування компенсувати провали ринку, вдаються до самолегітимації (тобто надаючи собі право на дію самостійно) й відтак закладають підвалини для трансформації інституційного оформлення принципів здійснення міжнародної економічної політики?

Попри насаджувану для сповідування ліберальну ідеологію, не слід ігнорувати досвід нині високорозвинених в економічному сенсі країн, які у своєму розвиткові пройшли етапи традиційного державного протекціонізму, що дало їм змогу зберегти свої позиції та уникнути втрати конкурентоспроможності їх національних економік. Протекціонізм у різні періоди становлення нині розвинених країн світу ставав принципом реалізації меркантилістської політики та політики економічного націоналізму, а в реаліях ХХІ століття, на нашу думку, не вступаючи у антагоністичний конфлікт з лібералізмом, модифікується у неопротекціонізм як домінантний інструмент економічного патріотизму та неомеркантилістської політики. Водночас процес реформування централізованих планових економік відбувався з наданням однозначної переваги ліберальному варіантові та нехтуванням засад державного протекціонізму, в результаті чого незворотних втрат зазнали визначальні національні інтереси у сфері безпеки та відтворення економічного потенціалу.

Втім, зрозуміло, що сучасні глобалізаційні процеси диктують умови, за яких неможливо проігнорувати світогосподарські зв’язки та розвивати повністю закриту економіку і відмовитися від міжнародного поділу праці. Як зрозуміло й те, що відмова від державного протекціонізму у формі захисту власної економіки та наслідування лише ліберальної парадигми ведення господарства тотожна збиткам і фінансово-економічним проблемам. Тому при трансформації економіки дуже важливо проаналізувати як небезпеку, так і реально можливі позитивні наслідки взятої до реалізації економічної політики. Дилема вимагає вироблення та дотримання балансу між відкритістю та необхідністю державної підтримки і захисту внутрішнього ринку на засадах науково обґрунтованого протекціонізму, визначальним для якого має бути, з одного боку, готовність традиційних бюджето-організуючих галузей до конкуренції та, з іншого боку, формування національної політики реформ, спрямованої на спонукання внутрішніх виробників до роботи в умовах відкритої економіки.

Ми стаємо свідками радикальних змін у цілепокладанні економічної політики: розвинені країни дедалі активніше вдаються як до тарифних, так і нетарифних методів регулювання торговельних і фінансових відносин, тоді як країни, що розвиваються, які були відсталими, але диверсифікували структуру своєї економіки, пропонуючи на зовнішніх ринках конкурентоспроможні товари і послуги, відстоюють ідейні засади вільної торгівлі. Важливо мати на увазі, що країни з колишньою плановою економікою розпочинали реформи та інтеграцію у світове господарство, перебуваючи у несприятливих і нерівних умовах, які характеризувались відволіканням ресурсів та недостатнім потенціалом для переходу на якісно інший рівень конкуренції. Визнаючи це, нині державним очільникам важливо визнати конструктивістський потенціал протекціоністських заходів, інтерпретуючи їх як вимушений крок у подоланні ринкових імперфекцій, що трансформують інтереси країни в цілому і економічні інтереси зокрема. Провали ринку як доказ його нездатності відтворити умови ідеальної конкуренції стають виправданням для використання протекціоністських інструментів при формуванні експортоорієнтованої та імпортозаміщувальної політики, політики макроекономічної стабілізації, реалізації інноваційної політики та інших.

Необхідно осмислити, здавалося б, парадоксальну річ: говорячи про стратегічну мету – пошук та здобуття належного місця у світогосподарських глобалізованих і лібералізованих економічних зв’язках – саме протекціонізм, особливо на перших стадіях реформування, має відігравати визначальне значення для створення економічно здорової та конкурентоспроможної системи організації внутрішнього господарства. Система має створити передумови для сталого економічного розвитку країни, здатної до конкуренції та самовідтворення. Для досягнення цих цілей виникає потреба на засадах державного протекціонізму виробити правила і норми такої організації господарства, за якої діяльність внутрішніх виробників та закордонних економічних гравців об’єктивно відтворюватиме потенціал національного економічного розвитку.

Відео-презентація книги від автора: