Чи пересяде новий президент на «Таврію»? Питання не злорадне і не політичне, а суто економічне. Сприяння власному виробництву в Україні могло б бути реальним, якби владна еліта публічно продемонструвала своє прагнення відродити промисловість. Про тотальну деіндустріалізацію України вже почали говорити не лише академіки на конференціях та чиновники у міністерствах, але й бізнесмени у кав’ярнях і менеджери у «курилках». Втрата рівня індустріального виробництва призводить до того, що багато кваліфікованих управлінців і інженерів на вітчизняних підприємствах вже за крок від безробіття, а країна стоїть на порозі втрати чергового після 1990-х років мільйона молодих і талановитих емігрантів. Вони вже пакують валізи і замовляють квитки до Америки і Канади, де їх радо готуються прийняти, полегшуючи можливості відкриття робочих віз.
Попри риторику про відновлення індустріального статусу уряд поки що показав вектор на підтримку сировинного експорту на наступні 10 років. А це значить, що наступне покоління матиме справу із зовсім іншою Україною.
Пошук панацеї триває, і я хотів би познайомити читача з моєю улюбленою темою – роллю протекціонізму в розвитку економіки. Максимально закрити внутрішній ринок і при цьому збільшити експорт високотехнологічних товарів – чи це можливо в умовах прийнятих Україною угод із СОТ? Відповідь ствердна лише в тому випадку, якщо спочатку суспільство усвідомить, що таким шляхом вже проходили, зокрема в такій розвинутій країні, як США.
Чи могло б в Україні підняття мит призвести до відродження промисловості, якби сталося диво і СОТ дозволила це робити? Так, але лише за тієї умови, що кошти від мит направлялися б у відповідні галузі. Видатний вчений та державний діяч Дмитро Менделєєв, котрий разом з графом Сергієм Вітте керував економікою Російської імперії, писав, що «нет и быть не может государственной «практики», чуждой протекционизма». Тобто суть держави – захищати («protect» англійською мовою). Але захищати творчо – стимулюючи розвиток.
За діями держави щодо захисту свого виробництва має слідувати усвідомлення суспільством того, що треба купувати вітчизняну продукцію.
Гасло «Купуй американське!» періодично виникало в американській історії. Чи правий Юрій Костенко, коли пропагує дії за принципом «купуй українське» як панацею, спробуємо проілюструвати на американському прикладі.
Концепція «купуй своє, національне» є популярною ознакою національного прагматизму і часто – реакцією на непопулярну економічну політику держави. Ще коли приймалася конституція Америки, ця держава встановила правила для створення економічної нації, які полягали у вільному пересуванні товарів та людей всередині країни. А от національний уряд отримав ексклюзивні права на те, щоб регулювати еміграцію та товарообмін між США та іншими країнами.
Відразу ж виникла суперечка: захищати американських виробників на противагу англійським або все таки дозволити вільний рух товарів, щоб експортери не потерпали від бар’єрів у країнах, в котрі вони постачали товари, якщо ввести обмеження в Америці. І по сьогодні ця дискусія називається дискусією між вільними торгівцями (фрітрейдерами) і протекціоністами. Протекціоністи домінували в США в період Громадянської війни 1861 року – Великої Депресії. Потім настала черга фрітрейдерів.
В той час противники імпорту – «нон-імпортанти» створювали місцеві організації спротиву імпорту, публічно тавруючи порушників законів обмеження, часом організовуючи знищення їх власності. Модним ставало носити одяг, зроблений власними руками, це було ознакою патріотизму. Врахуймо, що дотримуватися принципу «купуй американське» в ті часи було значно складніше, ніж сьогодні. Багато необхідних людям товарів у США не вироблялось.
Найбільшими порушниками цього принципу були багатії, котрі хоч про людське око і заявляли про свій націоналізм, але таємно замовляли товари з Англії. А от трудовий народ прагнув підсилити бойкот імпорту, що стимулювало б місцеве виробництво, і вимагав контролю над цінами.
Наприкінці ХІХ століття, після того як виробничі потужності в США розвинулися достатньо і почалася експансія американських товарів, гасла «Купуй американське!» зникли.
Опозиція до протекціонізму прагнула зменшити тарифи та використовувала аргументи вільного ринку для того, щоб представити протилежні інтереси: експортерів, котрі здійснювали експансію американських товарів на зовнішні ринки, і промисловців, котрі використовували дешевий імпорт сировини. Тож у 1870 році Америка почала експортувати більше, ніж імпортувати, а вже через 20 років США стали розвинутою промисловою державою. Американці вже завоювали свій континент, тепер їм потрібні були зарубіжні ринки, території і дешева сировина. Укладалися перші не обмежені драконівськими тарифами торговельні угоди.
Жодну зі сторін у боротьбі «за» і «проти» протекціонізму не влаштовували профспілки, бо ті вважали, що кожна зі сторін конфлікту використовувала питання тарифів як спосіб відволікання трудового народу від боротьби за свої права, котра врешті-решт призвела до масових страйків і до протестів фермерів, котрі потерпали від банкрутств, що сталися через засилля на сільгоспринку монопольних торгівців – трастів.
Але поки Америка продовжувала успішно будувати свою імперію, питання тарифів знову відійшло на задній план. Повторно воно спливло на поверхню після того, як відбулося падіння економіки, і в 1930 році був введений жорсткий протекціоністський тариф. Інші нації зробили те саме, і тоді президент Гувер підписав Закон «Купуй американське» 1933 року. Саме в часи економічної кризи настали умови для піднесення принципу «купуй американське» майже до рівня національної ідеї.
Це вдалося Вільяму Херсту. Як і багато «батьків-засновників» якогось явища, Херст із соратниками – лідерами американської промисловості насправді не збирався винаходити ніяких теорій, а просто прагнув отримати позитивний фінансовий результат. Проте для цього йому довелося створити громадський рух у вигляді патріотичних клубів «Зроблено в Америці». У 1938 році до них приєдналися профспілки. Купувати неамериканське — це наче дозволяти комусь небажаному легально перетинати американський кордон — таким був їх слоган.
З часів Другої світової війни і до початку 1970-х американські корпорації безперешкодно панували в капіталістичному світі. Вони встановлювали правила торгівлі, фінансами правив долар. Політика Холодної війни давала можливість військово-промисловому комплексу отримувати належне фінансування. Тому спеціально обрані корпораціями «представники американського трудового народу» – профспілки AFL та CIO були отруєні цими імперськими настроями. Вони також були очищені від лівих ідей і бажань після потужного антикомуністичного «полювання на відьом». Вони почали співробітничати і з державним департаментом США, і з ЦРУ для того, щоб зруйнувати усі профспілки, що складались з іноземців, котрі притримувалися інших позицій. Агресивні антикомуністи вважали розширення «вільних» ринків своєю священною місією.
Експорт за кордон означав робочі місця для американських робітників. Поки перевага в торгівлі була на боці американців, вони були завжди у виграші. Підтримка профспілками імперіалізму була частиною певної угоди, котрою робітникам надавалась суттєва частка прибутків від розширення імперії, але обмежувалось їхнє право голосу у внутрішній політиці.
Ця оборудка мала два боки: з одного – підтримка вільної торгівлі і відкриття закордонних ринків збуту для американського експорту, з іншого – відкриття американського ринку для дешевого імпорту з Європи, котра була розгромлена у війні, проте швидко відновлювалась.
Загальне збільшення імпорту дало новий імпульс руху «купуй американське» вже з кінця 1950-х. Він поширився від окремих профспілок у тих галузях промисловості, котрі витіснялися імпортом, – такі як виробництво кераміки та брудні промислові виробництва (хімія і металургія), а також у галузях текстильної промисловості. Вже у 1961 році були наявні усі ознаки кризи: транснаціональні компанії з ентузіазмом інвестували не в свою країну, а за кордон; високі витрати на ВПК висмоктували кошти, котрі можна було спрямувати на модернізацію інших галузей; відбувалися військові вторгнення для того, щоб утримувати низькими зарплати в країнах третього світу, а також для підтримки профспілок; зростала конкуренція із відновленими після війни Японією та Німеччиною. І в цей час керівництво об’єднаних профспілок спало, заколисане мріями про партнерство в умовах побудови світової американської імперії під керівництвом великих корпорацій.
Післявоєнний бум промисловості завершився на початку 1970-х років інфляцією, спричиненою в’єтнамською війною, об’єднанням нафтовиробників в ОПЕК, початком регулювання цін на нафту не на користь Америки і стагнацією в економіці, котра спричинила кризу через зменшення прибутків. Все це призвело до радикальної перебудови бачення глобальної стратегії розвитку і стосунків між корпораціями, котрі діяли на міжнародному рівні, та місцевими профспілками.
Новий неоліберальний план почав формуватися на початку 1970-х років і повністю викристалізувався з обранням Рональда Рейгана. Цим планом анулювалися будь-які претензії на партнерство (держави і корпорацій) з трудовими рухами. Уся віра лідерів профспілок у те, що американські виробники будуть лояльні до працівників у сенсі розвитку виробництва в США, розвіялася як дим після того, як ці виробники або припиняли виробництво взагалі, або переносили його за кордон, що призвело до втрати 900 000 робочих місць у виробничій сфері тільки в період з середини 1970-х років до початку 1980-х.
Як бачимо, гасло «Купуй своє!» виникає в моменти старту постколоніальної економіки або в моменти криз і є відображенням прагнення народу вплинути позитивним чином на становлення економіки. Не маючи вирішального впливу, така позиція спонукає уряди приймати відповідні закони, котрі виводять країни на кращі економічні позиції і дають можливість населенню покращити своє матеріальне становище.
