Тиждень тому я повернувся з відрядження до польського міста Катовіце.

У 1990-ті роки самі поляки називали його дупою світу, радили оминати при транзиті і їхати через Вроцлав.

Це був такий собі польський Луганськ. Ще 15 років тому у центрі міста діяла шахта.

Не можу сказати, що нині місто перетворилося на сяючий Лас-Вегас. Все-таки американці будували серед пустелі, а якщо перебудовують, то зносять усе дотла.

Натомість у Катовіце — ті ж радянські будинки, правда, утеплені, впадають у вічі залишки териконів, особливо непримітні ресторанчики та кафе.

Однак сьогодні економічне обличчя Катовіце — не шахти, а аеропорт з трафіком 2,8 млн пасажирів на рік. Його знає кожен українець, що подорожує лоукостами. Це конгрес-центр і виставковий центр на 30 тис відвідувачів з 300 подіями на рік.

Але найголовніше — це спеціальна економічна зона, що залучила 5,6 млрд дол інвестицій та створила 60 тис робочих місць. При цьому населення Катовіце — 350 тис осіб. До міста їздять на роботу навіть з удвічі більшого за населенням Кракова.

Місцеві мешканці — простий трудовий люд без варшавського гонорового апломбу з поважним ставленням до людей праці, до тих, хто приносить інтелектуальні рішення. Там нема “понтів”, усе робиться по-шахтарськи напружено та довго. Вони стараються, розпитують про враження, десь намагаються пишатися.

Тоді, у 1990-х, була потужна конкуренція між регіонами. Одразу у 20 воєводствах були відкриті інвестиційні інституції. Умовно кажучи, уряд звільняє економічну зону чи індустріальний парк від податку на прибуток, а решту “фішок” мусить запропонувати регіон. Це інфраструктура, охорона здоров’я, підготовка кадрів.

За рівних можливостей саме Катовіце з Лодзем, Вроцлавом і Поморським воєводством створили найпривабливіші умови і зібрали 50% інвестицій.

Польща накрила свою територію мережею інституцій із спеціальними режимами, щоби вже у 2013 році видати звіт з промовистою назвою Poland — a true special economic zone. Тобто тепер уся країна — справжня спеціальна економічна зона.

У місті є унікальна філармонія з потужними акустичними можливостями. Сюди приїжджають з усієї Польщі і Європи. Кожен концерт — аншлаг. І це в невеликому за нашими мірками містечку, схожому з Кам’янським — екс-Дніпродзержинськом.

Здавалось би: навіщо шахтарському містечку філармонія? Відповідь проста.

Безконечно створювати робочі місця, будувати інфраструктуру та аеропорти неможливо. Аеропорт приймає майже 3 млн пасажирів, цей показник можна довести до 5 млн, але мета не в цьому. Тепер влада бореться за те, щоб у Катовіце переїжджали жити, а туристи залишалися на дві ночі і більше.

Тактичне завдання — щоб місто сприймали не лише як транзитне. Для цього відкрили філармонію, для цього відновлюють старе місто. Стратегічна завдання — повністю змінити сприйняття міста.

У чому головний урок Катовіце, який нам треба брати за основу? Свого часу вони зафіксувалися у паскудному стані і визнали свій статус-кво: це відстала, нікому не цікава територія, і з цим потрібно щось робити. Побачили інструмент — спеціальну економічну зону — і спрямували туди свої зусилля. Це спрацювало.

Хоча насправді СЕЗ — не панацея. З усіх інвестицій ці зони дозволили залучити лише трохи більше 10%, але це реальний ефективний інструмент.

Головне — на польському прикладі я переконався, що світом правлять не ресурси чи гроші. Основний капітал — людина. У світі мало кого цікавлять залізо чи сировина — йде боротьба за кадри. Без них нічого не буде.

Навіть за умови бебі-буму кадри з’являться лише через 30 років, але інвестори не будуть стільки чекати. Тому і думають, як переміщати людей з інших територій чи країн. От і поляки не приховують, що з потенційного відпливу емігрантів з України, який оцінюють 2 млн осіб, вони розраховують на 500 тис.

Українці є для них чи не найбільшою надією. Польські регіони залучають українців на роботу через програми навчання, працевлаштування, стипендії. У Гданську програмістам безкоштовно надають квартири. Багато регіональних ініціатив залучають емігрантів не з Близького Сходу, а із слов’янських країн.

Схожим чином діє Словаччина. Свого часу вона залучила інвесторів, що набудували купу виробництв із збирання автомобілів. Тепер їм бракує робочої сили. Власне, для того, щоб працівники виїжджали з України, в тому числі у Словаччину, на мою думку, в Україні і працює їх екс-міністр фінансів Іван Міклош.

Сумний жарт, але хто сказав, що це жарт?