Панченко Володимир Григорович

Нічний клуб

Мене повинні були познайомити з VIP-особою, яка на моє питання могла виділити 5 хвилин часу. Треба було під’їхати на 9 вечора на презентацію чогось чи когось до одного київського нічного клубу. Там особа матиме перерву, і я зможу з нею поговорити.

Я приїхав, і аудієнція відбулася. Я побачив телевізійну зірку близько — на відстані руки та розповів суть пропонованого проекту (йшлося про мою омріяну Стару Самару). Особа вислухала стомлено і неуважно, заклопотано відповідаючи на телефонні дзвінки по мобільному. Тож за 10 хвилин, розчарований і вільний, я вийшов з того окремого залу і потрапив у гучний простір презентації, де бігали офіціанти, рухалася молодь, яка перекривалася іноді піджаками та вишуканими сукнями солідних за віком дам і чоловіків. Співали українські зірки, розпиналися впізнавані телеведучі — все було добре і весело. Хоча в той вечір це було не моє свято… Я вже йшов до машини, щоб їхати додому, та раптом мене привітав незнайомий. Він сказав, що ми бачилися недавно у когось на дні народження. Я згадав його — молодий і високооплачуваний фінансовий аналітик. Матеріально незалежний і впевнений у собі. Він коротко нагадав тему нашої розмови (щось про інвестиції в металургійний сектор) і потім перейшов у агресивний наступ в абсолютно неочікуваному напрямку. «Ви повинні взяти у мене годівниці для птахів і повісити їх у себе біля будинку». — «Чому це я повинен?» — роздратовано запитав я. — «Тому що ми купуємо їх у шестикласників». — «Ну то й що?» — спробував опиратися я. — «А те, що діти чекають, поки ви повісите у себе годівниці і будете купувати зерно для годування, зчищати сніг, словом — піклуватися про птахів». — «Чому Ви вважаєте, що я це буду робити?» — вже без роздратування, а з цікавістю продовжував я свої запитання. Насправді мені подобався цей впевнений у собі Остап Бендер, який з однаковим успіхом і енергією може просувати і акції приватизованих підприємств, і ці годівниці. Хоча, з іншого боку, мені здавалося, що це він так філігранно кепкує з мене. Або, може, я просто не випив, як вони, якого-небудь коктейлю у клубі і тому не в правильному градусі? Стоячи, як Кіса Вороб’янінов, у запитальній позі, я чекав на відповідь, а мій новий знайомий, замість того щоб відповідати, швидко підійшов до своєї машини — тьохнула сигналізація, відкрився багажник, — і у нього в руках опинилися аж три годівнички: прості, збиті з кількох дощок і фанери, але акуратні. «Птахи взимку голодують, тому треба їх годувати», — пояснив він. — «А крім того, діти будуть дзвонити і розпитувати Вас, як там все йде. Ви їм розповісте, і кожен з них напише про це твір — така умова нашої їм оплати». — Я завантажив годівнички собі в машину і замість позитивної оцінки своєї слухняності отримав від фінансового аналітика нове завдання. «Весною ми садимо дерева. Ви отримаєте 10 штук і посадите їх як відшкодування природі за забруднення повітря своїм авто. Ми Вас повідомимо, куди і коли приходити». — Молодий чоловік попросив номер мого телефону для контакту і зник у клубі, оточений своїми друзями чи колегами — чоловіками і дівчатами.

Стояв морозний грудневий вечір. Місто ще ревло автомобілями, які розвозили пасажирів по домівках і вечірках. Я захотів повернутися, щоб про щось посперечатися зі своїм новим знайомим чи запитати детальніше, що це за нетворк, де вони займаються такими дивними речами, — але потім махнув рукою і поїхав додому.

На якийсь час я забув про годівнички, вивантаживши їх у гаражі. Проте через тиждень, збираючись на роботу трохи пізніше звичайного, я побачив освітлений ранковим сонцем двір свого будинку (зазвичай у зимову пору року вранці я виходжу з дому, коли на вулиці ще досить темно). По стовбурах дерев стрибали синички, які щось там собі видзьобували з кори. І я, здивувавшись тому, що вони там щось можуть на морозі знайти, згадав про нічне завдання аналітика та школярів. У вихідні годівнички вже висіли на деревах. Я насипав туди пшона, і почалося щоранкове дивне для мене зазирання у вікно — чи не прилетіли? Не усвідомлюючи, навіщо це мені, я вже чекав вихідних, які мали бути більш цікавими, тому що можна було спостерігати за птахами і вдень. Я дочекався. Вони прилетіли. Птахів було багато, і вони були різні. Як виявилося, існує і певна ієрархія, і боротьба між різними видами. Найнахабнішими, звичайно, були горобці. Вони прилітали цілими зграями і, майже не боячись, викльовували зерно, розсипаючи його також вниз на сніг. Найобережнішими виявилися ворони, які навіть найменший порух мене — спостерігача у вікні — сприймали як загрозу і швидко відлітали геть. Сороки підлітали до годівниць рідко, та й то, як мені здалося, лише для того, щоб повідомити про них інших. Прилітали і дикі голуби — обов’язково удвох, а ще якісь чудні, схожі на куріпок незнайомі мені птахи. А одного разу завітали снігурі і потім червонопузі дятли — я їх не бачив дуже давно. Зерно довелося досипати ще і ще, але це вже було приємним обов’язком. І я вже почав чекати на дзвінок таємничого школяра, який повинен написати шкільний твір про те, як я тут годую птахів. Але ніхто мені не дзвонив. Падав сніг, замітаючи усе та розганяючи з вулиць і людей, і птахів. Я зчищав його з годівничок і досипав їм «справжнє зерно» — пшеницю, куплену на базарі (це я згадав ще одне напуття від мого знайомого фінансового аналітика, що птахи не дурні і оброблені продукти їсти не будуть, а тільки натуральні).

Наступної суботи я встав пізно і побачив на годівничках лише двох синичок. Я підійшов ближче до вікна і здивовано зауважив, що одна синичка полетіла не від мене, злякавшись, а, навпаки, до вікна — вона вчепилася за металічну решітку і, повисівши якийсь час, повернулася до свого столу, зробленого дітьми. Я сентиментально подумав, що пташка подякувала мені за зимовий подарунок. Маячня якась…

Я зрозумів, що школярі не будуть дзвонити, бо шкільний твір про синичок, які дякують мені за турботу, я написав сам…

Володимир Панченко

Схожі публікації

Доза без передозу?

Признаюся чесно, я — дослідник. І коли пишу про геополітику, і коли про історію...

Хотят ли русские?..

Если Россию посещаешь раз в два года, отчетливо замечаешь, как быстро она меняется. Я...

Обезьяны-дуры

Жили-были обезьяны — умные фиолетовые (среди обезьян есть более умные) и менее умные, иногда...

Право свободы?

В нашей повседневной жизни мы часто сталкиваемся с такими, казалось бы, известными понятиями как...

Каину дай раскаянье

В одном из предыдущих номеров я попытался рассмотреть психологические особенности такого распространенного явления, как...

Проститутки — лучшие жены?

Наверное многие слышали версию, что женщины легкого поведения становятся прекрасными домохозяйками, мамами и любящими...

Правители-лебеди

В мире существует множество повествований о различных народах, их великих правителях, неприступных замках и...

Лобовая атака на власть

Научить кого-либо чему-либо я не смогу из-за ограниченного объема публикации, моя цель — убедить средний...

Учиться ждать?

Что произошло, то произошло. Выборы закончились и показали, какая идеологическая установка дает возможность занять...

Карл Маркс играл на гуслях…

В 1954 году главный архитектор города Сортавала решил засадить центральную площадь города деревьями — так оригинальнее —...

Позвони маме

Сколько бы лет тебе ни было, рядом с мамой ты всегда чувствуешь себя маленьким...

Чёрный квадрат

Мой сокурсник по техникуму еще на первом курсе в свои 15 лет понимал, что такое...

Залишити коментар

Залишити відповідь

Your email address will not be published.




Top