Завжди треба, щоб ми, а не нас

З отриманням незалежності перед Україною виникло багато складних питань. І це цілком закономірно, адже ми є свідками важливих процесів, які вже зараз закладають підвалину для подальшого існування Української держави. Сьогодні достатньо важко об’єктивно оцінити (та ще, мабуть, і не час) перші кроки нашої молодої країни. Але і ці неповні два десятиліття досвіду незалежного існування дають поживу для роздумів. Одним із найважливіших питань залишається формування Україною зовнішньої політики, яка повинна відповідати національним інтересам країни і обов’язково враховувати реалії сучасної системи міжнародних відносин.

Незалежна Українська держава проголосила основні положення своєї зовнішньої політики, серед яких головне місце займають миролюбство і позаблоковість. Проте ні для кого не секрет, що діяти самостійно в змозі лише країна з дієздатними озброєними силами, розвиненою економікою, багатими природними ресурсами і сильною зовнішньою політикою. Завдяки своєму геополітичному положенню, про яке мова піде далі, Україна зможе в майбутньому зайняти відповідне місце в Європі й у світі.

Ще за часів стародавніх греків люди усвідомлювали сакральний розподіл відомої їм ойкумени на частини світу, причому мався на увазі не тільки географічний зміст, але й поняття про різні цивілізації і культури. Впродовж століть ці зони змінювалися в просторовому відношенні, сучасному розподілу на «Схід» і «Захід» передував розподіл на «Північ» і «Південь». Але сама модель залишається незмінною: світ складається з ареалу цивілізованості, культури і зони варварства, темноти. Слід зазначити, що виділення тих або інших частин ойкумени завжди залежало від того, хто його здійснював. Тому такі зіставлення завжди відносні і навіть суперечливі. Нерідко протистояння між вказаними зонами перетворювалося на відкриту і жорстоку боротьбу (мусульманський Схід і католицька Європа в середньовіччі).

Апогей подібної конфронтації доводиться на XX вік, коли зіткнулися дві супердержави, що втілювали собою Схід (СРСР) і Захід (США). Друга світова війна не входить у цю категорію, незважаючи на незліченні жертви, оскільки в ній протиборствували два однакових за жорстокістю та цинізмом режими – гітлерівський і сталінський. У цей процес був залучений майже весь світ, надавши таким чином протистоянню глобального характера. Навіть тепер, коли західна демократія з її ринковими відносинами перемогла, в свідомості людей залишається все той ж сакральний розподіл світу. Цьому сприяє зовнішньополітична активність обох сторін. Сполучені Штати знаходяться на значному підйомі, постійно намагаючись підтвердити свій статус єдиної сверхдержави. Разом з тим Росія, що пережила в 1990-х роках істотну кризу, робить все можливе для повернення свого колишнього впливу на міжнародній арені. Сюди ж слід додати амбітність Китаю, що володіє могутнім потенціалом для розвитку. У результаті склалася ситуація, коли, за виразом американського дипломата 3бігнєва Бжезінського, «Росія надто слабка, щоб бути партнером Америки, але, як і раніше, надто сильна, щоб бути просто її пацієнтом». Ці обставини мають безпосереднє значення для України, яка вимушена враховувати в своїй зовнішній політиці всі перипетії американо-російських відносин. У зв’язку з цим важливо з’ясувати, яке ж місце займає наша держава в геополітичних конструкціях інтелектуалів з Росії і США і яке майбутнє малюють для України на «перехресті» позицій Сходу і Заходу. Одну з відповідей на ці питання можна знайти в працях Олександра Дугіна і Збігнєва Бжезінського – відомих фахівців у області політології і геополітики, інтелектуальні дослідження яких свого часу викликали значний резонанс у наукових колах.

Найвідомішим російським геополітіком на сьогоднішній день є Олександр Гельєвич Дугін. У 1997 році було опубліковано його велике дослідження під заголовком «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії», яке і в наші дні залишається найбільш фундаментальною працею у цій галузі знань на всьому пострадянському просторі. Свої концептуальні схеми О. Дугін створює в контексті основного положення цієї науки – теорії «геополітичного дуалізму», згідно з якою двигуном історичного процесу виступає протистояння талассократії і теллурократії. Талассократія («влада моря») втілює собою Захід, його суспільство і культуру. Це країни узбережжя Атлантичного океану, чия цивілізація заснована на динамічності, ліберальній демократії, індивідуалізмі та ідеї власного збагачення. Натомість теллурократія («влада суші») характеризує величезні континентальні простори Євразії, населені народами, яким властива осідлість, консерватизм, колективізм та ієрархічність.

Дугін дотримується яскраво вираженої імперської точки зору на майбутнє Росії, маючи великі амбіції із цього приводу. Тому символічною виглядає його упевненість у тому, що «битва за світове панування росіян не закінчилася». Автор монографії мріє про створення Нового Євразійського Порядку, в центрі якого була б Нова Імперія. Зрозуміло, що саме Москву він вважає основою будь-якої континентальної інтеграції і геостратегічною столицею Євразії. Головним кроком на шляху до створення євразійського стратегічного блоку (і автоматично – до перемоги над талассократичним Заходом) є, на думку О. Дугіна, тісна інтеграція з Німеччиною, внаслідок чого можна буде залучити в Нову Імперію інші країни Західної Європи. У зв’язку з цією тезою перед Росією встає проблема «суверенної України», бо без повного геополітичного підпорядкування нашої держави союз Москви з Берліном неможливий. Для цього атлантизм (Захід) нібито намагається створити між Балтійським і Чорним морями так звану «санітарну межу» з «малих, озлоблених, історично безвідповідальних народів і держав, з маніакальними претензіями і сервільною залежністю від талассократичного Заходу». У «санітарну межу», вважає Дугін, входять республіки Прибалтики, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія, Молдова і, звичайно ж, Україна.

Наша держава займає одну з найбільш важливих позицій у схемах геополітичного перевлаштування Центральної і Східної Європи, які пропонує О. Дугін. Перш за все, дослідник відзначає виняткову важливість геополітичного положення території, яку займає Україна. Особливо це стосується Чорноморського узбережжя і Кримського півострова. Проте, як пише автор, «Україна як держава не має ніякого геополітичного сенсу». Адже наша країна не може і не бажає перетворювати Чорне море на свою «внутрішню затоку», як це сподівається зробити Росія на шляху до створення Нової Імперії. Слабкість України Дугін убачає також у відсутності на наших землях етнічної однорідності і значних природних ресурсів. У результаті наша країна «приречена на маріонеткове існування і геополітичну службу талассократичній стратегії в Європі». При цьому російський інтелектуал йде у своїх роздумах ще далі, роблячи висновок, що Українська держава своїм незалежним існуванням у сучасних межах реально загрожує геополітичній безпеці Росії, що «рівнозначно вторгненню на її територію». Тому Олександр Дугін виносить свій безапеляційний і жорстокий вирок: «…подальше існування унітарної України неприпустимо».

Найцікавішими, на наш погляд, в концепції автора книги є тези про геополітичну декомпозицію України, яка б відповідала етнокультурним реаліям сучасності. Розглядаючи чотири виділених ним пояси, російський геополітік особливу увагу надає їх етнічним і релігійним характеристикам:
• Східна Україна (все, що лежить на схід від Дніпра) компактно заселена переважно російським етносом і православними українцями. Вона може мати широку автономію, знаходячись у найтіснішому союзі з Москвою.
• Центральна Україна (від Чернігова до Одеси), куди входить і Київ, характеризується домінуванням православного «малоросійського» етносу. Ця територія як самостійна геополітична реальність повинна входити до складу майбутньої Нової Імперії.
• Західна Україна (Волинь, Галиція і Закарпаття), за винятком православної Бессарабії, заселена уніатами і католиками. Ці області активно впливають на загальнополітичну атмосферу в Україні, проводячи прозахідну лінію. З цієї причини їх слід відірвати від основного масиву українських територій і створити «західноукраїнську федерацію», яка виконувала б роль комплексу євразійської оборони. Що ж до православної Бессарабії, то її потрібно включити до складу Центральної України.
• Крим є особливим геополітичним утворенням. Його специфіка полягає в перебуванні тут трьох вороже налаштованих етнічних груп – українців, росіян і татар. Враховуючи це, необхідно надати Криму особливий статус і максимальну автономію при прямому стратегічному контролі Москви, беручи до уваги соціально-економічні інтереси України (збереження нею тісних економічних зв’язків з півостровом і підтримку українського населення), а також етнокультурні вимоги кримських татар.

Після прочитання такої схеми цілком закономірно виникає питання, яким же чином відбуватиметься відзначена декомпозиція? Олександр Дугін відразу ж «відхрещується» від думки про безпосередню інкорпорацію України в Росію, що вже двічі відбувалося за останні три з половиною століття. Натомість російський дослідник зазначає, що «всі процеси (по перевлаштуванню Європи – В. П.) повинні проходити на основі суворого дотримання «прав народів», повної автономії культур, віросповідань і мов». Головне для Дугіна, щоб стратегічна Україна була чіткою проекцією Москви на Півдні і Заході.

Тут важливо пам’ятати про історичний досвід відносин між нашими країнами. Адже як тільки українські землі інтегрувалися з Росією, Кремль відразу ж «забував» про права автономії, «хворіючи» на великоруський шовінізм. Проте чи є загальна для багатьох православна віра і близькість культур достатньою підставою для того, щоб вимагати від українців добровільного приєднання до Нової Імперії? Напевно, пан Дугін питань такого роду перед собою не ставив, бо відповіді на них у його книзі зовсім не простежуються. Та все ж хотілося б зрозуміти, що це: інтелектуальні ігри «в імперію» або бачення майбутнього україно-російських відносин? Поки що йдеться про погляди фахівця-геополітіка, а не чинного керівника сусідньої держави. Але вже є інформація про те, що вплив євразійської доктрини у вищих ешелонах російської влади надзвичайно великий.

Розглянувши «погляд зі сходу», для повного уявлення про погляди головних дійових сил геополітики на долю України в перетині російсько-американських інтересів необхідно також взяти до уваги точку зору протилежної сторони. Одним із варіантів «погляду із заходу» є аналітична книга «Велика шахівниця», що вийшла у світ одночасно з роботою О. Дугіна. Автор книги – дуже відома в дипломатичних колах особа, радник президента США Дж. Картера з питань національної безпеки (1977–1981) Збігнєв Бжезінський. У своїй роботі американський дослідник моделює картину майбутнього геополітичного «пасьянсу» в світі. При цьому концептуально схема достатньо проста: Сполучені Штати є і повинні залишатися єдиною супердержавою, національними інтересами якої є неприкриті імперські амбіції. «Великою шахівницею» дослідник називає Євразійський континент, підкреслюючи його першорядне значення на планеті. Внаслідок цього американська зовнішньополітична діяльність повинна бути направлена на досягнення головної мети – не допустити появи в Євразії супердержави, яка потіснила б США. Потенційно нею може стати тільки «невгамовна» Росія з її імперськими домаганнями. От чому Бжезінський закликає Білий Дім до умілого управління розташуванням фігур (держав) на «євразійській шахівниці».

Найбільший інтерес у нас, звичайно ж, викликають погляди автора на майбутній геополітичний статус України. У книзі вказується, що наша держава є геополітичним центром, а її незалежне існування має особливе значення для загальноєвропейської системи безпеки і стратегії США на континенті. Сенс такої важливості полягає у тому, що «без України Росія припиняє бути євразійською імперією». На думку Бжезінського, без жорсткого геополітичного контролю над українською територією, особливо над узбережжям Чорного моря, Москва ніколи не здійснить свої імперські надії в повному об’ємі. В кращому разі, Росія стане сильною азіатською державою. Тому зрозуміло, чому США відводять Україні головне місце в перетворенні її східної сусідки на демократичну країну без «зайвих» зовнішньополітичних амбіцій. Більш того, американський геополітік вже в недалекому майбутньому бачить нашу державу у складі основного ядра безпеки Європи. Також 3бигнев Бжезінський віддає належне рішучим діям України в 1991 році, вважаючи її головним геополітичним каталізатором розпаду СРСР. У зв’язку з цим він навіть називає помилковим спізнення дипломатії США з визнанням незалежності нашої держави. Підкреслюючи всю важливість для Америки суверенного існування України, дослідник наполягає на стратегічному характері американо-українських відносин. Потрібно, щоб Захід створив сприятливі умови для поступового входження нашої країни в Європейський Союз і НАТО. Зокрема, Америка повинна надавати їй могутню геополітичну підтримку.

Дуже цікавою є теза Бжезінського про те, що Росія не може бути в Європі без України, яка входить до складу Європи, тоді як Україна може бути в Європі без Росії. Цим геополітік дає зрозуміти, що тісна співпраця з Європою стане для Москви вірним рішенням, адже тоді і незалежна Україна з її прозахідною орієнтацією не заважатиме інтересам Росії. Проте не слід забувати, що всі ці побудови на «великій шахівниці» відповідають, перш за все, імперській зацікавленості США. Завершуючи свої роздуми, Бжезінський наводить основні імперативи євразійської політики Вашингтона, серед яких «зміцнення суверенної України – надзвичайно важливий компонент». Таким чином, не тільки в сусідній Росії, але і за океаном існує стурбованість подальшою геополітичною долею нашої держави. Американський «фахівець з шахів» відвів нам роль далеко не останньої фігури на «євразійській шахівниці».

У поглядах представників геополітичної думки Сходу і Заходу звертають на себе увагу два цікаві моменти. По-перше, концепції обох авторів дуже схожі за своєю імперською спрямованістю. І Росія, і США сподіваються завдяки Україні досягти панування в Євразії і перемогти один одного в новому витку протистояння. Різниця полягає в найважливішому питанні: яким чином Схід і Захід збираються використовувати український геополітичний чинник. Ось тут і виявляються найцікавіші для нас моменти в інтелектуальних дослідженнях Дугіна і Бжезінського. Якщо перший пропонує такий хід, як геополітична декомпозиція держави (тобто розчленовування) і приєднання його до ефемерного Нового Євразійського Порядку, то інший виступає за суверенну, стабільну і розвинену Україну в Європі. Різницю видно, як мовиться, неозброєним оком. Другий момент – помітна відмінність в підходах обох дослідників. Збігнєв Бжезінський, який власними руками творив потужність Американської супердержави і безпосередньо знайомий з реальними механізмами світової геополітики, мислить набагато реалістичніше і практичніше, ніж його російський колега. Тому він і називає термін в 20–30 років. Олександр Дугін же будує свої геополітичні схеми в позачасовій перспективі, позбавляючи читача відчуття реальності їх втілення у дійсність.

Отже, питання про остаточний вибір України продовжує турбувати як Росію, так і Захід. А що ж Україна? Хоче спробувати утретє (після 1654-го і 1922 років) створити союз із Росією? Або прагнутиме стати повноцінним членом Європейського Співтовариства? Своєрідною відповіддю служить політика євроатлантичної інтеграції, яку зараз намагається проводити Україна. Проте незаперечним залишається переконання у тому, що наша держава, незважаючи на «вітри» як зі сходу, так і з заходу, у своєму виборі повинна виходити виключно зі своїх інтересів. А отже, бути суб’єктом геополітики, а не її об’єктом.